Юрій Тумасов про Віктора Мілентійовича Лиса

Працюючи з людьми, у мене завжди було багато зустрічей. Але є такі, що запам’ятовуються і, як кажуть, беруть тебе за душу.
 
Я хочу розповісти про одну дуже чудову зустріч влітку 1989 року, героями якої були тренер Віктор Лис та його учень Олександр Мохір. А тоді я працював начальником відділу легкої атлетики Міністерства УРСР у справах молоді та спорту.
 
До мене зайшли дві молоді людини, на перший погляд фізично розвинуті і абсолютно здорові. Але я побачив, що один підтримував за лікоть іншого і якось обережно посадив його на стілець. Вони представилися. Віктор Лис після закінчення Одеського педінституту імені К. Ушинського і служби в армії працював тренером з легкої атлетики в ДЮСШ Артемівська Донецької області.
 
Наприкінці 60-х років, всі 70-і роки і навіть у 80-х минулого сторіччя героєм в легкій атлетиці Одеси був десятиборець Микола Авілов, який на Олімпіаді в Мехіко-68 посів четверте місце, а в 1972 в Мюнхені зі світовим рекордом виграв звання олімпійського чемпіона. В німецьких газетах після закінчення дводенних напружених змагань в десятиборстві писали: «Ім’я короля легкоатлетів ХХ Олімпіади – Микола Авілов»! В 1976-му на Олімпіаді в Мехіко він піднявся на третю сходинку п’єдесталу пошани. В 1980-му здобув право на участь в своїй четвертій Олімпіаді, з гарним результатом завершив десятиборство у відбіркових змаганнях, але делікатно поступився місцем в команді молодому спортсмену Сергію Желанову, і той зі скромним результатом здобув бронзову нагороду.
 
 
Лицар, як називають десятиборців Королеви спорту, Микола Авілов був скромним, веселим, цілеспрямованим, активним і всебічно розвинутим спортсменом, авторитетом і душею легкоатлетичної компанії. На старті під час проведення змагань він міг відпустити якийсь жарт, який розслабляв суперників, а він сам залишався зосередженим і зібраним.
 
Потрібно сказати, стадіон «Динамо» в Одесі був центром підготовки легкоатлетів з багатьох дисциплін. У секторах та на бігових доріжках стадіону завжди було багато спортсменів високого рівня і молоді, яка вчилася у старших під керівництвом видатних одеських тренерів.
 
Одеська область в 50-70 роках була однією з провідних територіальних організацій України з підготовки спортсменів високого класу, а в командних змаганнях серед школярів та юнаків під керівництвом одного з перших Заслужених тренерів України в республіці В.В.Козаковського неодноразово вигравала змагання в Україні.
 
Прийшовши на стадіон, гармонійно та фізично розвинутий студент Віктор Лис почав опановувати багатоборну підготовку під керівництвом видатного тренера Володимира Кацмана, незмінного наставника Миколи Авілова. Після декількох років тренувань він в 1980 році виконав норматив майстра спорту в десятиборстві.
 
До формування його багатоборної підготовки мав безпосереднє відношення тоді ще молодий тренер одеського СКА Робулець, який у Київському інфізі спеціалізувався на метанні спису. Повернувшись додому в Одесу у нього відкрився дар Божий у підготовці атлетів різних дисциплін, а з закриттям метальних полів він перейшов виключно на підготовку стрибунів.
 
Працюючи держтренером зі стрибків і багатоборств, я запрошував його з великою групою хлопців на республіканські збори. Гарною рисою його характеру був пошук чогось нового стосовно його учнів, він прискіпливо розпитував всіх, якщо чогось не знав. Робулець знайшов, виховав і підготував чемпіона світу та Олімпійських ігор-1988 зі стрибків у висоту Геннадія Авдеєнка.
 
Так ось! Ці два видатних наставника з їх зірковими спортсменами дали Віктору Лису направлення на продовження їх активної роботи з пошуку і підготовки спортсменів світового рівня. Зі свого досвіду роботи можу підтвердити, що хто на собі спробував підготовку і виступ в багатоборстві, той і в роботі буде використовувати систему всебічної багатоборної підготовки зі своїми учнями. Саме так молодий тренер Віктор Лис і почав свою роботу в ДЮСШ.
 
Одного разу до нього привели юнака, який любив бігати, стрибати, метати. До речі, всі діти починають з цього – повзають, ходять, бігають, стрибають і щось кидають. Але вроджені фізичні якості потрібно розвивати, задавати їм напрямок, тоді буде користь.
 
У цього молодого таланту, а звали його Олександр Мохір, була дуже розвинута рухальна активність, але був один недолік – поганий зір на рівні бачення предметів. Батьки наполягали, щоб він ходив на тренування, і тренер погодився працювати з ним, не даючи великих фізичних навантажень.
 
Олександр був дисциплінованим і наполегливим, мав характер, силу волі і, головне, через своє сприйняття оточуючого середовища міг точно і швидко відтворювати потрібні елементи, а потім і техніку виконання вправ в цілому.
 
 
Регулярно займаючись він зміцнів, змужнів і у нього з’явилося бажання змагатися. Він почав виступати в бігу на 100 метрів, це в нього виходило найкраще. Потім пішли стрибки у довжину, метання спису і навіть п’ятиборство (100 м, довжина, 400 м, спис, 1500 м). Необхідно додати, що в бігу на 100 метрів змагалися по доріжках на звук з фінішу. Зараз, за новими правилами змагань спортсмени з вадами зору біжуть з лідером-провідником. У стрибках у довжину реагували на голос тренера на останніх кроках розбігу і відштовхування.
 
Оскільки п’ятиборство проводилося в один день, було дуже важко, особливо поєднувати біг на 400 м та 1500 м. Але правила змагань були однакові для всіх, і брали участь в змаганнях багатоборців найкраще підготовлені та наймужніші.
 
Тренер розповів один з випадків. Олександр мав гарну швидкість і стрибучість, і у стрибках у довжину почав наближатися в результатах до семиметрової позначки. Але одного разу він відштовхнувся перед самою ямою для приземлення, перелетів через неї і буквально впав на тверду поверхню сектору. Звичайно, отримав травму, після чого почав боятися стрибків.
 
З року в рік результати росли, і він підіймався все вище і вище на п’єдесталі пошани на все більш рейтингових змаганнях. В 1986-му році на чемпіонаті світу в Гетеборзі переміг зі світовим рекордом у своїй нозології у бігу на 100 метрів з результатом 11,00, і цей рекорд протримався 19 років.
 
У 1988-у році у Сеулі вперше збірна СРСР виступала на Паралімпійських іграх. Відбіркові всесоюзні змагання проводилися наприкінці липня в Ворошиловграді (зараз - Луганськ), де Олександр, виступаючи в бігу на 100 м, метанні спису і у п’ятиборстві, впевнено переміг. Його включили до складу паралімпійської збірної. В напутньому слові голова Держкомспорту СРСР Русак спантеличив усіх: «Їдемо лише перемагати!»
 
Олександр поїхав, тренера з України, як це часто було при формуванні збірної СРСР, залишили вдома. В Сеулі Олександр двічі підіймався на найвищу сходинку п’єдесталу, вигравши стометрівку та спис. У п’ятиборстві він здобув срібло. Для України перемоги Мохіра на Паралімпійських іграх були знаковими, оскільки він став першим українським чемпіоном-паралімпійцем.
 
У липні 1989-го вони, коли були в Києві, якось інтуїтивно зайшли у відділ легкої атлетики познайомитися, отримати якусь допомогу і підтримку в подальшій підготовці. Зауважу, що виступ паралімпійців в Сеулі пройшов якось непомітно. Преса мало надавала інформації, та й паралімпійцями займалися на рівні організацій УТОС, УТОГ… Публічність паралімпійців прийшла з Днем Незалежності України, організацією у 1996-му році Національного комітету спорту інвалідів України.
 
Ми довго розмовляли з Віктором Лисом та Олександром Мохіром, і тут виникло одне делікатне питання. Перед виїздом до Сеулу пан Русак пообіцяв на зборах паралімпійців, що за перемогу в Іграх атлетам буде присвоюватися звання «Заслужений майстер спорту», а їхнім наставникам – «Заслужений тренер СРСР». Обіцянки залишилися не виконаними. Я мав певні робочі та товариські зв’язки з керівниками Держкомспорту СРСР. В Управлінні легкої атлетики та Управлінні гімнастики, яким того часу керував мій співучень по інституту, президент Міжнародної федерації гімнастики Юрій Тітов, пообіцяли з’ясувати ситуацію з «загубленими» званнями.
 
У ті часи я, як член виконкому Федерації легкої атлетики СРСР, часто їздив до Москви у відрядження. У зручний момент я переконливо переговорив з начальником Управління, відомим у минулому спринтером, срібним призером Олімпіади-1952 Санадзе, президентом Федерації, чудовим організатором, вченим і педагогом Хоменковим, а також з моїм товаришем по юнацькій збірній України, вихованцем української легкоатлетичної школи, головним тренером збірної СРСР Тер-Ованесяном. Всі дали згоду на присвоєння звань.
 
Заручившись підтримкою в Москві, я переконав своє керівництво прийняти на Колегії рішення про клопотання перед Спорткомітетом СРСР про присвоєння почесних звань Мохіру та Лису. Процес оформлення і рішення був тривалим, тому що потрібно було все узгоджувати на рівні міста, потім області, республіки, Федерації та Колегії Спорткомітету СРСР. На початку 1991 року питання було вирішене, і ми поздоровили з присвоєнням почесних звань Олександр Мохіра та Віктора Лиса.
 
Плідна робота з тренером Лисом, вже першим в Україні Заслуженим тренером СРСР з параолімпійського спорту, тривала багато років. Лис обрав свій напрямок роботи в легкій атлетиці – паралімпійський спорт, і став поруч зі своїми наставниками Кацманом та Робульцем. В подальшій своїй тренерській роботі він повністю перейшов на підготовку спортсменів цієї нозології. Разом з цим, керівництво міста Артемівська, оцінивши його організаторські здібності, працьовитість, обов’язковість і відповідальне ставлення до обов’язків, запропонувало йому адміністративну посаду – очолити міський Комітет з фізичного виховання та спорту. І з 1991 року по сьогодні він очолює, але вже не Комітет, а Управління у справах фізкультури та спорту при Артемівському міськвиконкомі, встигаючи суміщати держслужбу з тренерською діяльністю.
 
Олександр Мохір після Паралімпіади-88 успішно виступав на чемпіонатах Європи та світу, здобуваючи нагороди переможця та призера. В 1992 році об’єднана команда СНД виступала в Барселоні лише в Олімпійських іграх, на Паралімпіаду не поїхала. Олександр перестав виступати на змаганнях, але підтримував свій режим тренувальної роботи і зайнявся бізнесом.
 
Але час йшов, традиції, закладені тренером, продовжувалися. Попереду був 1996-й рік, перша участь команди Незалежної України в Олімпійських та Паралімпійських іграх…
 
До групи тренера в 1985 році прийшов високий (198 см), з великою посмішкою, широкими плечима і сильними руками, але зі слабким зором Василь Лещинський. Разом з іншими учнями він освоював ази техніки в штовханні ядра і метанні диску, набирався досвіду участі в змаганнях, і вже 1991 року став чемпіоном Європи зі штовхання ядра, а до 1995-го неодноразово був призером чемпіонатів світу та Європи.
 
На Паралімпійські ігри-1996 в Атланту він поїхав лідером української легкоатлетичної команди. Там наша збірна у складі 31 спортсмена виступала в п’яти видах спорту і здобула одну золоту, чотири срібні і дві бронзові нагороди. Це був початок успішного виступу паралімпійців України на наступних Паралімпіадах. А Василь виграв змагання в секторі для штовхання ядра і став другим з метання диска. Він був першим серед паралімпійців Незалежної України, який піднявся на найвищу сходинку п’єдесталу пошани Ігор. 2008 року він ще раз повторив свій паралімпійський успіх у Пекіні, здобувши золото в диску та срібло в ядрі.
 
Особисті вихованці тренера Віктора Лиса здобували медалі на чемпіонатах Європи та світу впродовж 25 років. На Паралімпіаді-2004 в Афінах Тетяна Якибчук була другою, а Володимир Піддубний – третім в штовханні ядра. В Пекіні Якибчук виграла вже золото.
 
За моєю рекомендацією 1997 року Лиса призначили головним тренером збірної України з легкої атлетики в нозології спортсменів з вадами зору, і він всі зусилля направив на організацію роботи з паралімпійцями в територіальних організаціях України. 17 років цій активній, працелюбній і мудрій людині вдавалося поєднувати роботу в Управлінні з тренерською діяльністю і бути головним тренером збірної.
 
В змаганнях цієї нозології на чемпіонатах Європи зазвичай беруть участь спортсмени з 40 країн, а на чемпіонатах світу та Паралімпіадах – зі 100-150! Найкращі командні результати України: чемпіонати Європи – 2-е місце, чемпіонати світу – 4-е, Паралімпійські ігри – 7-е (в Лондоні). Вони самі за себе говорять про досягнення в підготовці висококваліфікованих спортсменів, професіоналізм й організаторські здібності тренерів України, одну з найкращих у світі легкоатлетичних шкіл паралімпійського спорту.
 
2015 року відкрилася ще одна сторінка громадської діяльності Віктора Лиса. На звітно-виборчій конференції ФЛА Донецької області делегати виказали йому свою довіру й обрали президентом Федерації в цей не простий для регіону час. Я вірю, що Донбас зі своєю інфраструктурою спортивних об’єктів, великим інтелектуальним та професійним тренерським потенціалом, з обдарованою молоддю відродить колишню спортивну славу, і будуть нові олімпійці та паралімпійці – Бубки, Зюськови, Ткаченки, Архипенки, Підлужні, Черняєви, Спасови, Солдаткіни, Саладухи, Мохіри, Лещинські, Ясинові, Калмикови… Відродяться нові розумні, сміливі, мудрі тренери і гарні менеджери Білязе, Сапронови, Петрови, Хейфіци, Солдаткіни, Бойки, Волобуєви, Корсуни…
 
Приємно усвідомлювати і бачити в Бахмуті (раніш - Артемівськ) реконструйований з ініціативи Комітету Центральний стадіон, побудований манеж, спортивний комплекс зі спортзалами і відновлювальним центром, ще три стадіони в місті. За оцінкою ФЛАУ на сьогодні легкоатлетична база Бахмуту є однією з найкращих в Україні.
 
Юрій Тумасов, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України
Joomla template by ByJoomla.com