Відбувся фінал жіночої естафети 400 метрів, де збірна України у складі Наталі Пигиди, Анастасії Рабченюк, Ганни Ярощук та Антоніни Єфремової фінішувала на п’ятій позиції з результатом 3:23.86сек. Для нашого квартету це найкращий показник літа 2011 року. Британкам, котрі на фініші були четвертими, наші дівчата поступилися лише 25 сотих секунди. Чемпіонками світу в довгій естафеті стали американки з найкращим результатом сезону в світі 3:18.09 Срібло – у збірної Ямайки з національним рекордом 3:18.71, бронза дісталася росіянкам (3:19.36)
«Мої щирі вітання, – зустрічаю наш квартет у мікст-зоні. – Бути п’ятими у світі в такій естафеті – це насправді високе досягнення. Можливо, поставлю дещо безглузде запитання, але все ж таки… чи продумували тактику до початку бігу?
Бігти що є сил і викладатися на кожному етапі до останнього, – говорить Наталя Пигида.
Бігти і терпіти з першого до останнього метра дистанції, – підтверджує Антоніна Єфремова.
Тактика, звісно, була продумана, – підхоплює Анастасія Рабченюк, – але по ходу естафети хіба можна її відслідкувати? В такій боротьбі, яка була сьогодні спрацьовує поняття бігу «на автоматі».
Що б ти не планував заздалегідь, але коли події змінюються калейдоскопічно, суперниці вискакують з-за спини і перекривають шлях, рішення доводиться приймати самотужки і причому блискавично, – додає Ганна Ярощук.
Мені, приміром, один із суддів на старті намагався роз’яснити, де і як сходити на загальну доріжку, – ділиться враженнями Анастасія Рабченюк, котра бігла в естафеті другий етап. – Приймаючи паличку, я про це ще пам’ятала, але по ходу бігу все виконувала на автопілоті. Хоча й досвіду як такого наша команда не має. Естафету 4х400 ми бігаємо не більше двох разів на рік. Я, відверто кажучи, побоювалася моменту сходу на загальну доріжку. Дуже переживала, аби все зробити правильно: не зрізати віраж раніше, не потрапити у штовханину, тощо. Бо з нашою комплекцією лише штовхатися з такими потужними атлетками, як американки чи ямайчанки. Дякувати Богові, що взагалі все минулося без ексцесів.
Аню, – звертаюся до Ганни Ярощук, – ти так рвонула вперед, примаючи паличку від Насті, ніби зібралася двохсотметрівку бігти, а не ціле коло стадіоном? Це запал боротьби чи була впевнена в тому, що витримаєш високий темп із самого початку?
У попередньому забігові я зробила помилку, почавши свій етап у спокійному темпі. Тому мені перед стартом всі сказали, мовляв, починати потрібно швидше. Я і понеслася стрімголов, перекриваючи шлях британці. Але суперниця виявилася міцним горішком. На другому віражі вона мені ледь ноги не відтоптала. Ми з нею там боролися крок в крок. Вона мене відчутно притисла до бровки, а я не знаю, як виходити із таких ситуацій. Я ж завжди бігаю дистанцію по своїй доріжці й в такій каші, як сьогодні, ще в житті не варилася. Тому, можливо, я десь і помилилася, випустивши британку вперед.
Тоню, – звертаюся до Антоніни Єфремової, котра бігла завершальний етап естафети і ледь-ледь не наздогнала британку на фініші, – не вистачило сил, чи не вистачило дистанції, аби наздогнати суперницю?
Просто я провела свій етап не зовсім тим темпом, яким зазвичай долаю 400 метрів в індивідуальному виді. Зачепилася одразу за Лі Макконел і, була не була, з перших метрів увімкнула максимальну швидкість. А то в усіх завжди складається враження, що я ніби то не хочу починати біг швидко, а насправді це моя особиста тактика. Хоча мені і не вдалося дістати британку на фінішній прямій мушу констатувати, що виклалася я на всі сто відсотків.
Справа в тому, – говорить Наталя Пигида, – що ми всі стартували у фіналі естафети 4х400 метрів, маючи за спиною уже 3-4 старти на цьому чемпіонаті. В бігові на 400 метрів – це непереливки. Втома, звісно, дається взнаки. Подивіться, американки виставили на фінал двоє «свіжих» естафетчиць, те ж саме і в збірній Ямайки. Нам для боротьби за призові місця на чемпіонаті світу конче потрібно ще 2-3 чотирьохсотметровички, які б мали результати на рівні 51 секунди. Тоді можна варіювати, – хтось біжить попередній забіг, хтось з новими силами відпрацьовує фінал.
Ми й так, маючи за плечима вже стільки забігів на чемпіонаті світу, показали сьогодні другий результат за всю історію української легкої атлетики в естафеті 4х400 метрів, – додає Анастасія Рабченюк. – Якщо у 1996 наші дівчата змогли вибігти з трьох хвилин 22 секунд (національний рекорд України 3:21.94), то чим ми гірші. Були б лише стринтерки, котрі б у потрібний час могли прикрити наші тили.
Дівчата, ви знали, з якими суперницями зіштовхнетеся у фіналі. Давайте будемо відвертими. США, Ямайка та Росія для нас поки що не по зубах. Втім, мріяти ж ніхто не забороняє. Чесно, сподівалися, що зможете пробитися на п’єдестал?
В усякому разі самі себе ми налаштовували на те, що потрібно виходити і боротися за медалі, – говорить Наталя Пигида. – Естафета в багатьох аспектах – це лотерея. Не виключено, що котрась із команд може стратити паличку, когось у підсумку можуть зняти за порушення правил, когось дискваліфікувати за штовханину. Як кажуть, надія вмирає останньою. Але тверезо оцінюючи ситуацію, ми розуміли, що максимум, що ми зможемо, – це фінішувати третіми. Але самі ж для себе встановили ще одну планку, опустися нижче якої ми не мали права – це п’яте місце. Так що власні установки ми виконали повністю. А наші дівчата чотирьохсометровички нехай задумуються вже на наступний, олімпійський рік. Підтягуйте свої результати й давайте будемо боротися за олімпійський п’єдестал.»
