Олена Собчук: «Йдучи по дистанції, часто думала про чоловіка і дитину»

Фото (с)Дмитро Вакулка
Майже два дні минуло після змагань зі спортивної ходьби на 50 км на чемпіонаті світу у Досі, але спогади про ту нелегку ніч живі і досі. Найшвидше з українок – четвертою – фінішувала Олена Собчук. Як вона почувається зараз, хто допоміг їй так високо піднятися і що вона думає про церемонію нагородження переможців і призерів. Ці і не лише ці питання прес-аташе ФЛАУ і поставила спортсменці.
 
Олено, після змагань минуло майже два дні. Багато людей хвилювалися за спортсменів, за те, які наслідки такі змагання можуть мати для вашого організму. Як зараз почуваєтеся?
 
Зараз почуваюся набагато краще, ніж напередодні. Вчора до самого вечора не могла відійти: мене нудило, ламало все тіло. А сьогодні добре поспала, ніби друге дихання відкрилося, з’явився апетит, вже є якийсь рух у тілі і більше енергії. Дуже допомогла наша команда, лікар і масажист. Якби не вони, думаю, мені було б набагато важче відновлюватися. Сподіваюсь, далі буде ще краще.
 
Але попри не найкраще самопочуття ви пішли підтримувати дівчат на 20-ку?
 
Так, ми мало того, що всю попередню ніч не спали, бо йшли, так ще і вдень не змогли заснути – настільки ламало тіло. Але ж це наша команда, наші друзі. Як же ми могли не піти їх підтримати?! Ми за них хвилювалися, вболівали. І хлопців ще обов’язково підемо підтримувати на 20-ці.
 
Перший рік після декрету. Перший рік на 50-ці. І відразу шосте місце на Кубку Європи на цій дистанції і четверте на чемпіонаті світу. Більше того, був момент, коли ви були дуже близько до бронзи. Пам’ятаєте, коли почали наздоганяти італійку Елеонору Джорджі?
 
Дуже добре пам’ятаю! Я бачила її у 50 метрах перед собою, хоча ще за п’ять кілометрів до того вона була на відстані 500 метрів. Мені всі кричали, що вона ось-ось, переді мною, і ще трішки – і я її наздожену. І от я бачу її вже перед собою, бачу ціль, намагаюся її наздогнати – і в той же момент вона тікає. Я наздоганяю, а вона ще швидше йде. Не знаю, наскільки вона прискорилася, але вона дуже швидко пішла. Можливо, це досвід, можливо, перед тим їй було погано і потім стало легше.
 
Не можу сказати, що аж надто засмутилася, адже вона досвідченіша спортсменка і на сьогодні сильніша. Але мені ще є над чим працювати, до чого прагнути і, думаю, з нею можна боротися. Вона моя конкурентка. Вона запалила в мені такий вогонь, що мені дуже сильно хочеться з нею поборотися. Раніше Елеонора здавалася мені недосяжною спортсменкою, я думала, що мені до неї далеко. Але такі змагання показують, що немає непереможних, всі рівні і з усіма можна боротися.
 
Ще один приклад, що непереможних не буває, це екс-рекордсменка світу португалка Інес Енрікес. Так, вона зійшла, але до того ви змогли її обігнати.
 
Я сподівалася, що вона йтиме далі. Коли обігнала її, думала, що я, певне, сильніша і краще підготувалася. Навіть розчарувалася, що вона зійшла.
 
Все одно сильніша ви, вже хоча б тому, що на відміну від Енрікес фінішували.
 
На цій дистанції все може статися. Це як лотерея, коли не знаєш, піде чи ні, чи станеться щось зі здоров’ям. Думаю, я просто дуже сильно налаштувалася, вселила у себе впевненість у тому, що можу дійти. І я не просто хотіла фінішувати. Я прагнула потрапити у першу вісімку. Для мене це було дуже важливо. Я недаремно до цього йшла, недаремно вийшла з декрету, хоча спокійно могла бути вдома з дитиною, а так мій малюк часто не бачить маму, сумує. Це важко, але це заради нього.
 
Йдучи по дистанції, часто думала про чоловіка і дитину. Діма, мій чоловік, дуже сильно мене налаштовував і підтримував. Я знала, що він дивиться і хвилюється. В голові крутилося: «Він бачить, що я п’ята, який він зараз щасливий! Аби я так і дійшла. А краще бути ще ближче». І якби не його допомога і підтримка, не знаю, чи змогла б стати четвертою. У моєму результаті – більше половини його заслуги.
 
Окрема подяка моєму тренерові, Володимиру Трохимовичу Яловику. Він дуже хороша людина, дуже допомагає мені не лише у підготовці, не лише по спорту, а й по життю. І особисто мені, і нашій сім’ї. Він завжди був і є людяним, добрим, чесним, непідкупним. Він такий тренер, якого поважаєш і боїшся, його є бажання слухати. Володимире Трохимовичу, я дуже дякую вам за все! Якби не ви, я, напевно, так близько до п’єдесталу не була б.
 
Мар’ян Закальницький не пам’ятав, що було після фінішу. Ви пам’ятаєте перші хвилини, як дійшли до медичного центру?
 
Я все дуже добре пам’ятаю. У мене була ейфорія і емоції. Я пішла в медичний центр, бо судома дуже сильно зводила ноги. Я боялася зняти взуття, бо думала, що не зможу стояти. Хотіла, щоб мені дали якісь ліки, адже це дуже боляче. Ще дві години судоми не відпускали. Після 35-го кілометру ступні зводило кожні 500 метрів, я намагалася випрямляти ногу, тягнути її, щоб хоч трішки відпускало. Було дуже страшно, бо в такому стані можна просто стати. І за це хвилювалася більше, ніж за те, що хтось може наздогнати. Екстремально це все було…
 
Цю ніч між собою в команді назвали ніччю пекла. Чи бачили ви, як відбувалася церемонія нагородження?
 
Ні.
 
Нагородження відбувалося перед початком змагань на стадіоні, коли глядачі навіть не встигли зайти. Тобто трибуни були порожні. На вашу думку, хіба це не неповага до спортсменів, які змагалися всю ніч у таких надскладних умовах?
 
Це дуже образливо. Спортсмени пройшли такий шлях, так намучилися. Ми були на допконтролі разом з переможцями і призерами, я бачила, як їм було погано, як їх водили під руки. Погано було всім – і лідерам, і тим хто фінішував далі, і тим, хто не завершив дистанцію. Таке нагородження – це неповага. Це прикро і сумно. Має бути захоплення цими спортсменами, має бути підтримка. Йти 50 кілометрів надзвичайно важко, а ще й в таких умовах! Ці люди – справжні герої.
 
Joomla template by ByJoomla.com