Юрій Тумасов про Анатолія Михайловича Кузнецова

Випускник Орловської середньої школи Анатолій, з дитинства мріяв про море, тож і вступив до Вищого військово-морського училища підводного плавання у тодішньому Ленінграді.
 
Майбутні підводники на заняттях з фізичної підготовки багато часу приділяли кросам, а взимку — лижним перегонам. Кожен курсант вважав гідним взяти участь в легкоатлетичному пробігу Пушкіно-Ленінград, що був внесений до всесоюзного легкоатлетичного календаря і збирав любителів бігу з усієї країни. Анатолій був учасником усіх таких пробігів, що припали на роки його навчання.
 
Закінчивши училище і отримавши фах інженера мінера-торпедника, здобув направлення на службу до Тихоокеанського флоту на базу, що розміщувалася у Владивостоку. Тут у вільний від роботи час він продовжив заняття спортом, а ще захопився суддівством змагань з легкої атлетики.
 
Після кількох років служби на підводних човнах його комісували за станом здоров'я. Він став працювати у ДСТ «Динамо» тренером-інструктором. Згодом був переведений на посаду начальника УСВ. На той час Анатолій Кузнецов вже був суддею Республіканської категорії. Його запрошували для участі у суддівстві на Всесоюзні змагання, які проводилися у різних містах європейської частини СРСР, де він і познайомився з київськими тренерами та суддями.
 
У Владивостоку в нього почала тренуватися Валентина Бузова, яка зосередилася на опануванні легкоатлетичного п'ятиборства. Фахівці вважали її дуже перспективною легкоатлеткою, здатною досягти результатів світового рівня. Адже в окремих видах п'ятиборства вона демонструвала доволі високі результати. Проте для подальшого зростання її майстерності необхідно було не тільки зібрати до купи ці окремі результати, а й створити дівчині відповідні умови життя та тренувань, а також обов'язково визначитися з кваліфікованим професіональним тренером з багатоборств. Усе це було доступно в Києві.
 
Київською організацією «Динамо» швидко були вирішені всі питання, що стосувалися персонального тренера спортсменки та її переїзду до Києва. У 1962-му році Анатолій Кузнецов та Валентина Бузова стали «новоспеченими» киянами. Анатолій Михайлович влаштувався на роботу до державного проектно-конструкторського інституту «Важпромелектропроект». Спочатку на посаду інженера, а з часом і провідного фахівця. Після роботи він встигав на тренування до Валентини, яка в 1963 році виграла змагання з п'ятиборства на Спартакіаді України. В Києві уподобання пана Кузнецова не змінилися. Він брав участь у суддівстві численних змагань, у роботі Республіканської колегії суддів, був її членом, заступником голови. У 1971 році очолив Республіканську колегію суддів, ставши наступником Олексія Григоровича Ледовського на цій посаді. 
 
Учасник другої світової війни Олексій Григорович Ледовський, ректор передвоєнного інституту фізичної культури, доцент кафедри історії фізичної культури багато років був головою Республіканської колегії суддів з легкої атлетики. Присвятив багато часу професійній підготовці спеціалістів з легкої атлетики та суддів екстра-класу.
 
Продовжуючи справу зміцнення та збільшення кількості суддівських кадрів, розпочату Олексієм Григоровичем, пан Кузнецов посприяв підняттю престижу суддів з України. Наша Республіканська колегія суддів стала в СРСР провідною. Її силами гідно проводилися різні всесоюзні змагання, а багатьох її представників запрошували до суддівства в різні регіони країни. Достатньо нагадати, що арбітрами Олімпіади-80 стали 22 її представника, чотири з яких працювали в головній суддівській колегії – Леонід Епштейн, Юрій Карпюк, Даноїл Городецький, Анатолій Кузнецов. Після Олімпіади п'ятьом суддям з України було присвоєне найвище суддівське звання – «Почесний суддя по спорту СРСР» (крім щойно названих добродіїв це звання отримав і автор цих спогадів).
 
На початку 80-х років минулого сторіччя керівництво Держкомспорту України запросило Анатолія Михайловича Кузнецова на посаду начальника одного зі своїх відділів. Адже ця ініціативна, організована, комунікабельна людина неодноразово виступала з глибоко продуманими, а інколи і вистражданими ініціативами щодо поліпшення експлуатації спорт-споруд та суддівства. Причому робив він це дохідливо і переконано. У такий спосіб пан Кузнецов ще глибше занурився у проблеми великого спорту.
 
Поділюся враженнями про кілька його робочих справ, що закарбувалися в пам'яті.
 
Під час укладання німецькою фірмою на Центральному стадіоні Києва нового покриття доріжок і секторів, він найретельніше, до дрібниць перевіряв все, що було зроблено. Якщо ж виявляв бодай найменше відхилення від вимог, занотованих у підписаному договорі, то наполягав на негайній переробці. Додам, що по закінченні цих робіт це покриття пролежало півтора десятка років і все ще було придатне для проведення як тренувань, так і змагань.
 
Київ завжди був містом в якому готували найкращих легкоатлетів країни. Містом проведення чемпіонатів та Кубків України, гідною базою для підготовки збірних команд. З часом два легкоатлетичних манежі (навчальна база РВУФК, що по вулиці Матеюка, та споруда на Березняках на вулиці Тичини, 18) не тільки морально застаріли, але й фізично не могли вмістити у зимовий період всіх охочих легкоатлетів. Так от, наприкінці 80-х виникла можливість побудувати новий манеж поблизу Виставки досягнень народного господарства, що в Голосіївському районі. Цікаво, що на той час саме в цьому районі легка атлетика взагалі перестала розвиватися.
 
Уся легкоатлетична громадськість міста дуже раділа цій перспективі, з надією дивилася, як швидко зростають стіни майбутнього манежу, часто виїжджала на суботники для надання посильної допомоги будівникам. Якось ми у трьох (тодішній голова Держкомспорту України Валерій Пилипович Борзов, Анатолій Михайлович Кузнецов і я), обговорюючи питання майбутнього манежу, поїхали на будівництво. Довго обстежували всі закутки приміщення й дійшли висновку, що, з огляду на перспективу проведення тут зимового чемпіонату Європи, треба збільшити кількість бігових доріжок. Для цього, в ході побудови, — змінити внутрішню частину манежу. Проте будь-які зміни навіть частини проекту коштували чималих грошей, а ще безлічі погоджень у різних інстанціях. Але пан Кузнецов спокійно і впевнено сказав, що зробить все належне своїми силами.
 
За півроку мені на стіл він поклав креслення зі змінами в проекті та відповідним описом. Цей проект відповідав усім міжнародним стандартам, вміщав усі необхідні для такої споруди приміщення та тренувальні зали. Уся ця робота була виконана під його безпосереднім керівництвом, а левова її частка — ним самим. Ця величезна праця — результат його працездатності та професійної майстерності.
 
На жаль, з багатьох об'єктивних та суб'єктивних причин, будівництво було призупинено. А хто в нас час не знає, що тимчасове завжди довше завершеного. І по сьогодні в тій недобудованій руїні гуляє вітер, вимітаючи зі спогадів очевидців тих подій райдужні сподівання на розквіт виду спорту, а разом і народні кошти, витрачені на будівництво цього об'єкту.
Хотілося б вірити, що керівництво ФЛАУ зберегло найціннішу документацію 1996 року, над якою працював пан Кузнецов, і посприяє тому, щоб нове легкоатлетичне покоління таки тренувалося в манежі європейського рівня, що з'явиться у Голосіївському районі.
 
А от ще один епізод з життя Анатолія Михайловича. 30 травня 1993 року в місті Торонто (Канада) Рада ІААФ прийняла рішення про прийом до числа своїх членів ФЛАУ. 10-11 серпня того ж року в Штутгарті (Німеччина) 39-й Конгрес ІААФ затвердив це рішення. Після цього всі змагання з легкої атлетики в Україні стали проводитися згідно міжнародних правил ІААФ. Тому терміново треба було вирішувати питання не тільки перекладу правил змагань на українську, а ще й термінового їх друку для подальшого розповсюдження. І нам з Анатолієм Михайловичем це вдалося організувати. В березні 1994 року 5000 примірників друкованих правил було готово до послуг українських фахівців легкої атлетики.
 
Анатолій Кузнецов 25 років на громадських засадах був головою Колегії суддів України (1971-1996), ще вісім років головував у Київській міській колегії (1997-2005). Ініціативність, глибоке знання правил змагань, доброзичливість і невтомна працездатність позитивно відбивалися на загальному рівні суддівства в Україні. Здатність до фахового інженерного мислення дозволили йому посприяти виготовленню бігових доріжок із нахилом у манежі та на стадіоні. Організація і проведення семінарів для суддів — приклад його комунікабельності та захоплення справою.
 
Він був авторитетом і лідером в справжньому суддівському сузір'ї України тих років. Сузір'ї, яке складалося з Леоніда Епштейна, Бориса Юрченка, Даноїла Городецького, Юрія Карпюка, Надії Кузнецової, Жоржа Каруци, Бориса Гільмана, Олександра Кашкарова, Віктора Сторча, Дмитра Никитенка, Олександра Білязе, Людмили Гуревич, Юрія Стєшина, Юрія Цасюка, Ігоря та Євгена Гоцулів, Леоніда Городного, Бориса Юшка, Тамари Манжос, Олександра Бабкіна, Тамари Сльоти, Олександра Березана, Івана Леоненка, Володимира Ципера...
 
Вважаю, що за часів його керівництва був розквіт масового і професійного суддівства, підготовки молодих суддівських кадрів, зростання їх майстерності. Існували чітке планування роботи та сувора дисципліна. А суддівським гаслом тих часів було так зване «три Ч»: чесність, чіткість, чуйність!
 
 
Юрій Тумасов, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України
 
Joomla template by ByJoomla.com