Юрій Тумасов. На шляху до вступу до ІААФ

Рівно 25 років тому, 30 травня 1993 року в Торонто (Канада) відбулося засідання Ради ІААФ, на якому розглядалася заява Федерації легкої атлетики України про прийняття до числа членів Міжнародної асоціації легкої атлетики. Разом із нашою заявкою розглядалися тотожні документи, подані Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією.
 
На адресу ФЛАУ з ІААФ надійшло офіційне запрошення на участь у роботі Ради. Відзначу, що тоді все листування Федерації проходило через канцелярію Міністерства та контролювалося його керівництвом. А коли ми купили для себе факс, то тодішній Міністр спорту України Валерій Борзов наказав передати його до тієї самої канцелярії. Тепер це виглядає смішно, але стара радянська система вважала нормою тримати усіх «під ковпаком». Тому, для оперативного вирішення багатьох нагальних питань, ми знаходили інші форми зв'язку, працюючи на випередження через факси друзів.
 
Перед відльотом до Торонто в мене відбулася розмова із Валерієм Борзовим щодо вагомості і перспективи питання нашого прийому до ІААФ (зазначу, що ФЛАУ була однією з перших спортивних федерацій України, яка подала заявку на вступ до Міжнародної федерації; також вона була одною з п'яти федерацій, які стали засновниками НОК України). Я дуже здивувався, коли Валерій Пилипович сказав, що питання нашого вступу до ІААФ можуть розглянути і без нашої участі.
 
Певно тут треба нагадати, що тоді москвич Леонід Хоменков (доктор педагогічних наук, автор підручника «Легка атлетика», колишній президент Федерації легкої атлетики СРСР) був віце-президентом ІААФ. Очевидно саме ця обставина пояснювала таку відповідь, яку я почув від Міністра. Адже усюди ще панувала звичка, що в Москві за нас усе можуть вирішити, або обов'язково посприяють позитивному рішенню нашого питання. І лише з часом виявилося, що так як раніше вже ніколи не буде. Користь була лише від того, за що ми бралися самостійно.
 
Мені вдалося тоді переконати Валерія Борзова в тому, що присутність представника України на Раді ІААФ без сумніву підійме престиж молодої Держави. І що саме по собі запрошення нашого представника міжнародною Федерацією – почесне. Безумовно, всі питання взаємовідносин варто було вирішувати за нашої обов'язкової присутності. А особливо у випадку, коли мала розглядатися заява ФЛАУ на вступ до міжнародної організації в якості її повноважного члена.
 
Підтримав мою думку про обов'язковість нашої участі в роботі Ради ІААФ і тодішній віце-президент НОК України Володимир Кулик (дозволю собі нагадати, що саме завдяки його організаторським здібностями та дипломатичному такту було зроблено вагомий внесок у становлення та розвиток олімпійського руху в Україні; склалися дружні зв'язки із українськими діаспорами США, Канади, Австралії; нарешті, було визначено структуру НОК України та організовано його роботу). Володимир Васильович порекомендував мені зв'язатися з місцевою українською діаспорою, а саме з Головою спортової Комісії світового Конгресу українців Всеволодом Соколиком – людиною, з якою я вже був знайомий з січня 1993 року. Спочатку ми листувалися, а згодом познайомилися і особисто, коли наша збірна команда самостійно вперше брала участь у зимовому чемпіонаті світу з легкої атлетики (Торонто, 9-11 березня 1993 року). Під час проведення того чемпіонату, починаючи від нашого прильоту й до останніх хвилин перебування на канадській землі, пан Соколик разом із сином та групою місцевих українців активно шефствував над нами.
 
        
Моя друга зустріч із Всеволодом Соколиком (на фото - другий справа) у Торонто була більш ніж корисною. Як представник України, президент ФЛАУ та член виконкому НОК України, я проінформував його про стан розвитку олімпійського руху в країні, про досягнення вітчизняних спортсменів на Олімпійських іграх, на чемпіонатах світу та Європи, про наше місце у світовому спортивному рейтингу. Окремо було надано інформацію про підготовку українських спортсменів до перших для Незалежної України Олімпійських ігор-1996, столицею яких було обрано Атланту (США).
 
У свою чергу пан Соколик розповів про життя діаспори, розвиток у ній фізкультурно-спортивного руху та бажання надати інформаційну підтримку, а також, за можливості, матеріальну допомогу, яка б посприяла нашій підготовці до Атланти-96. Як одного з можливих координаторів роботи діаспори з питань підготовки спортсменів України до Ігор-1996 він порекомендував Ларису Барабаш (за чоловіком – Темпл) – жительку Атланти, батьки якої після Великої Вітчизняної війни переїхали з Львівської області до США.
 
Не можу не наголосити, що ця енергійна жінка і справді провела величезну роботу. Спочатку щодо організації збору коштів серед громадськості діаспори для потреб збірних команд України з видів спорту. Потім щодо визначення спортивних споруд для проведення навчально-тренувальних зборів наших команд, щодо вирішення питань придбання інвентаря та обладнання, медикаментів, оренди спорт-споруд, тощо. Після закінчення Ігор-1996 її за плідну трирічну працю, була нагороджено державною нагородою України.
 
 
Я приділяю цьому питанню таку велику увагу, оскільки маю за плечами гіркий досвід наших спортсменів і фахівців на Олімпійських іграх у Барселоні-1992, коли, перебуваючи у складі об'єднаної команди СНД, ми опинилися у ролі небажаних пасинків. Особисто я переконаний: вибір тоді у нас був, тільки треба було швидко подати заявку до МОКу про участь в Іграх окремої національної збірної команди України. Натомість було прийняте найпростіше рішення: виступати у складі об'єднаної команди СНД під керівництвом усіх давніх функціонерів колишніх спорткомітетів і НОКу СРСР.
 
Нагадаю наші результати на цих Іграх. У складі об'єднаної збірної команди СНД у 21 виді спорту виступило 80 українських спортсменів. На аренах Барселони вони завоювали 40 олімпійських медалей у 12 видах спорту (17 золотих, 14 срібних та 9 бронзових медалей (із них індивідуальних, відповідно 4, 12 та 4). Відбіркові змагання з легкої атлетики було проведено в столиці Естонії – Таллінні. До складу об'єднаної команди потрапило 20 українських легкоатлетів. Згодом, у Барселоні, на їхньому рахунку виявилось п'ять медалей: дві золоті – у Ольги Бризгіної та Людмили Джигалової (4х400 м), а також три срібні – у тієї ж Бризгіної (400 м), Інеси Кравець (довжина) та Тетяни Самойленко (3000 м). Легкоатлети за кількістю здобутих на Іграх-92 українцями олімпійських нагород були другими після представників спортивної гімнастики.
 
Разом зі святковим настроєм, характерним для всіх Олімпійських ігор, та задоволенням від успішних виступів наших співвітчизників, не можу не згадати підкреслено упередженого ставлення керівників-росіян до українців. Це не можна було не помітити ще на етапі комплектування збірної команди, коли треба було відстоювати кожного атлета; і під час підготовки спортсменів на останньому передолімпійському етапі; і за кількістю українських тренерів у складі збірної СНД; а особливо – в комплектуванні делегації, члени якої (за визначенням – авторитетні фахівці) мали надавати практичну допомогу та підтримку нашим спортсменам. Ось кілька подробиць на підтвердження моїх слів.
 
Нашу делегацію, яка складалася із представників усіх колишніх радянських республік, в холі аеропорту Барселони зустрічав Віталій Смирнов – президент НОК Росії та віце-президент МОК. Нас швидко розподілили по групах, залежно від місць розселення. З росіянами, а вони за кількістю складали близько 90 відсотків делегації, залишився пан Смирнов. Він розповів їм про порядок відвідування олімпійських змагань, після чого почав викликати до себе керівників (губернаторів) територіальних організацій та відомих російських спортсменів, видаючи направлення на розміщення. Усі вони залишились у Барселоні. А нас відправили до містечка, розташованого в 50 км від Барселони, до готелю, зведеному в 100 метрах від моря. Розмістили там у маленьких двомісних номерах із усіма зручностями. Харчування передбачалося лише вранці, і цей сніданок був більш ніж скромним. Про рейсові автобуси від готелю до Барселони подбали господарі Ігор, ще двічі на день можна було долати цю відстань електричкою.
 
Проте головною неприємністю став для нас той факт, що кожному з наших фахівців на весь період Олімпіади виділили лише по два квитки на змагання. У нашій невеличкій українській групі фахівців-легкоатлетів було лише четверо (усі – Заслужені тренери України): перший генеральний секретар НОК України Володимир Кіба (у минулому – один з провідних радянських стрибунів у висоту, який невдовзі після власного закінчення виступів у великому спорті підготував бронзового призера Сеульської Олімпіади-88 Рудольфа Поварніцина), Анатолій Бондарчук (олімпійський чемпіон і призер з метання молота, один з найкращих тренерів світу з метання молота, автор багатьох наукових та методичних праць), Сергій Трачук і я, президент ФЛАУ. І усім нам разом дісталося 8 вхідних квитків на (увага!) кваліфікаційні змагання з ігрових видів спорту!!! Як я вже казав, розподілом квитків, як і розселенням по готелях та вибором харчування, опікувалися російські функціонери...
 
Отож, ми їздили до Барселони, ходили навколо стадіону, намагаючись у будь-який спосіб потрапити якщо не на трибуну, то, бодай, на місця передстартових розминок. Та все було марно. А під час таких наших поневірянь ми бачили біля стадіону з квитками багатьох російських тренерів та пересічних фахівців. Тож всю Олімпіаду ми дивилися по телевізору. Спасибі господарям тих Ігор за те, що трансляція велася безперервно і дуже докладно, причому по багатьом телеканалам. Це дозволило нам отримувати повну інформацію щодо деталей виступів як наших, так і всіх інших олімпійців.
 
Дуже гірко констатувати, але на мою думку українські керівники делегації СНД в Барселоні просто відсторонилися від участі в розподілі квот на відвідування фахівцями змагань. Так само, як у себе вдома відмовилися від активних дій, які могли б забезпечити участь України в цих Іграх повноцінною самостійною командою. Все тоді пережите, побачене та відчуте не дозволяло мені припускатися схожих помилок у майбутньому.
 
Повертаючись до зустрічі 1993 року зі Всеволодом Соколиком, я тепер стверджую, що саме тоді у нас почали складатися з представниками американської діаспори теплі та шанобливі стосунки, які згодом переросли в дружні. Саме тоді почала формуватися стратегія підготовки до Ігор-1996. І саме тому за три роки, під час проведення Ігор в Атланті, 30 українських спеціалістів мали нормальний доступ на тренувальні спортбази, місця розминок олімпійців, не кажучи вже про вхідні квитки на стадіон та проїзд до місць змагань. Вони були забезпечені комфортним житлом і безкоштовним харчуванням на базі міста Керелтон.
 
Та настав час повернутися до нашого прийому до ІААФ...
 
Під час реєстрації осіб, запрошених на засідання Ради ІААФ, я звернувся по дозвіл бути присутнім разом зі мною пану Владиславу Соколику, як представнику української діаспори США та Канади. Прохання задовільнили. Коли дійшла черга розглядати наше питання, нас запросили до зали засідань. Там, за столом у формі півкола, перебували члени Ради на чолі з президентом ІААФ, який посідав місце у центрі. І тут дозволю собі ще один відступ від теми, бо постать Прімо Небіоло в житті світової легкої атлетики є по-справжньому доленосною. Його вже немає з нами, але цей талановитий організатор, людина, яка володіла невичерпаними знаннями про світову легку атлетику, заслуговує на окрему увагу. Аналітичний розум, перспективне мислення та непересічна ініціатива дозволили йому в ті часи зробити із зубожілої міжнародної федерації, котра навіть не проводила власні чемпіонати світу, найбільшу за кількістю країн-представників та одну з найбагатших Федерацій у світі.
 
 
Це він вирішив після свого обрання перевести офіс ІААФ з маленького лондонського приміщення до великої будівлі в Монте-Карло, в рази збільшити кількість її співробітників, вирішити питання про відкриття міжнародних олімпійських центрів. З ним у 1995 році я вирішував питання про відкриття міжнародного центру підготовки легкоатлетів у Києві, котрий мав запрацювати у 1997 році. Це згідно з його проектами почали проводитися чемпіонати світу влітку та взимку, Кубки, змагання Гран-Прі за участі всіх провідних атлетів. Було вирішено питання про часткову компенсацію проїзду усіх учасників змагань згідно встановленої квоти для країн-учасниць, сплату за розміщення та харчування під час проведення чемпіонатів світу усіх учасників та представників команд. І, природньо, проведення щорічних Гала-зустрічей у Монте-Карло для підбиття підсумків року та нагородження найкращих легкоатлетів світу (я двічі мав честь бути запрошеним на ці зустрічі).
 
 
Повертаюся до Торонто 1993 року. Нас, усіх присутніх у залі президентів Федерацій колишніх республік СРСР, розсадили в один ряд навпроти членів Ради. Генеральний секретар ІААФ, видатний організатор і соратник Прімо Небіоло з реформування світової легкої атлетики Іштван Дюлаї (у минулому – член збірної Угорщини та президент легкоатлетичної Федерації Угорщини) почав представляти нас відповідно англійського алфавіту. Кожному було надано 5 хвилин для стислого представлення своєї країни.
 
Я отримав слово останнім. Завдяки синхронному перекладу пана Владислава Соколика встиг розповісти про розвиток легкоатлетичного спорту в Україні, досягнення наших спортсменів на Олімпійських іграх, чемпіонатах та Кубках світу, Європи. Назвав імена видатних легкоатлетів України, починаючи з Володимира Голубничого, Ольги Бризгіної, Володимира Ященка і закінчуючи Сергієм Бубкою. Усі ці видатні спортсмени були добре знайомі функціонерам ІААФ. Закінчивши виступ я дістав дерев'яну булаву, прикрашену українським орнаментом, і сказав, звертаючись просто до Прімо Небіоло: «Пане Президенте, на знак щирої подяки до Вас та за Ваш величезний внесок у розвиток сучасної світової легкої атлетики, хочу вручити Вам український сувенір – Булаву, що є одним із символів влади в Україні. Сподіваюся, що наша заявка про вступ до всесвітньої легкоатлетичної родини буде позитивно розглянута. Ми у свою чергу намагатимемося бути гідними членами ІААФ, активно розвиватимемо легку атлетику в країні та всіляко сприятимемо розвитку легкоатлетичного спорту вищих досягнень у світі, за можливості – ділитимемося власним досвідом підготовки спортсменів».
 
Усі члени Ради з цікавістю спостерігали за передачею Булави, а декотрі з них навіть встигли до неї доторкнутися. Прімо Небіоло із посмішкою взяв Булаву, а потім з розмаху вдарив нею по столу і сказав: «Тепер я знаю, як вами керувати!» Пролунав дружній сміх. Нам усім подякували за участь у роботі Ради. На цьому закінчилась моя перша очна зустріч з Прімо Небіоло.
 
P.S. Трохи більше, ніж два місяці потому, 10 серпня 1993 року з'їзд ІААФ, що відбувся під час проведення літнього чемпіонату світу в місті Штутгарт (Німеччина), затвердив статус повноправного членства ФЛАУ в ІААФ.
 
Юрій Тумасов, перший президент ФЛАУ
 
 
Joomla template by ByJoomla.com