Юрій Тумасов. Дорогі мої ветерани

Усі легкоатлети пам'ятають суддю Всесоюзної категорії, почесного суддю зі спорту СРСР Олександра Бабкіна, одного з найкращих стартерів Всеукраїнських та міжнародних змагань у 50-80 роки минулого сторіччя.
 
У нього багато хто з колег переймав досвід, навчався спокою та витримки, чітким відпрацьованим рухав. Спортсмени ж попереджали один одного, ґрунтуючись на власному змагальному досвіді, що від доброго й водночас зіркого погляду Олександра Федоровича з фальстарту не побіжиш.
 
Він самостійно зробив під свою руку стартовий пістолет, виготовляв стартові набої більш міцного бою, ніж стандартні, для чого власноруч набивав порохом гільзи від нагану. Залучав до роботи молодих стартерів, з якими залюбки ділився своїми знахідками. «Бабкінські» патрони використовувалися на особливо престижних змаганнях, а спортсмени, у свою чергу, позитивно оцінювали гучні постріли «бабкінського» пістолету.
 
Заслужений тренер України Олександр Федорович Бабкін був чудовим педагогом. Працюючи на кафедрі легкої атлетики КДІФК вів теоретичні та практичні заняття. Одночасно проводив тренування з провідними легкоатлетами України.
 
Його учениця, Віра Крепкіна, на римській Олімпіаді в 1960 році зі світовим рекордом перемогла в стрибках у довжину, здивувавши усіх потужним розбігом, чітким потраплянням на планку відштовхування та довгим красивим стрибком. Її виступ на Олімпіаді став сенсацією. Крепкінув світі знали як спринтера, котра в складі збірної команди СРСР виступала на Олімпіаді-1956 в Мельбурні, двічі вигравала звання чемпіонки Європи в естафетному бігу 4х100 м, стартувала успішно з бігу на 100 м, а в стрибках у довжину виступала не часто – на Всеукраїнських та Всесоюзних змаганнях. За свою мужність і спортивну майстерність, перемогу на Олімпіаді була одна з тих радянських спортсменів-легкоатлетів, яких нагородили вищим державним орденом.
 
У групі спортивної майстерності в Олександра Бабкіна тренувалися чемпіони СРСР Жанна Безручко (4х100м) та талановита й перспективна бар'єристка та п’ятиборка Ліля Макошина, котра, на жаль, не розкрила свої можливості через трагічний випадок, який призвів до її ранньої смерті.
 
Олександр Федорович мав добру душу, міцне здоров'я, відзначався комунікабельністю. Не випадково в студентських колах його називали «тінню ректора». Адже він, за потреби, вирішував найголовніші для студентів питання, що торкались навчання, поселення до гуртожитку, звільнення від занять тощо.
 
Чудовий співрозмовник, він знав багато життєвих історій та артистично викладав їх в компаніях, що завжди викликало у присутніх посмішки й навіть сміх. Він прожив 86 років, з яких майже 25- із кардіостимулятором. А «набув» він його наступним чином. Якось йому стало зле, частота пульсу впала до 22 ударів на хвилину. Його відвезли до лікарні. Операцію на серці робив великий Микола Михайлович Амосов – український радянський торакальний хірург, вчений-медик, кібернетик, письменник, автор новаторських методик у кардіології та торакальної хірургії.
 
Пан Амосов багато займався фізичною культурою і здоров’ям, поєднуючи їх воєдино. Із 1964 по 2003 роки видав 14 книг, з яких більша половина була пов'язана з його роздумами про здоров'я. У своєму комплексі гімнастики він виділив два головних напрями фізичних вправ. Перший і головніший – підвищення резервів серцево-судинної та дихальної систем. Другий – підтримка на задовільному рівні функцій м'язів та суглобів. Сам Микола Михайлович займався бігом і після 80 років.
 
Згіднотвердженнюмогоучня Олександра Коленка, Микола Михайлович Амосов був ще неабияким практичним дієтологом. Його «юшка» дозволяла «тримати голову в холоді, а живіт у голоді». Коли б спортсмени після того, як йшли з великого спорту, де вони регулярно піддавалися великим фізичним навантаженням, використовували цей рецепт Амосова, то не ставали б «товстунами».
 
 
Таким чином доля звела цих двох колишніх фронтовиків, що народилися в один рік й прожили понад 85 років – Олександра Федоровича, котрий професійно займався спортом, і Миколу Михайловича, визнаного у 2008 році за опитуванням «Найвеличніші люди України» другим після Ярослава Мудрого.
 
Кардіостимулятор не заважав Олександру Федоровичу активно жити, працювати, судити змагання і стати у 1980 році олімпійським арбітром. Він міг інколи посидіти із друзями й навіть випити 50 грам коньяку.
 
У травні 1985 року, коли святкували 40-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною, я запросив до себе в гості ветеранів-фронтовиків, суддів Всесоюзної категорії О.Ф. Бабкіна, Л.Т. Маноху, О.А. Клименка, Г.І. Юдкевича. Усі прийшли в суддівській формі, але на піджаках мали орденські колодки у три ряди по чотири штуки. Це було незвично, бо як правило вони їх на суддівській формі не носили.
 
Розмовляли про наступні змагання, про життя, війну і про Перемогу. Кожний хотів розповісти про своє... Я слухав їх з великою цікавістю, а спостерігаючи за обличчями гостей, їхньою мімікою, жестами, емоціями, намагався подумки уявити їх молодими, просякнутими пороховим димом та пилом фронтових доріг.
 
Раптом Олександр Федорович сказав, що кінець війни зустрів у Відні, на що Григорій Ісакович Юдкевич, усміхаючись, спитав: «В якому підрозділі Ви воювали?» Олександр Федорович відповів... Я не пам'ятаю докладно всі їхні запитання та відповіді, але у підсумку з'ясувалося, що і Григорій Ісакович також зустрів Перемогу у Відні. Та найцікавіше було ще попереду...
 
Наприкінці травня 1945 року у Відні проводилися змагання з легкої атлетики за участі воїнів-спортсменів усіх Радянських воїнських підрозділів, що перебували в Австрії. Так от, наші співрозмовники з'ясували, що не тільки брали участь у тих змаганнях, але й обидва бігли у фіналі стометрівки й посіли перше і друге місця. Вони навіть через 40 років спромоглися згадати, по якій саме доріжці кожний з них біг та який результат показав. Всі були раді та розчулені.
 
Трапляється ж таке: живуть люди поруч, часто зустрічаються, розмовляють на побутові теми. І раптом, через випадковість та певний душевний стан, і добре знаний співбесідник перетворюється на зовсім іншу людину, за допомоги якої обидва згадують щось давно забуте, повертаючись, як у казці, в роки своєї молодості. Як це і сталося у випадку, про який я розповів.
 
Олександр Федорович після війни демобілізувався, а Григорій Ісакович залишився в армії ще на багато років. Служив у військових частинах, переїжджаючи від західних кордонів до Далекого сходу. Разом із ним їздила по всьому Радянському Союзу і родина. Траплялося, що тривалий час усім доводилося жити в землянках, у холоді, що не завадило виростити двох синів.
 
Вийшовши у відставку переїхав до Донецька, де й став працювали в одному з місцевих навчальних закладів. Багато часу віддавав спортивному суддівству. Оскільки Юдкевич був кваліфікованим суддею, то ми йому доручали різні ділянки цього процесу. Проте сам він найбільше полюбляв бути арбітром у стрибках в довжину та потрійним. Завжди заздалегідь купував дюжину повітряних кульок, щоб підвішувати їх поруч із місцем відштовхування. Це дозволяло спортсменам скоректувати власний розбіг, залежно від напряму вітру.
 
Якось він розповів, що під час весняної першості України, яка проходила в Ялті, він присів та нахилився з рулеткою 1200 разів. Дивовижно, що в його віці в чоловіка діставало сил і здоров'я на виконання такої «гімнастики». Та головний здобуток цієї людини під час змагань – це демонстрація найкращих суддівських якостей на три “Ч”: Чіткості, Чесності, Чуйності.
 
Хотів би запропонувати всім, хто читає ці рядки, зайнятися звичайною арифметикою: порахувати кількість учасників в горизонтальних стрибках на тих змаганнях, про які згадав пан Юдкевич. Тобто, переконатися в їх справжній масовості. Як на мене, то саме масовість і складала резерв наших тодішніх перемог. Адже в стрибках у довжину і потрійним українські легкоатлети були чемпіонами і призерами Олімпійських ігор, чемпіонатів Європи, світу, СРСР, Всесвітніх Універсіад. Вони справлялися з шаленою конкуренцією, характерною для змагань такого рівня. Я із задоволенням наведу прізвища спортсменів, яким це було до снаги: В. Крепкіна, Л. Радченко, М. Мусієнко, В. Іноземцев, І. Кравець, Т. Скачко, І. Тер-Ованесян, Л. Барковський, О. Хлопотнова, Л. Бережна, Г. Чистякова, Г. Ємець, О. Яковлев, В.Підлужний, Ю. Самарін, О. Говорова, Ю. Горбаченко, О. Лисичонок, О.Саладуха, В. Кириленко, С. Лаєвський. А якщо подивитися на міста, де вони жили й тренувалися, то з'ясуємо, що географія розвитку горизонтальних стрибків поширюється на всю Україну.
 
Я добре пам'ятаю їхніх наставників, які зробили значний внесок у розвиток цих видів легкої атлетики в Україні. Це й не дивно, бо протягом 10 років працював державним тренером саме груп стрибків та багатоборств.
Joomla template by ByJoomla.com