Юрій Тумасов. Стадіон мого кохання

Цим матеріалом ми розпочинаємо цикл історичних нарисів першого президента Федерації легкої атлетики України, Заслуженого тренера СРСР та України, Заслуженого працівника фізичної культури та спорту України Юрія Тумасова. Перший з них присвячений історії НСК «Олімпійський» та спогадам про головну спортивну арену країни.
 
Моє знайомство зі стадіоном відбулося влітку 1946 року. Після повернення до Києва нас поселили в будинку, що стояв в кварталі від стадіону – своєрідного центру тяжіння навколишніх хлопчаків та дівчат. На стадіоні проводилося багато різноманітних змагань і було безліч місць для відпочинку та прогулянок цікавими місцями. Досить сказати, що з Черепанової гори було видно всі вулиці та будинки, що вціліли після війни у центрі міста з північного боку, а із заходу проглядався навіть залізничний вокзал. На схилі гори, там де тепер вибудувані корпуси Національного Університету фізичного виховання і спорту, адміністративні будівлі та багатоквартирні будинки — були приватні одноповерхові садиби з маленькими фруктовими садами та городами.
 
Нашу увагу завжди привертав величезний сад, що розпочинався в 20 метрах від східних трибун стадіону, на схилі гори й тягнувся вгору до військового шпиталю...
 
Згодом, під час реконструкції, там де сад починався, побудували крижаний комплекс із надувним дахом (згодом заміненим на жорсткий). Привертали увагу і два дерев'яних трампліни для стрибків на лижах (з можливістю стрибків на 30 та 50 метрів), волейбольні майданчики і корти, поля для метань молота і списа. Саме на цих полях тренувалися чемпіони і призери чемпіонатів СРСР Олександр Канакі, Георгій Дибенко, Федір Ткачов. Там же починали тренування, а потім вдосконалювали свою підготовку чемпіони і призери Олімпійських ігор Віктор Цибуленко, Надія Коняєва, Анатолій Бондарчук, Юрій Сєдих, Юрій Тамм, Олександр Крикун. На місці нинішнього Будинку футболу стояли дві оранжереї (для квітів та овочів), а ближче до дороги містилося маленьке приміщення, дуже схоже на землянку, де тренувалися спортсмени з академічного веслування. Там вдосконалювали свою майстерність дворазові призери Олімпійських ігор (1952, 1956 рр.), чемпіони Європи і призери чемпіонатів світу - студент Школи тренерів Георгій Жилін та студент Держуніверситету імені Т.Г. Шевченка Ігор Ємчук.
 
 
Для цікавих підлітків це був справжній світ пригод, фантазій та розвитку фізичних якостей. Ми знали на стадіоні всі місця для проходу на футбол без квитків, були свідками багатьох цікавих змагань, природних явищ. Пригадую, як під час одного футбольного матчу, раптом здійнявся сильний вітер, небо вкрилося хмарами, загримів грім і раптом на одну половину стадіону впала злива, а на другій половині продовжувало світити сонце... Це було дивне явище...
 
У повоєнні роки на стадіоні, крім чемпіонатів країни з футболу проводилися республіканські та всесоюзні змагання з легкої атлетики та волейболу. Для останніх на стометрівці перед центральною трибуною робили два майданчики й огороджували їх рибальськими сітками...
 
Центром відпочинку та розваг взимку були різної складності спуски зі схилів гори на лижах та санках, ковзанка, що заливалася на доріжках по колу стадіону. На ній, за зовсім помірну платню — 30 копійок — із забезпеченням роздягалень, каталися від мала до велика тисячі киян, готувалися до змагань провідні ковзанярі України, зокрема, і чемпіони світу В. Бринзей, В. Лаленкова, Т. Тарасова (Кулешова).
 
Тепер це важко уявити, але збереглися історичні фотознімки, на яких видно, як на частково розчищеному від величезних снігових кучугур стадіоні, проводилися зимові чемпіонати міста та України з легкої атлетики. Проводилися за участі майбутніх учасників, призерів та чемпіонів СРСР, Європи, Олімпійських ігор.
 
Пам'ятаю, коли почав тренуватися, всі заняття з весни до осені проходили на стадіоні. Поруч із нами тренувалися відомі спортсмени. Ми пишалися цим і хотіли їх наслідувати. На стадіоні завжди було багато спортсменів, особливо після 16.00. А вранці по весні і восени заняття по фізкультурі тут проводили вчителі навколишніх середніх шкіл — №№145, 131, 33, 34, 79. Сьогодні, на жаль, з цього переліку залишились тільки 145 та 79 школи та й ті з урізаними спорт-майданчиками, що поруч із шкільними корпусами...
 
Стадіон був відкритий для всіх і всім вистачало місця для тренувань. Молодь прагнула займатися спортом, розвиватися фізично. Згідно статистичним відомостям, у 1951 році в Україні тільки легкою атлетикою займалося біля мільйона чоловік. Саме тоді почався масовий розквіт олімпійських видів спорту. Попереду були Олімпіади, Спартакіади, численні матчеві зустрічі як в самій країні, так і за кордоном.
 
Національний спортивний комплекс «Олімпійський» (раніше – стадіон імені М.С. Хрущова, до 1980 р. – Київський Центральний стадіон, до 1996 – Республіканський стадіон) – багатофункціональна спортивна арена для проведення футбольних матчів та легкоатлетичних змагань, культурно-розважальних та будь-яких інших масових заходів.
 
 
Після чергової реконструкції, проведеної до футбольного форуму Євро-2012-  про масові заняття з легкої атлетики дітей та підлітків, ветеранів, тисяч киян у групах здоров'я взагалі не йдеться. На нинішнім «Олімпійському» - ворота закриті. На тренування не пускають навіть членів збірної команди України. Проведення ж раз на рік змагань – зовсім не ефективне. На жаль, футболісти після 1988 року не потрапляють на Олімпійські ігри, хоча умови для підготовки в них набагато разів кращі, ніж у тих же легкоатлетів.
 
Сьогодні цей цементно-металевий Монстр не дихає, не відчуває людського тепла. Він стоїть як монумент пам'яті футбольному чемпіонату Європи-2012 і тільки вряди-годи в ньому киплять людські пристрасті: радість, піднесення, розчарування та надія. Надія на перемогу НАШИХ під час футбольних матчів...
 
Хотілося б спитати, тільки невідомо у кого... Кому заважали і куди поділися наші славнозвісні доріжки із нахилом, що розміщувалися на східному боці стадіону (їх використовували для підготовки до змагань наші лідери); тирсова доріжка по колу, що її використовували для численних стрибкових вправ; гімнастичні містечка на перед-стадіонній площі з боку вулиці Червоноармійської та на старті бігу 100 м; конструкції для стрибунів із жердиною, медичний легкоатлетичний центр з послідовниками чудового спортивного лікаря Євгена Петровича Грибова; зал важкої атлетики, спеціальні кімнати для спортивного масажу?.. Шкода!
 
Київ – місто давніх спортивних традицій. Ще 1913 року тут проводилася IВсеросійська Олімпіада. Питання про побудову спортивних майданчиків і стадіону було поставлено ще в 1914 році, проте здійсненню цих намірів завадила Перша світова війна, а згодом – і  громадянська... Після настання миру і утвердження радянської влади в місті почали відновлюватися та організовуватися різні любительські секції з видів спорту. Під час суботників обладнували різні спортмайданчики. Зрештою міська влада вирішила побудувати стадіон.
 
 
Відлік історії стадіону почався 12 серпня 1923 року, коли на місці, де в 1913 році була Всеросійська сільськогосподарська виставка, урочисто відкрили стадіон «Красний» імені Льва Троцького. Його будівництво тривало два роки й проводилося силами молоді, що активно займалася різними видами спорту і прагнула якнайшвидше мати хорошу централізовану міську спортивну базу. Згідно з проектом молодого інженера Л.І. Пільвинського, для південної та східної трибун були використані схили Черепанової гори.
 
Після перенесення столиці з Харкова до Києва (1934 рік) виникло питання про більш місткий стадіон, який відповідав би республіканському масштабу. Тож перша реконструкція «Красного» проходила в 1937-1941 роках із збільшенням місць для глядачів до 50 тисяч (архітектор — М.І. Гречина).
 
 
Неділя 22 червня 1941 року мала назавжди увійти в спортивну історію України, як дата урочистого відкриття нового республіканського стадіону, що йому, згідно Указу Президії Верховної ради УРСР, було присвоєно ім'я М.С. Хрущова. Та відкриття не відбулося, бо саме 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна – час, коли спорт, як і все інше в країні, працював під гаслами: «Все для фронту!», «Все для перемоги!»
 
Після звільнення Києва від фашистських окупантів 6 листопада 1943 року стадіон довелося відновлювати. Робітники тресту «Хрещатикбуд» за допомоги городян за півроку частково привели його до ладу і 25 червня 1944 року його було урочисто відкрито. Символічно, що в день відкриття відбувся матч «Динамо» (Київ) — ЦДКА (Москва), тобто той, котрий не відбувся 22 червня 1941 року. Реконструкція тривала, і тільки 7 вересня 1949 року стадіон ще раз відкрили. Я добре пам'ятаю яким він тоді був.
 
Перед стадіоном була велика площа, на якій багато наступних років готувалися до святкових парадів студенти інституту фізкультури. Влітку працював цирк «Шапіто», а взимку встановлювали велику Новорічну ялинку, навколо якої проходили масові гуляння із танцями.
 
У книзі «Киевъ теперь и прежде», що була видана у 1888 році, написано, що ця площа ще у 1858 році отримала назву Троїцької, після того, як на перехресті вулиць Васильківської (Червоноармійської) та Жилянської було вибудовано з дерева, а згодом обкладено цеглою, церкву Святої Трійці. На цій же площі був Троїцький ринок, на котрому навпроти церкви в 1900 році побудували будинок Київського товариства письменності (тепер — Театр оперети). А 1913 року вся площа була забудована павільйонами Всеросійської сільськогосподарської виставки.
 
У 1962 році церкву за ніч знесли і на її місці тепер стоїть багатоповерховий житловий будинок. На місці вівтаря — якийсь розважальний заклад.
 
 
Після війни стадіон з боку вулиць Червоноармійської і до Еспланадної був обгороджений ажурним парканом із литого чавуна з гранітними стовпами і великими шарами на кожному з них та табличками: «Стадіон ім. М.С.Хрущова». Перед входом до затишного внутрішнього дворика височіли 10 великих колон, а перед ними — фонтан. Щоправда, він діяв не довго, а після його знесення на тому місці було облаштовано зелений майданчик, дуже зручний для гри в міні-футбол...
 
Вгорі перед секторами була проїжджа дорога, а біля секторів росли великі липи та каштани, які в сонячну погоду забезпечували глядачам тінь і прохолоду. От таким був стадіон перед масштабною реконструкцією 1966-1967 років, коли був добудований другий ярус трибун...
 
За багаторічну історію стадіону покриття на бігових доріжках та секторах для стрибків і метань змінювалося багато разів: земляне, гарове, бітумне, гумові квадрати. Бітумні стрічки, тартан-рекортан, нинішнє синтетичне... Від стану цього покриття багато в чому залежали і результати, що їх показували спортсмени. Кожне новіше дозволяло значно їх поліпшувати. До речі, разом із покриттям змінювалися і моделі взуття та конфігурація шипів, довжина яких з 1,5 см дійшла до нинішніх 0,6 см. Кардинальні зміни відбулися і з ямами для приземлення в стрибках у висоту і з жердиною (пісок, тирса, стружки у торбах, поролон), що підвищили рівень безпеки спортсменів та зменшили можливість наражатися на травму.
 
Мабуть тепер важко уявити, що для вкладання гарових доріжок були потрібні катки, ручні трамбовки, сітки для просіювання суміші землі, дрібної жужелиці, глини, вапна. Система дренажу та відводу для зливу води – взагалі ціла наука, якою добре володіли досвідчені та професійні робітники стадіону. Коли ж під час змагань припускався дощ, то місця відштовхування на секторах та кола для метань намагалися чимось прикрити, а потім для швидкого висушування навіть підпалювали бензин.
 
Справжнім метром та чарівником укладання гарового покриття був дядя Льоня (Леонід Михайлович Кривошеєв). Він довгі роки був директором стадіону і висококласним фахівцем по укладці покриття секторів та доріжок, так само, як і зберігання в порядку трав'яного газону футбольного поля. До речі, на тому газоні нам, легкоатлетам, дозволялося бігати, щоправда босоніж, ходити на руках та робити акробатичні вправи. Це аж ніяк не завадило футболістам Київського «Динамо» здобувати гучні перемоги на чемпіонатах і Кубках Союзу та європейських форумах.
 
Л.М. Кривошеєва запрошували до Лужників (Москва), коли там будували стадіон, що мав приймати учасників I Спартакіади народів СРСР (1956 рік). Запрошували його і за кордон для підготовки стадіонів. Завдяки його професійній майстерності стадіон користувався попитом. На ньому проводили безліч легкоатлетичних змагань, починаючи від міських і закінчуючи республіканськими, всесоюзними, міжнародними (Кубок Європи, Динаміада, матчеві зустрічі СРСР - США, Україна - Угорщина - Чехословаччина, Україна-Румунія). У 1968 році Леоніда Михайловича за його сумлінну працю і майстерність нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.
 
 
У привітанні героям спортивного року 31 березня 2017 року міністр Ігор Жданов написав: «Міністерство молоді та спорту разом із Урядом й надалі робитимуть все можливе, аби звитяги наших спортсменів та їхніх тренерів примножувалися. Об'єднуючи зусилля із НОК України, сприятимемо розвитку і популяризації олімпійського руху. Тож уперед, до нових перемог в ім'я України!»
 
Так де ж, як не на нашому рідному стадіоні, що гордо називається «Олімпійський», діти з раннього віку мають відчувати дух олімпізму? Масовість дозволить готувати нових героїв спорту, патріотів України. Нині багато говорять про благодійність, меценатство, спонсорство. То чому б не влаштовувати на стадіоні благодійні тренування «Майстер-класс» раз на тиждень (місяць), із запрошенням зірок українського спорту і за участі батьків?!
 
        
Хочу вірити, що НСК «Олімпійський» стане не лише місцем проведення фінального матчу Ліги чемпіонів УЄФА в 2018 році, але й центром відбору і підготовки дітей та підлітків, майбутніх спортивних героїв.
 
Юрій ТУМАСОВ
Joomla template by ByJoomla.com