Діти війни: Юрій Цасюк (частина 1)

З плином років якось нівелювалося саме поняття «діти війни», що спочатку було пов'язане з особами, які в дитинстві пережили важкі роки другої світової (1941-1945 р.р.) та яке офіційно було затверджено Законом України Про соціальний захист дітей війни від18.XI 2004 року №2195-IV.
 
Тепер ця назва, на превеликий жаль, стосується і наших сучасних дітей, які безпосередньо зіштовхнулися з усіма жахіттями не оголошеної, але вже четвертий рік «стріляючою»  гібридною війною... У першу чергу це стосується жителів Криму, Донецької та Луганської областей.
 
Та сьогодні я хочу розповісти про моїх друзів — дітей Другої світової війни, яким пощастило вижити у пекельних умовах фашистської окупації. І яких надалі чекали важкі життєві обставини у суворі післявоєнні роки. А от звела нас до купи — пані Легка Атлетика... Кожний знайомився з нею по-своєму, але  на все життя залишився її вірним лицарем. Багаторічна праця дозволила кожному з нас зробити статечний внесок у її масовий розвиток, та в підготовку спортсменів високого рівня.
 
Юрій Федорович ЦАСЮК
         майстер спорту, Заслужений тренер України, тренер вищої категорії, доцент кафедри легкої атлетики НУФКСУ (КДІФК), заступник завідуючого кафедри (1985-2001 роки), олімпійський арбітр.
 
Юра народився у Києві на початку червня 1941 року. Молоді батьки раділи життю, народженню сина і вірили у щасливе майбутнє... Та 22 червня все пішло шкереберть, після того, як о четвертій ночі на Київ - з літаків із чорною свастикою на крилах - посипалися перші бомби...  Батько Юрія пішов захищати Батьківщину. (Так склалося, що він, з невеликими перервами, став учасником трьох війн поспіль: Західної, Фінської та другої Світової.) Мати — Наталя Єгорівна з новонародженим сином залишилася в окупованому місті і докладала неймовірних зусиль для того, щоб вижити і зберегти життя немовляти. У холодному та голодному місті з грудним немовлям на руках було зовсім не просто і вимагало неабиякого хисту та витримки.
 
Історична довідка №1:За 778 днів окупації в місті було  підірвано, спалено та розвалено 940 адміністративних та громадських будинків. Хрещатик перетворився на руїну, такий же вигляд мали і прилеглі до нього вулиці.
 
Втрата житлової площі досягала 42,5%. В місті було розвалено більшу частину медичних закладів, не працювали водогін, каналізація, електропостачання. Було ліквідовано усі дитячі садки, їх власність — розграбовано. Частину дитячих закладів перетворено на квартири для окупантів та  стайні для їхніх коней.
 
Фашистські окупанти до того ж тільки в самому Києві  замордували, розстріляли та потравили у “душогубках” понад 195 тисяч громадян. Зокрема: у Бабиному  Яру — понад 100 тисяч, у Дарниці — понад 68 тисяч, у  Сирецькому таборі — понад 25 тисяч... А при відступі були зруйновані залізничні станції, мости через Дніпро, будинки 140 середніх шкіл та вузів...
 
Коли 6 листопада 1943 року після виснажливих та кровопролитних боїв Київ було звільнено, в місті налічувалося 130 тисяч людей з 800 тисяч, що мешкали тут до війни... Треба взяти до уваги, що, мабуть, третина з 800 тисяч були евакуйовані з початком війни.
 
Після звільнення Києва життя  його мешканців трохи полегшилося, в основному через те, що люди знову стали вірити у краще майбутнє. З особливим ентузіазмом кияни бралися за роботи по відновленню міста. Почали працювали підприємства, налагоджувалася праця лікарень, дитячих закладів, шкіл та вузів. Жителі міста стали отримувати картки на харчові продукти, хліб. «Ожили» базари, на яких за наявності коштів можна було придбати необхідні харчі, а за їх відсутності — обміняти на ті же харчі щось зі вцілілих сімейних раритетів...
 
Я, особисто, пам'ятаю, як у моїй родині, щоб прохарчуватися, отриману на тиждень по карткам паляницю білого хліба міняли на ринку на дві чорні паляниці...
 
Жити було складно. Гроші знецінювалися. У 1948 році стався обмін грошей у розрахунку — 1:10, що немов би і зміцнило рубль. Проте, ціни на базарах аж ніяк не зменшилися... Та не зважаючи на всі ці негаразди люди раділи миру, із ентузіазмом докладали чималих зусиль, працюючи задля  на відновлення країни.  А у неділю дорослі й школярі виходили на Хрещатик, щоб голіруч розбирати руїни, складаючи вціліли цеглинки по 100 штук і здаючи їх на будівництво нового житла...
 
ШКІЛЬНІ РОКИ
У сім років Юра Цасюк став першокласником 25 середньої школи, яку вже встигли відновити, і яка розміщувалася напроти Андріївської церкви, сталося це у 1948 році. У школи був просторий двір з двома якісними спортивними майданчиками, а в її приміщенні — два повноцінних спортзали. Там довгі роки працював учителем фізкультури Лев Семенович Яхно — вчитель за покликанням... Він не тільки проводив цікаві уроки фізкультури, але й вмів прищеплювати учням сталу цікавість до різних видів спорту. Сюди часто приходили тренери у пошуках майбутніх підопічних. Вони завжди  отримували від Льва Семеновича  вичерпні характеристики школярів та професійні рекомендації, щодо їх фізичних здатностей до того чи іншого виду спорту...
 
Автор цих рядків у 1958 році разом зі своїм однокурсником Іваном Богданом (Олімпійський чемпіон з вільної боротьби 1960 року) проходили у цій школі педагогічну практику саме під керівництвом цього високого професіонала і могли оцінити його непересічні  організаторські здібності...У нього ж вчились розпізнавати здатності дітей до тих чи інших спортивних занять, що їх Лев Семенович, здавалося, відчував інтуїтивно...
 
Школа була одною з найкращих у Києві по організації фізкультурно-масової роботи. Її, свого часу, закінчила ще одна дитина війни, доля якої на певний час була міцно пов'язана з легкою атлетикою, кажу про Юрія Бойка. Саме цього хлопчика Лев Яхно надіслав до динамівської легкоатлетичної спортивної школи. Бойко став майстерним спринтером, тобто - мав кращі результати з бігу на короткі дистанції. Проте, згодом, у колах легкоатлетів він набув авторитету хорошого лікаря, здатного вірно поставити діагноз та швидко вилікувати спортивну травму.  Корисними були і його рекомендації тренерам, які шукали дійові засоби швидкого відновлення сил спортсменів на різних етапах їх підготовки до змагань.
 
Юрій Бойко, після закінчення Київського медінституту, зосередився саме на спортивній медицині. Працював у легкоатлетичних збірних командах країни. Ми тривалий час працювали з ним спільним колективом (тренер — лікар — масажист) із багатоборцями. Зокрема, з такими лідерами країни, як Надія Ткаченко, Олександр Апайчев, Ігор Соболевський, Катерина Гордієнко, Наталя Грачова, Тетяна Шпак...
 
Та повернусь до шкільних років Юрія Цасюка...
 
Жвавий хлопчик, як і всі тодішні діти, у вільний від навчання час, багато грав на вулиці у різні рухливі ігри. Взимку їхньою улюбленою розвагою був спуск зверху Замкової (Флорівської) гори або з Андріївського узвозу на санках, лижах, або й на будь-яких підручних засобах (включаючи і сумки з зошитами та підручниками), на яких можна було сидіти чи лежати...
 
Восени та по весні вчитель фізкультури проводив заняття у школі, а інколи — на спортмайданчиках чи маленькому стадіоні ДЮСШ № 1. Треба сказати, що тоді приміщення цієї спорт-школи містилося в залишках трапезної колишнього Михайлівського собору, зруйнованого у 30-ті роки більшовиками (нині — відновленого).  Юра захоплювався різними видами спорту: футболом, плаванням, тенісом.
 
Якось по весні він з групою школярів прийшов на стадіон «Динамо», який не тільки розміщувався у центрі  Києва, а й був тоді головним осередком фізкультурно-спортивного життя столиці.
 
Історична довідка №2.Стадіон «Динамо» - спортбаза однойменного ДСТ - було зведено у 1934-1936 роках. Природні схили, що оточували робоче поле споруди, стали місцем влаштування  глядацьких трибун, розрахованих на 20 тисяч відвідувачів. Футбольне поле було облямоване біговими доріжками, були також облаштовані сектори для стрибків та для штовхання ядра.
 
Перед стадіоном були зведені спортзали для занять гімнастикою та акробатикою,  важкою атлетикою та фехтуванням, боксом та видами боротьби. Облаштовані ігрові майданчики для волейболу, баскетболу, великого тенісу.
 
У 1965 році після капітальної реконструкції місткість трибун збільшилися до 35 тисяч посадкових місць. Був збудований зимовий басейн із 25-метровою ванною, також 50-метровий стрілецький тир. Та головною гордістю цього міні-спортивного міста став вівдкритий басейн із штучним підігрівом води. Тут розмістилися дві ванни: 50х21 м та 35х21 м. У меншій тренувалися ватерполісти і стрибуни у воду, більша же швидко стала найпопулярнішою спорт-спорудою в Києві. Тут окрім тренувальних занять провідних спортсменів, цілорічно   оздоровлювалися звичайні кияни, як школярі так і дорослі... На стадіоні і в басейні проводилося багато змагань різного рівня. Зокрема, останній чемпіонат СРСР з легкої атлетики, було тут проведено у 1989 році.
 
Нині цей затишний стадіон перепрофільовано, на жаль,  виключно на підготовку футболістів і названий на честь відомого тренера, Героя України Валерія Лобановського.
 
Юра з цікавістю спостерігав за подіями на секторах і доріжках, які ніколи не порожніли. Він і сам став займатись у групі тренера Івана Никифоровича Анисимова, відомого у минулому легкоатлета-спринтера. Тренер проводив різноманітні заняття з використанням вправ для різних  легкоатлетичних дисциплін. Дбав не тільки про загально-фізичний розвиток учнів, а й про те, щоб вони могли  випробувати себе в різних вправах та обрати ті види легкої атлетики, де мали б кращі можливості для спортивного вдосконалення... Цасюк винятку не складав і потроху вирішив зосередитися на стрибках у довжину та із жердиною.
 
Наголошу, що обидві ці легкоатлетичні дисципліни були тоді досить популярні в Україні, до того ж пов'язані із іменами відомих в країні атлетів, таких як Гаврило Раєвський, Петро Денисенко,  Володимир Бражник, Віталій Чернобай, Володимир Булатов, Ігор Петренко, Геннадій Близнецов (усі - стрибуни із жердиною), Катерина Адаменко, Віра Крепкіна, Людмила Радченко, Ігор Тер-Ованесян, Леонід Барковський (усі — стрибки у довжину і спринт).
 
Тренування в групі І.Н. Анисимова для Юрія тривали трохи більше року. Річ у тім, що в тренера підріс син Василь, котрий став лідером збірної команди країни з бігу на 400 м з бар'єрами. Батькові довелося часто виїжджати на всесоюзні навчально-тренувальні збори, що, природно, позначалося на  зменшення уваги до  учнів, які були молодші за ровесників сина...  Тоді  Юрій Цасюк за своєю ініціативою перейшов до групи Петра Тарасовича Богачика, який опікувався виключно стрибунами з жердиною.
 
Історична довідка № 3. П.Т. Богачик — учасник ВОВ. У 1944-му — начальник фізпідготовки Київського танко-технічного училища. Після демобілізації — викладач, старший викладач, доцент кафедри легкої атлетики КДІФК, співавтор книги “Легкоатлеты Украины». Чемпіон України зі стрибків з жердиною у 1940,1945 і 1948 роках.
 
Цікаво, що коли Юра  звернувся до нього із проханням тренуватися в його групі, Петро Тарасович спитав: «А що ти вмієш робити?»  У відповідь почув: «Хочу навчитися стрибати»... На перших же змаганнях Цасюк подолав з жердиною висоту 3 м 05 см.  І це після подолання початкових азів спеціальної підготовки. Це було для новачка — добре, і тренеру це сподобалось. Так почалася Юрина  підготовка в групі ровесників — жердинників.
Юрій ТУМАСОВ, перший президент ФЛАУ
Joomla template by ByJoomla.com