Головний, державний чи два тренери одразу? Легка атлетика України пам’ятає різні часи, проте в останні роки на чолі команди стояла одна людина – головний тренер. Власне, й наприкінці року, коли Міністерством молоді та спорту України був оголошений конкурс на посади головних і старших тренерів збірної, мова йшла лише про одну посаду, хоча розмови про доцільність повернення обох точилися як мінімум з весни-2021.
Після заслуховування кандидатів міністерство зупинило свій вибір на кандидатурі Михайла Хмеля, проте він, як повідомлялося раніше, написав заяву про те, що через сімейні обставини змушений відмовитися від посади. При цьому готовий допомагати українській легкій атлетиці й за необхідності виступити в ролі консультанта. У такій ситуації міністерству було необхідно якомога швидше вирішити, хто ж очолить команду. І такою людиною став відомий фахівець з багатоборства Олександр Невський. Але не лише він…
Міністерство молоді та спорту України повернуло також посаду державного тренера, на яку призначили Олексія Сердюченка. Щоправда, обидва поки що лише виконуючі обов’язки, та попри “в.о.” перед назвами посад з перших днів з головою занурилися в процес, адже одними з основних цілей для них є прагнення не лише вивести команду на високі результати, а й не підвести людей, які в них вірять.
Одне з основних питань, яке цікавить легкоатлетичну спільноту, стосується розподілу обов’язків між двома спеціалістами. За словами Олександра Невського й Олексія Сердюченка, державний тренер у співпраці з керівними органами Федерації легкої атлетики України бере участь у формуванні політики розвитку виду спорту на державному рівні, відповідає за її реалізацію, контролює виконання намічених планів, відповідність тих чи інших дій обраній стратегії, а також стежить за дотриманням нормативних вимог. Він на державному рівні опікується розвитком легкої атлетики загалом – від дитячого, резервного й масового спорту до спорту вищих досягнень., незалежно від дисциплін.
Головний тренер відповідає безпосередньо за підготовку та результати виступу національної збірної на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи й решті основних змагань; за методичну, технічну й організаційну частини, формування складу збірної команди загалом та складу для участі в міжнародних змаганнях. І це лише невелика частина обов’язків обох тренерів.
“Наразі я також беру активну участь у формуванні стратегії, програми та принципів підготовки збірної, пропоную колегам принципи справедливого розподілу й використання коштів на підготовку між групами видів, – говорить Олексій Сердюченко. – На цьому етапі допомагаю головному тренеру розібратися в поточному стані справ і нюансах української легкої атлетики, які виникли за час його відсутності в країні. Адже за ці роки суттєво змінилися й законодавче поле, за рамки якого ми не можемо виходити, й специфіка в регіонах і закладах, і кадровий потенціал, й багато іншого. Намагаюся проінформувати Олександра Невського про все, що обов’язково стане йому в нагоді на посаді головного тренера.
Перше враження про Олександра Володимировича дуже позитивне – як загалом, так і щодо темпів занурення в стан справ. Також мене дуже тішить те, що з багатьох питань наші думки та підходи до вирішення питань не лише не протирічать одна одній, а доволі часто навіть збігаються.
Все це додає оптимізму. Але, на моє переконання, важливо, щоб у найближчому майбутньому, щойно ми завершимо формування принципів підготовки й виступів збірної та візьмемо їх до роботи, саме головний тренер став єдиною, незалежною від державного тренера особою, яка, керуючись затвердженими стратегією і принципами, ухвалюватиме всі важливі рішення з питань підготовки й виступів команди, нестиме персональну відповідальність за них і за результати”.
Попри 20-річну відсутність Олександра Невського в Україні, про яку йшлося вище, він не випускав з поля зору українських легкоатлетів. Особливо багатоборців.
“Стежив за ними й у силу особистої зацікавленості, – зізнається Невський. – Ми формували команду з 1991 року, шукали таланти, вчили їх, “обкатували”. Коли йшов з посади головного тренера української збірної з багатоборства, передав команду. Саме з неї у нас і виросли олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу, призери чемпіонату світу”.
Поза сумнівом, багатоборство – той вид, який Олександру Невському найближчий. На сьогодні колись одні з найуспішніших дисциплін української легкої атлетики переживають не найкращі часи, проте фахівець прагне змінити це. Він уже залучив до тренерської роботи багаторічного лідера команди, який до того ж користується неабиякою повагою у збірній, Олексія Касьянова, й продовжує рухатися далі.
“Якщо говорити про багатоборство, то в нас є прогалини з тренерським складом, методикою. Завдання вирішити це покладається на мене. Необхідно розробити й почати застосовувати на практиці програми, спрямовані на вдосконалення багатоборства. Зараз я, наприклад, узяв напрацювання нашого тренерського штабу 1990-х років, оскільки якщо використовувати рекомендації лише тренерів окремих видів, вони зазвичай не спрацьовують у нас. Причина в тому, що багатоборство складається з видів, які часто не сумісні між собою. Наприклад, сила й витривалість. Плюс специфіка роботи з юнацькою, юніорською і дорослою командами дуже відрізняється.
Було б так легко взяти концепцію підготовки олімпійського чемпіона й перекласти на іншого спортсмена. От тільки він зовсім не обов’язково теж буде першим, адже є ще багато факторів, які впливають на підготовку. Це й психологія, і фізіологія, і антропометричні дані, й сприйняття. Кожен атлет і тренер повинні чітко розуміти, в який період які навантаження давати, з якою інтенсивністю, які повинні бути періоди відновлення”…
Проте багатоборство буде, звісно, не єдиним видом легкої атлетики, якому приділятимуть увагу. Важливі вони всі. То як же тренери бачать подальшу роботу?
“Ми в жодному разі не відмовляємося від того хорошого, що було, й не перевертаємо все з ніг на голову, – зазначає Олексій Сердюченко. – Не відкидаємо нововведень, які були сформовані за останні роки. Серед них, зокрема, прозорість системи відбору до команди, принципи формування офіційних делегацій. Але при цьому ставимо перед собою завдання систематизувати й формалізувати ці принципи, чітко викласти їх на папері й, де це можливо, передбачити всі варіанти. Важливо, щоб були задекларовані всі засади й щоб усі розуміли, як і куди ми рухаємося.
Одним з найважливіших для нас питань буде організація якомога ефективнішого використання наявних у нас ресурсів – як кадрових, так і фінансових. Принципи витрачання коштів, зокрема й на підготовку збірної команди, мають повною мірою відповідати нашим основним цілям і завданням.”.
“Нове – це добре забуте старе, – підтримує думку колеги Олександр Невський. – Я зараз говорю про індивідуальні плани підготовки (річні, щомісячні, навіть щоденні) й звітність по них. Вони повинні складатися не задля відписки. До їхньої підготовки необхідно підійти серйозно й детально все викласти на папері – тоді буде добре видно, де є прогалини й що необхідно поліпшити”.
Обидва тренери схиляються до думки, що до лідерів команди й надалі повинен бути індивідуальний підхід і ретельна увага. Потрібно підтримувати тісний контакт як зі спортсменами, так і з їхніми особистими тренерами, щоб знати ситуацію з обох боків і ухвалювати зважені рішення. А ще важливо, намагаючись допомогти, не нашкодити.
“Не нашкодь – той принцип, якого я дотримуюся, – продовжує Невський. – Зі своїм законом не варто пхатися в чужий монастир. Натомість необхідно детально розібратися, де є проблеми, чому вони виникають, і зробити все для того, щоб їх виключити. Тоді буде результат.
Мій тренер Анатолій Коваленко завжди вчив мене, що спочатку необхідно подумати, потім сісти й ще раз подумати, а після цього знайти причину, чому все так відбувається. Впевнений, що ми зможемо знайти вихід з ситуації, яка склалася, вже хоча б тому, що є бажання це зробити. А той, хто чогось хоче, досягне цього”.
Олександр Невський вже зустрічався з представниками комплексно-наукової групи й надалі планує активніше залучати КНГ до підготовки команди.
Ну а основною метою, заради чого, власне, й робляться всі ці кроки, є успішний виступ на Олімпійських іграх. От тільки що називати успіхом, Олексій Сердюченко поки що говорити не береться. Але пояснює, чому.
“У нас у пріоритеті повинен бути успішний виступ на Олімпійських іграх. Це те, чого від нас вимагають і суспільство, й держава. Решта змагань – це розмірені й ретельно сплановані етапи підготовки до них. Так, ми хочемо досягати високих результатів на всіх турнірах, але це не повинно йти в розріз з основною метою. Тому вже зараз, на прикладі найближчих змагань, які відбудуться у березні (чемпіонату світу в приміщенні, командного чемпіонату світу зі спортивної ходьби, Кубку Європи з метань), можу сказати, що декого з лідерів ми звільнимо від участі в них, а дехто виступить не в оптимальній формі для цього сезону, а отже, й для олімпійського циклу. Ми говоримо з усіма учасниками й прагнемо правильно розставити акценти й пріоритети в їхніх планах підготовки й виступів.
Що буде вважатися успішним виступом на Олімпійських іграх? Поки ми виконуючі обов’язки, не хотів би декларувати наміри та брати на себе конкретні зобов’язання щодо медалей чи кількості фіналістів. Коли після проведення конкурсу на наші посади ми зрозуміємо, що маємо всі підстави для цього, тоді обов’язково повернемося до цього питання.
Зараз хотілося б розібратися з усім, що в нас є, сформувати колектив головних і старших тренерів з видів, навчитися працювати в нових умовах організації і проведення спортивних заходів та у взаємодії з «Укрспортзабезпеченням» і Мінмолодьспортом, найраціональніше розподілити функціональні обов’язки й усі поточні робочі процеси в межах колективу. А їх, повірте, достатньо. Я знав це й раніше, але вже за перший місяць цього року зіштовхнувся з багатьма новими викликами та незнайомими процесами. Завдання й принципи їх вирішення поступово викристалізовуються, в березні-квітні вони будуть набагато зрозуміліші й тоді ми будемо готові їх усім представити.
Ми прагнемо, щоб напрямок нашого шляху та правила гри під час його подолання були зрозумілими для всіх. Вже зараз бачимо, що наш найбільший потенціал – у розбудові системи резервного спорту, підготовці й розвитку тренерських кадрів, створенні умов і мотивації для підвищення кваліфікації та саморозвитку фахівців легкої атлетики, всебічній підтримці закладів спорту й тренерів, науковому супроводі підготовки легкоатлетів… Викликів і питань для вирішення дійсно багато ”.
А поки чекаємо весни, повернемося на місяць назад і пригадаємо, як Олексій Сердюченко й Олександр Невський стали в.о. державного й головного тренерів.
Олексій Сердюченко народився в сім’ї тренерів-викладачів. Не дивно, що ледь не все життя він провів у легкій атлетиці: з 1991 по 2013 рік – у якості спортсмена, згодом, упродовж чотирьох років, як особистий тренер. Його вихованка, Оксана Шкурат, виступала на дистанції 100 метрів з бар’єрами на Олімпійських іграх у Ріо. З 2016 до 2020 року входив до складу Ради ФЛАУ від Сумської області, а з 2015-го й до сьогодні є тренером національної збірної команди України.
Сердюченко брав участь у низці міжнародних заходів з підвищення кваліфікації фахівців легкої атлетики, а з 2017 року став старшим тренером збірної зі стрибків. За цей час він шість разів входив до керівного складу команди на офіційних міжнародних змаганнях, включно з Олімпійськими іграми в Токіо. Останні Олексій Сердюченко вважає вирішальним фактором у тому, що саме йому запропонували стати в.о. державного тренера.
“Варіанти повернення головного й державного тренера обговорювали давно, проте коли міністерство оголосило конкурс, мови про це не йшло. Тому коли напередодні Нового року мені надійшла пропозиція стати в.о. державного тренера, здивування було подвійним, – пригадує Олексій Сердюченко. – Безумовно, це виклик. Але я розумів, що це необхідний і правильний крок, і бачив у собі сили. Так, буде складно, але беруся до виконання обов’язків і спробую бути на цій посаді максимально ефективним та корисним.
Чому обрали саме мене? За п’ять років на посаді старшого тренера зі стрибків у людей, мабуть, сформувалася позитивна думка про мене як про фахівця. А вирішальну роль, певно, зіграли Олімпійські ігри. В Токіо я був максимально задіяний з усіма спортсменами, тренерами, федерацією, Національним олімпійським комітетом України, міністерством… Люди оцінили мій рівень відповідальності, професіоналізму й підходів, якими я керуюся при вирішенні питань”.
Олександра Невського добре знають і пам’ятають кілька поколінь легкоатлетів України. Колись він і сам був досить успішним багатоборцем. У 1983 році став шостим з десятиборства на чемпіонаті світу, а через чотири роки знову ввійшов до числа найкращих, посівши восьме місце. Крім того двічі входив до призових трійок на Кубках Європи. Рекорд за сумою десяти видів у Невського дорівнював 8491 очку. Після завершення кар’єри спортсмена його запросили стати тренером.
“Пам’ятаю, коли закінчив спорт і прийшов працювати тренером, мені здавалося, що застосуємо ті напрацювання й методики, які спрацьовували на мені, й все вдасться. Але це неприпустимо, – говорить Олександр Невський. – Не може молодий тренер, навіть якщо перед цим він був елітним атлетом, все міряти на себе: в такому випадку, умовно кажучи, ні майка, ні футболка не налазять. Кожний спортсмен індивідуальний, у кожного свої характеристики, й це потрібно враховувати. А тренерам, які лише починають, не цуратися вчитися у тих, хто вже працює не один рік”.
Пропрацювавши на посаді головного тренера з багатоборства в Україні десять років, на початку 2000-х Олександр Невський став головним тренером зі свого рідного виду в Африці. Тривалий час він працював там у High Performance Training Center. За роки його роботи зросли рекорди континенту як з чоловічого, так і з жіночого багатоборства, а атлети стали значно конкурентоспроможнішими на світовому рівні.
“20 років, які мене не було в Україні, я був головним тренером з багатоборства в Африці. Я тренер-практик, який при цьому також займався адміністративною роботою, – розповідає Олександр Невський. – За ці роки багато взяв для себе в плані освіти й навчання. На мене не було тиску з нашого боку щодо того, що все має бути так і лише так; значною мірою я був відрізаний від російськомовного інформаційного потоку, але потрібно було набиратися досвіду й вдосконалюватися. Шукав і вивчав багато чого з англо- і французькомовних джерел, пізнавав себе й вчився на своїх помилках.
Тепер моє закордонне відрядження закінчилося. Я повернувся додому з досить солідним багажем знань і досвідом, якого мені десь не вистачало, коли був молодшим. Повернувся, щоб працювати й приділяти увагу нашій команді. Вже був на кількох українських змаганнях і за цей час встиг відчути потребу людей у спілкуванні й керівництві. Сподіваюся, я виправдаю їхні віру й очікування”.
