Юрій Тумасов про Всеволода Тіпакова. Вірнопідданий Королеві

Чергова оповідь першого президента ФЛАУ Юрія Тумасова про легендарних особистостей української легкої атлетики.
 
У 1938 році Всеволод Тіпаков закінчив середню школу на Полтавщині. Нині це місто Крюків, де тривалий час робили вагони для залізниці. За покликанням серця та у гонитві за романтикою фізично розвинений підліток подався підкоряти столицю країни – Москву. Вступив до інституту фізичної культури (нині він має назву «Державний Центральний ордена Леніна інститут фізичної культури»).
 
У перші дні війни зі студентів добровольців цього інституту було сформовано батальйон особливого призначення, котрий входив до з'єднання Медведєва. З'єднанню було поставлене завдання: перегородити шлях просування фашистів по лінії оборони Смоленськ-Москва. З'єднання Д.М. Медведєва стало першим підрозділом зі складу ОМСБОН /сформованого з Військ Особливої групи при НКВД СРСР/, закинутого в тил німецьких військ на початку вересня 1941 року. Загін діяв до січня 1942 року на території Смоленської, Брянської, Могильовської областей, провів понад 50 великих операцій.
 
То були важкі часи навіть для фізично розвинених та загартованих студентів. Давалися взнаки великі морози 1941-1942 років, голод, слабке озброєння. Не багато хто вижив у цих кровопролитних боях, але ті, хто залишився живими – зустрічалися щорічно.
 
Про свої контузії та поранення Всеволод Михайлович теревенити не любив, хоч з війни повернувся геть посивілим... Головне – був живий! Якось у 1952 році, після всеукраїнських змагань, під час котрих він та його учень Віталій Чорнобай одночасно виконали нормативи майстра спорту в стрибках із жердиною, він сказав: “Мрія ідіота-інваліда здійснилася”! І ця фраза, що не дивно, стала крилатою у тодішньому легкоатлетичному середовищі. Адже всі спортсмени, котрим пощастило повернутися з фронту живими, не зважаючи на численні поранення і навіть каліцтва, намагались не лише відновити спортивну форму, добиватись покращення результатів, а то й вписати свої прізвища до таблиць рекордів своїх республік та країни в цілому. Потрапляючи ж до складу збірних команд республіки, а то й країни, вони ставали прикладом для молодшого покоління (котре тепер зветься “діти війни”) й мали непорушний авторитет (Петро Денисенко, Олександр Канакі, Євген Буланчик, Василь Сидорко).
 
Отже, фронтовик Тіпаков по закінченні війни повернувся до інституту, який закінчив у 1948 році. Навчаючись на старших курсах, він із захопленням займався легкою атлетикою, особливо приділяючи увагу мистецтву стрибків з жердиною – досить екстремального на той час виду стрибків. Адже жердини тоді були бамбукові, часто ламалися, що було достатньо травмонебезпечно. Не виключено, що саме цим ці стрибки і привертали особливу увагу як спортсменів, так і глядачів.
 
З дипломом про закінчення вишу, досвідом людини, що пережила всі тяготи війни та післявоєнний, більш ніж скромний, студентський побут, із здобутими знаннями про розвиток фізичної культури та величезним бажанням працювати тренером-викладачем, він поїхав до Львова, щоб працювати на кафедрі легкої атлетики тамтешнього профільного інституту. Природньо, за згоди завкафедри Дмитра Івановича Оббаріуса, відомого до війни легкоатлета (не виключено, що в Москві вони були знайомі).
 
Всеволод Михайлович пропрацював на цій кафедрі 43 роки (1948-1991). Він був талановитим педагогом, тренером високої кваліфікації, людиною скромною, товаришем добрим, але й вимогливим і завжди готовим при потребі підставити плече. За педагогічну діяльність він здобув звання доцента, за спортивну – Заслуженого тренера УРСР та СРСР. Його новаторські розробки щодо тренувань у стрибкових видах друкувалися у всесоюзному журналі «Лёгкая атлетика». А на щорічних всеукраїнських та всесоюзних науково-методичних конференціях він передавав колегам свій досвід безпосередньо.
 
Як досвідченого та відомого тренера, пана Тіпакова відрядили на Кубу для роботи зі збірною командою цієї країни. За два роки свого перебування там він допоміг багатьом талановитим легкоатлетам довести свої спортивні показники до світового рівня.
 
За роки своєї роботи Всеволод Михайлович підготував цілу плеяду хороших спортсменів, тренерів, педагогів. Його особисті учні виступали на п'яти Олімпійських іграх, були лідерами країни, членами збірної команди республіки Україна. Не можна їх всіх перелічити через велику кількість, проте декотрих я назву: Віталій Чорнобай, Леонід Барковський, Геннадій Гусєв, Олександр Костриков, Сергій Лемешко, Славентій Горгоц, Роман Драгомерецький, Роман Окуп, Ігор Ліпман, Юрій Примаков, Едуард Габор.
 
Інтуїція та педагогічна мудрість допомогли Всеволоду Михайловичу розгледіти в студенті Віталії Чорнобаї не лише класного спортсмена, але й перспективного педагога, наукового дослідника, доброго організатора та... керівника кафедри!
 
Ще один його учень – Юрій Примаков – захистив докторську дисертацію, став професором і проректором того самого московського інституту, котрий 1948 року закінчував пан Тіпаков.
 
Закінчити свої спогади про Всеволода Михайловича хочу теплими та душевними словами, словами скорботи та величі про людину-педагога і тренера, написаними його учнем, а тепер тренером вищої категорії Сергія Лемешка (за його згоди). Вони розміщені на надгробку В.М. Тіпакова на Личаківському меморіальному цвинтарі, що у місті Львові, де поховано багато відомих і шановних громадян.
 
         Тренер по призванию
         И до мозга кости,
         Прыжки, как форма жизни,
         А спорт — полёт души.
         Красивый, строгий, стройный,
         Отзывчив на года,
         Весёлый и задумчивый,
         Но справедлив всегда.
 
         В студенческие годы:
         Сосновый лес вокруг...
         Ел «жареные гвозди», -
         Война внесла в меню...
         Он бил фашистов, гадов,
         Лупил — на смерть стоял!
         Однажды после боя он
         ДЯДЕЙ СЕВОЙ стал!!!
 
         Мгновенье перерыв, теперь рекордам бой
         И стадион единственный теперь твой дом родной,
         Характер крепче стали, - Днепр, Крюков, как магнит,
         А амулетом — якорь, как память, йод хранит...
 
         Любим учениками, всех рангов прыгунов,
         Оливами, ветвями устелен путь трудов.
         Вперёд — за Королеву! Для нас ты Бог на век
         … и скорби нет предела - Родной наш ЧЕЛОВЕК!!!
 
 
На ювілейному буклеті, виданому на честь 80-річчя пана Тіпакова, він написав своє особисте гасло, якого дотримувався все життя: “Уперед за Бога і Королеву!” Мабуть, слова “За Бога...” підкреслюють його особисту життєву мудрість. Стосовно ж слів “За Королеву” (легку атлетику), то він зробив все що міг для її величі та краси.
 
Ну і на сам кінець хочу розповісти детальніше про двох з його чисельних учнів – Віталія Чорнобая та Леоніда Борковського.
 
Віталій Чорнобай – триразовий переможець і срібний призер чемпіонатів СРСР у стрибках з жердиною. У 1957 році встановив рекорд країни (23.07.1957,  Москва), першим серед співвітчизників подолавши планку, встановлену на висоті 450 см. Останній свій рекорд, вже - УРСР, встановив під час чемпіонату України (30.09.1957, Одеса) - 4.52. Цей чемпіонат приймав одеський стадіон «Чорноморець». Через велику кількість стрибунів з жердиною (тоді популярного виду програми, котрий успішно розвивався в 12-14 регіонах України) змагання затягнулися до 21.00. Учасникам, котрі боролися за місця на п'єдесталі, довелось стрибати при світлі фар двох машин. Це додало емоцій, як спортсменам, так і спостерігачам. Глядачі були у захваті, коли висоту на позначці 4.52 була подолано.
 
А починав Чорнобай як усі студенти. Лекції, ознайомлення з багатьма видами спорту, з усіма різновидами легкоатлетичного спорту, тренування із десятиборства. На першості УРСР з багатоборств (14-15.07.1951, Київ), де в десятиборстві змагалося 34 спортсмена, він посів третє місце, набравши 6016 очок за тодішньою таблицею підрахунків.
 
Отак, базуючись на багатоборній підготовці, Всеволод Михайлович Тіпаков за наявності бамбукових жердин, а в подальшому – металевих, підготував лідера країни зі стрибків із жердиною.
 
Віталій Чорнобай був учасником Олімпійських ігор в Мельбурні (13 місце), двічі (першим серед спортсменів країни) сенсаційно вигравав змагання в суперництві з найкращими тодішніми жердинниками – американцями Бобом Смітом (Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Бухаресті, 1953 рік) та Роном Моррісом (матчева зустріч СРСР-США, Москва, 1958 рік). Як на мене, це перспектива для дослідження досягнень українських спортсменів, їхньої участі в Олімпійських іграх у складі збірної команди країни. Адже тільки в одному виді легкоатлетичної програми – стрибках з жердиною – українці виступали на всіх Іграх, починаючи з 1952 року (Петро Денисенко, Володимир Бражник, Володимир Булатов, Віталий Чорнобай, Ігор Петренко, Геннадій Близнецов, Юрій Прохоренко, Сергій Бубка).
 
 
По завершенню спортивної кар'єри Віталій Іванович, а його називали «останнім з могікан, що стрибав на металевій жердині» (потім настала ера синтетичних), працював разом із тренером Тіпаковим на кафедрі легкої атлетики. Пріоритетом його роботи були педагогічна та наукова. Захистив кандидатську дисертацію, став доцентом. С 1976 по 1988 роки був завідуючим кафедри легкої атлетики.
 
Леонід Борковский з 1969 по 1972 роки був чемпіоном (1972 р.), шість разів срібним та двічі бронзовим призером чемпіонатів СРСР зі стрибків у довжину. Брав участь у трьох Олімпійських іграх (1964, 1968, 1972). Був переможцем багатьох міжнародних змагань, зокрема і «Матчу гігантів», як називали матчеві зустрічі СРСР-США (25-26.07.1964, Лос-Анджелес, США), де здобув перемогу над світовим рекордсменом Ральфом Бостоном, випередивши його в останній спробі на 1 см!
 
Перший президент ФЛАУ (1991-1996 рр.) Юрій ТУМАСОВ
Joomla template by ByJoomla.com