Спортсмени-дефлімпійці та їх наставники

Вперше «Олімпійські ігри для глухих» (з 1967 року – Всесвітні ігри глухих) проводилися в Парижі (Франція) в 1924 році, і того ж року було засновано Міжнародний спортивний комітет глухих (CISS). В 1957 році до нього було прийнято СРСР. Відповідно до рішення МОК, з 2001 року Всесвітні ігри глухих офіційно називаються Дефлімпійськими іграми.
 
Моє знайомство з дефлімпійцями (спортсмени з вадами слуху) відбулося ще в середині 1950 років. Мій перший тренер, фронтовик, один з найкращих дитячих тренерів Києва Микола Загальський, який з року в рік готував переможців юнацьких спартакіад України, працював також з групою інвалідів слуху, і ми часто зустрічалися з ними у вечірній час і по вихідним, коли вони могли після роботи прийти на тренування. Серед них були переможці та призери чемпіонатів України, а спортивна організація, членами якої вони були, знаходилася на першому поверсі будівлі на розі вулиць Володимирської та Саксаганського, поруч де я жив.
 
Я завжди з цікавістю спостерігав, як Микола Вікторович з ними розмовляв мовою жестів, і це в нього добре виходило. Вони товаришували, були уважні один з одним, організовані, і до нас, юних атлетів, ставилися як до колег по спорту.
 
Микола Вікторович був не лише гарним тренером, але й чудовим педагогом і вихователем. Він завжди цікавився успіхами у школі, оцінками в табелях і навіть не допускав до тренувань за погані відмітки в щоденниках.
 
Якби не його макаренківські методи виховання, то я, як і більшість хлопчаків післявоєнного часу, які пережили війну з її наслідками, втратою рідних та близьких, бачили зруйновані від бомбардувань будинки, злидні й голод, я б замість активних занять спортом міг би бути викинутий на вулицю, де були зовсім інші закони життя. Дехто з моїх ровесників, нажаль, пішов по цій вуличній стежці...
 
Він був доброю людиною з позитивною аурою, яка допомагала близьким йому людям пережити труднощі, які у них виникали. Його поважали за чесність, прямолінійність, професіоналізм, готовність прийти на допомогу. Він був авторитетом серед співробітників і міг спокійно вирішити непорозуміння в колективі.
 
Ми ніколи не чули від нього нарікань на нестерпні побутові умови, коли його сім'я вчотирьох (він, двоє діток та дружина – Фелікса Григорівна Терещенко, тренер від Бога) жили в кімнатці у п’ять квадратних метрів у будинку, який був на місці, де зараз знаходиться Київський Національний лінгвістичний університет (вул. Васильківська, 73), чи коли він почав сліпнути в наслідок ускладнень, викликаних фронтовим пораненням.
 
Багато його вихованців, пройшовши в ДЮСШ-1 школу фізичного розвитку, загартувавшись там спортивно (дехто навіть доторкнувся до спорту найвищих досягнень, вигравши Всеукраїнські та Всесоюзні юнацькі змагання), стали потім добрими інженерами, викладачами, математиками, геологами, журналістами, військовими з високими званнями і просто гарними людьми.
 
Заняття легкою атлетикою і, можливо, знайомство зі спортсменами-дефлімпійцями допомогло мені стати комунікабельним, цілеспрямованим, ініціативним, обов'язковим у виконанні життєвих питань людей, які мене оточували.
 
Бути лідером в роботі. Так було в Київському інституті народного господарства, де легка атлетика була провідним видом спорту, а факультет Організації механізованої обробки економічної інформації, де я був заступником декана, довгі роки займав перше місце в студентських спартакіадах. Інститут, який називали інвалідним, тому що насправді в ньому займалося дуже багато студентів з обмеженими фізичними можливостями, оскільки на деяких факультетах там готували фахівців з сидячою роботою.
 
В моїй групі тренувався один студент без обох ступнів на ногах. Але йому дуже подобалася легка атлетика в своєму різноманітті, а також дружня компанія студентів-легкоатлетів. Після закінчення інституту він поїхав на роботу в Закарпаття, пройшов багато сходинок службових підвищень. Останньою його роботою була – мер міста, і він багато допомагав збірній команді Україні з розміщенням, харчуванням та організацією республіканських змагань.
 
В Міністерстві вищої та середньої освіти УРСР в 60-х роках було загалом 90 вишів. Наш виш в спартакіадах серед студентів займав останнє місце в третій групі (вузи розділялися за кількістю студентів, які в них навчалися). Але, як прийшли отримувати другу спеціальність та працювати в інституті ми, молоді фахівці, через чотири роки інститут став вже лідером в першій групі серед всіх вишів України, навіть тих, які мали понад 10 тисяч студентів (КДУ, ХПІ, КПІ, ХДУ).
 
В збірній України серед нас був дефлімпієць зі Старобєльська Луганської області В'ячеслав Скоморохов – високий, гарний, завжди життєрадісний, вольовий. Він був добре фізично розвинутий, міг виступати в багатьох легкоатлетичних дисциплінах, але більш за все любив бігати дистанції 110 м і 400 м з бар'єрами.
 
 
Незважаючи на відсутність слуху, він володів гарною реакцією, потужним стартовим розбігом, таким швидким, що абсолютно здорові спортсмени-бар'єристи програвали йому на фініші. Він сміливо долав усі труднощі, які виникали в житті та на тренуваннях. Після багатьох років кропіткої та важкої учбово-тренувальної роботи він став бар'єристом світового рівня.
 
В 1965 році на матчевій зустрічі збірних СРСР та США у Києві В'ячеслав біг дистанцію 110 м з/б і повторив рекорд України свого тренера 15-річної давнини (13,9). Того ж року він здобув срібну медаль на чемпіонаті СРСР в Алма-Аті. 1968-го року він виграв золото чемпіонату країни на бар'єрній 400-метрівці і поїхав на Олімпійські ігри в Мехіко, де став п'ятим з новим рекордом СРСР – 49,1.
 
На чемпіонаті Європи-1969 в Афінах В'ячеслав у напруженій боротьбі з англійцем Шервудом (бронзовим медалістом Мехіко-68), виграв дистанцію 400 м з/б з результатом 49,7. Його життя трагічно обірвалося 1992 року в автокатастрофі.
 
Тренер В'ячеслава Скоморохова, Заслужений майстер спорту, Заслужений тренер СРСР Євген Микитович Буланчик, отримав поранення на фронті у квітні 1942 року, довго лікувався у шпиталях. Почав відновлюватися після поранення завдяки активним фізичним вправам і масажу. Його веселий характер, вроджений спортивних дух у поєднанні з великою працьовитістю, впевненістю в одужанні, допомогли йому після тривалого реабілітаційного періоду відновити здоров'я та повернутися на фронт. У складі 128-ї гвардійської стрілкової дивізії дойшов до Берліну, де зустрів День Перемоги.
 
Після демобілізації 1946 року він вступив до Київського інституту фізкультури, де під керівництвом Зосими Синицького почав активно тренуватися. Наполегливі тренування принесли успіхи, і 1948 року на особисто-командному чемпіонаті СРСР у Харкові він здобув звання чемпіона з бігу на 110 м з/б та 400 м з/б, встановивши при цьому рекорди країни.
 
Він декілька разів поспіль вигравав чемпіонські звання й встановлював рекорди СРСР на цих дистанціях, а 1954 року першим з українських легкоатлетів у Берні здобув звання чемпіона Європи з бігу на 110 м з/б.
 
 
Євген Микитович був чудовим оповідачем, майстром на різноманітні придумки, любив веселі компанії з піснями та танцями, знав безліч анекдотів та різноманітних настільних ігор. Пам'ятаю, як на учбово-тренувальному зборі 1958 року в Ялті він з азартом грав з нами у волейбол, був душею команди. Але все це не заважало займатися професійною педагогічною й тренерською діяльністю, захистити кандидатську дисертацію й написати книгу «Бар'єрний біг».
 
Всі ці якості двох ніби різних людей, які народилися на Луганщині (тоді – Ворошиловградська область), і яких об’єднала Королева спорту, допомогли їм через подолання великих труднощів, працьовитість, сміливість, рішучість, відвагу, експерименти й пошук нових рішень в тренувальному процесі, опинитися на вершині світового бар'єрного бігу й здобути звання чемпіонів Європи 1954 та 1969 років.
 
Своїм прикладом мужності в подоланні труднощів вони проклали дорогу на п'єдестал пошани українським легкоатлетам Анісімову, Архипенку, Мацулевичу, Крицштейну, братам Васильєвим, Сініцину, Батруху, Найденку, Демидюку і багатьом іншим, які в різні роки були найкращими в Союзі та на змаганнях міжнародного рівня.
 
І ще про дефлімпійців. Тривалі роки українські спортсмени успішно виступали на змаганнях в окремих видах. В командних змаганнях вже за незалежності України посідали 1-5 місця серед понад 100 команд світу. Першим піднявся на найвищу сходинку п'єдесталу пошани харків'янин Анатолій Симоненко, який в 1961 році виграв у Фінляндії змагання зі стрибків у довжину з результатом 7.38. На чемпіонатах України він також успішно виступав у десятиборстві.
 
Юрій Тумасов, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України
Joomla template by ByJoomla.com