Олександр Охріменко: «Ні падіння, ні доріжка не можуть завадити сильній людині реалізувати себе»

 
Для багатьох спортсменів чемпіонат Європи U18 став першим офіційним міжнародним турніром. Наскільки легко їм було адаптуватися до цієї атмосфери?
 
Для багатьох це виявилося шоком. Більше 1100 спортсменів плюс супроводжуючі особи. Тобто півтори-дві тисячі людей на одній території, на одному стадіоні, в одному ресторані; всі себе поводять по-різному… Наші діти ще не звикли бути у такому бурному людському морі, де потрібно вміти і зосередитися, і якось себе проявити. Комусь це вдалося. Але були й ті, хто не зміг показати свої результати. І причиною, думаю, стало саме це.
 
Для спортсменів організовується участь у все більшій кількості матчевих зустрічей, а зі вступом ФЛАУ до балканської асоціації додалося ще кілька турнірів. Наскільки це допомагає спортсменам?
 
Допомагає. Ті, хто виїжджав на матчеві зустрічі, почував себе впевненіше, спокійніше і відповідальніше. Тим, у кого вже був міжнародний досвід, було набагато легше. Тому матчеві зустрічі потрібно проводити і якомога більше, адже з одного боку, це змагання, а з іншого, вони не несуть такий тягар відповідальності і не так тиснуть, якщо ти не переміг. Та й виступати потрібно, адже національних змагань у цій віковій категорії мало – лише два чемпіонати.
 
Ця команда ще досить юна, і у багатьох і справді ще немає досвіду. Але вони вже звикли, що є лідерами в Україні, і дехто думає, що буде найкращим і у світі. Та коли ці атлети приїжджають на чемпіонат Європи чи світу і бачать, що ще є енна кількість таких, а то й сильніших спортсменів, наскільки це б’є по ним психологічно?
 
Думаю, що б’є… На цьому чемпіонаті ми могли побачити, що загальний рівень легкої атлетики дуже високий. І навіть люди, які приїжджали явними лідерами сезону, з височенними результатами, не завжди були першими. Якщо навіть для них це було складно…
 
І, приміром, явний лідер в якійсь дисципліні у своїй країні не має такої конкуренції, він виходить – і виявляється, що він уже і не лідер зовсім, і його позиція десь за двадцяткою… Це дійсно складно, але потрібно вчитися адаптовуватися до такого.
 
Є ще психологічні моменти, як то, наприклад, незручна доріжка… Зрозуміло, що бігти, наприклад, по першій доріжці і справді не надто легко, але чи не вважаєте ви, що це все дітям, ще до того, як вони це самі спробують, додатково вкладають в голови ті ж тренери, старші спортсмени, тим самим завчасно програмуючи їх. Як бути в таких ситуаціях? Як привчити їх прислухатися до старших, але при цьому вміти думати і відчувати самим?
 
Так і привчити, від змагань до змагань. Пояснювати, розповідати. Я своїй учениці, Каті Онісімовій, завжди наводжу приклади з життя. Як у 1972 році на Олімпіади у Мюнхені Лассе Вірен упав, встав, погнав основну групу і виграв зі світовим рекордом. Той же приклад Анджело Тейлора і його олімпійської перемоги з бігу на 400 метрів з бар’єрами по першій доріжці. Ні падіння, ні якась доріжка не можуть завадити сильній людині реалізувати себе. Тому потрібно їм наводити такі приклади, щоб вони розуміли: якщо ти сильний, тобі нічого не завадить.
 
Радує те, що все більше спортсменів починають говорити англійською. Ви, напевно, спостерігали за ними і бачили, чи спілкуються вони з атлетами з інших країн. Як відбувається ось цей момент, так би мовити, їхньої соціальної адаптації?
 
Для тих, хто володіє англійською, взагалі не було жодних проблем. Всі ті, хто намагається вчити і не боїться говорити, теж спілкувалися. А ті, хто був на матчах і на зборах у Туреччині, вже когось знають, плюс спілкуються у соціальних мережах, і взагалі вже свої.
 
Тобто стереотип пострадянської замкненості наших атлетів поступово ламається?
 
Ламається… Так, однозначно ламається.
Joomla template by ByJoomla.com