Звання «Заслужений тренер України» надається за досягнення успіхів учнями на Олімпійських іграх, чемпіонатах і Кубках світу та Європи, за підготовку майстрів спорту міжнародного класу. Звання «Заслужений вчитель України» – за досягнення значних успіхів у навчанні і вихованні учнівської та студентської молоді. А як можна відзначити чи нагородити людину, що має без перебільшення видатні результати в обох цих галузях? Конкретно йдеться про особу Анатолія Якимовича Коваленка, здобутки якого впродовж чотирьох десятиліть вражають як на тренерській, так і на виховательській ниві. Судіть самі.
А учні хто?
Серед його вихованців легкоатлетів-десятиборців є срібний призер XX Олімпійських ігор (Мюнхен, 1972), дворазовий чемпіон СРСР Леонід Литвиненко, володар Кубка Європи, чемпіон СРСР Олександр Невський, переможець всесвітньої Універсіади Олександр Шабленко, чемпіони України Віталій Карпенко (1964), Анатолій Зотов (1965), Ігор Мазаєв (1966), Микола Бугайцев (1968), Володимир Гамалій (1972), Георгій Гризун (1973, 1974), Леонід Литвиненко (1975), а також ще десятки призерів чемпіонатів України, майстрів спорту з десятиборства та метання диска.
Таланту цієї людини вистачило й для підготовки високо кваліфікованих педагогічних кадрів для вишів, організаторів і керівників фізкультурно-спортивного руху в Україні. Серед його учнів сім кандидатів педагогічних наук, четверо професорів, п’ять доцентів, шість завідуючих кафедрами два проректори, два керівника фізкультурно-спортивних організацій, президент і генеральний секретар Федерації легкої атлетики України. Усі ці особи мають не тільки почесні спортивні звання, є авторами виданих друком науково-методичних посібників, підручників, книг, а ще й державні нагороди.
Вважаю, що цю далекоглядну, мудру людину, талановитого педагога та високо кваліфікованого тренера варто назвати Вчителем – з великої літери. Він вмів у кожному з нас, своїх підопічних, розгледіти певні здібності й допомогти їх розвинути. Порадити, підказати, по-батьківські навчити розуму, за потреби обігріти й нагодувати. Передати учням свої знання та багаторічний досвід пошуків і знахідок у тренерсько-педагогічній діяльності…
Життя довоєнне…
Закінчивши середню школу в Могилів-Подільському, що на Вінниччині, Анатолій Коваленко вступив до Жмеринського садівничого технікуму, в якому навчали мистецтву вирощування садів. Юнацьке захоплення до вирощування плодових дерев він зберіг на все життя. Вже у статечному віці з розумінням справи підбирав саджанці дерев різних сортів, пересаджував, прищеплював, обкопував і поливав своїх рослинних підопічних.
У роки його навчання в країні набули популярності проведення різноманітних Спартакіад та змагань за програмою ГПО. У змаганнях з легкої атлетики пріоритет надавався багатоборствам: у чоловіків — шестиборству, у жінок — триборству. Всі учасники змагань мали обов’язково виступити у цих видах програми, а за бажання ще й у своїх класичних дисциплінах.
Треба визнати, що молодь намагалася обов’язково виконати нормативи ГПО й здобути відповідний значок, що «важив» не менше за значка «Ворошиловский стрелок», який можна було здобути тільки за вправну стрільбу.
Добре фізично розвинений і від природи сильний, Анатолій Коваленко залюбки виступав на різноманітних змаганнях, але віддавав перевагу саме легкій атлетиці. Цей вид спорту приваблював хлопця розмаїттям видів, з яких його особливо привертали штовхання ядра, метання диска та гранати. Саме в цих дисциплінах він мав найкращі здобутки. Зрештою, він так захопився легкою атлетикою, що вступив до Харківського інституту фізичної культури. Швидко став одним із найкращих студентів закладу та лідером з метання диска та зв’язки гранат (5 гранат вагою по 0,75 кг кожна). Після захисту диплома у 1939 році його залишили працювати в інституті.
На початку червня 1941 року він з групою студентів поїхав на всесоюзні змагання до Алма-Ати, добиратися туди залізницею треба було чотири доби. Дбаючи про збереження форми, усі спортсмени використовували кожну тривалу зупинку поїзда для тренування, а короткі — для розминок.
Виступив Анатолій успішно, а з метання зв’язки гранат встановив рекорд країни. В Алма-Аті його й застала звістка про початок війни. Він одразу ж попрямував до військкомату на призовний пункт. Здобув направлення в місто Кемерово, де формувався військовий підрозділ. Звідти і розпочався бойовий шлях молодшого лейтенанта, командира взводу здвоєних кулеметів.
Школа фронту і викладацька наука
Військові шляхи не швидкі. Так сталося, що в листопаді 1943-го він брав участь у визволенні Києва, за що був нагороджений медаллю «За звільнення Києва». А взагалі за бойові заслуги на різних фронтах мав ордени «Червоного прапора», «Вітчизняної війни» II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
У 1944 році спочатку був контужений, а згодом наразився і на поранення. Після одужання – знову на фронт. Війну закінчив у Чехословаччині. Після демобілізації повернувся до рідного інституту, котрий на той час був переведений до Києва. Став викладачем з легкої атлетики. Згодом був призначений начальником Школи тренерів, що розміщувалася у стінах того ж таки інституту.
До Школи тренерів приймали на навчання із незакінченою середньою освітою. Свідоцтво ж про її закінченні дозволяло вступити до інституту. Студентами тоді здебільшого були учорашні воїни та обдарована молодь. Новопризначеному керівнику стали у пригоді талант педагога, організаторські здібності, сміливість і рішучість офіцера-фронтовика та працелюбність спортсмена. Швидко про Школу тренерів почали говорити з повагою, як про навчальний заклад, котрий випускає хороших фахівців та готує на спортбазах інституту висококласних спортсменів.
Працюючи начальником Школи тренерів, викладачем, старшим викладачем Анатолій Якимович знаходив час для участі у художній самодіяльності. До 1951 року під час святкових концертів в інституті, в трудових фабричних та заводських колективах району виступав, виконуючи циркові номери разом із Євгеном Буланчиком та сином Юрієм. Цей колектив художньої самодіяльності об’єднав любителів музики, співу, розмовного жанру, художнього свисту. А складався він із спортсменів-професіоналів, був одним з кращих серед студентських колективів Києва.
На кафедрі легкої атлетики усі викладачі були закріплені за окремими дисциплінами, у більшості випадків за такими, в яких вони самі колись із успіхом виступали. Тож не дивно, що Анатолій Якимович тренував дискоболів. Його учень Володимир Харламов посідав другий рядок у рейтингу українських метальників диска.
Кафедра в ті часи була провідною серед спортивних кафедр профільних навчальних закладів України. Під керівництвом Заслуженого майстра спорту Зосими Петровича Синицького (який до того ж був головою тренерської ради з легкої атлетики України), її колектив вирішував завдання, спрямовані на розвиток легкої атлетики в республіці. Річ у тому, що маючи чемпіонів і рекордсменів СРСР з десятиборства (Олександр Канакі, Петро Денисенко), тренерів-ентузіастів та окремих перспективних молодих багатоборців у Харкові, Одесі, Києві, Львові, Ужгороді, Миколаєві, Україні бракувало єдиного координаційного та методичного центру.
Професор багатоборної підготовки
У 1956 році на одному із засідань кафедри розглядалося питання про перспективи розвитку десятиборства. Саме тоді Зосима Петрович Синицький запропонував Анатолію Якимовичу (на той час вже доценту кафедри) очолити цей напрямок роботи. Пропозиція була сприйнята з ентузіазмом, хоча йшлося про одну з найскладніших легкоатлетичних дисциплін, у більшій частині складових якої пан Коваленко досвіду не мав. А треба було не тільки стати знавцем усіх цих видів легкої атлетики, але й розібратися у секретах їхній взаємодії, щоб без помилок визначати оптимальні обсяги тренувальних навантажень.
З цього часу в Анатолія Якимовича з’явився «тормозок» для харчування, «думка» (невеличка подушка) під шию – за його визначенням – для кращого мислення, та великий зошит для конспектів і записів. Там, окремо для кожного спортсмена, занотовувалися плани роботи та аналіз виконаних навантажень. Це було величезне поле пошуків, експериментів, надій та знахідок цього фахівця. А почалося все зі збирання групи студентів, які висловили бажання стати справжніми багатоборцями. Згодними для досягнення цієї мети неухильно дотримуватися дисципліни та багато працювати.
Група щорічно поповнювалася перспективними першокурсниками. Зростав авторитет Вчителя, й тому тренери з різних регіонів України без вагань передавали своїх юних вихованців у його надійні руки, розуміючи, що хлопці матимуть у Києві значно кращі умови для зростання майстерності. За спогадами сьогодні вже сивоволосого професора Валерія Івановича Терещенка, він свого часу приїхав до Києва виключно до пана Коваленка, про тренерське мистецтво якого дізнався від друзів.
Вчителем було видано друком кілька методичних посібників для підготовки 10-борців. У роки моєї праці держтренером ми спільно розробили річний індивідуальний план підготовки десятиборців. Усі ці праці були схвалені Всесоюзною тренерською радою. В Україні стали проводитися науково-методичні конференції, було розроблено спеціальний календар змагань для багатоборців, удвічі збільшено коефіцієнт важливості цієї дисципліни у комплексних республіканських змаганнях, значно зросло й фінансування підготовки цих спортсменів. Нині навіть важко собі уявити, що в чемпіонатах України тоді брало участь до ста багатоборців.
Така масовість породила не аби яку конкуренцію, та, як наслідок, значне зростання майстерності. А от і переконливий доказ цьому. На командному чемпіонаті СРСР у Тбілісі (3-9 жовтня 1961 р.), коли десятиборцям обидва змагальні дні довелося виступали під дощовою мжичкою, збірна УРСР (у складі якої я тоді виступав) стала переможницею, а її лідер – Юрій Кутенко – чемпіоном країни в особистому заліку. Срібну медаль завоював наш же Михайло Стороженко.
Вражаюча витримка
За явної перевантаженості (викладач-керівник групи курсу студентів, що спеціалізувалися з легкої атлетики, тренер, декан спортивного факультету) Вчитель завжди був врівноважений, вражав витримкою й, головне, не втрачав почуття гумору. Легко знаходив спільну мову із співрозмовниками, намагаючись знаходити найкращий вихід із складних життєвих колізій, що виникали у візаві.
Анатолій Якимович був добрим сім’янином, разом із дружиною Вірою Миколаївною виховав двох дітей (Юрія та Юлію). Їх родина відзначалися справжньою гостинністю, а двері їх житла завжди були розчинені для друзів та підопічних господаря. Житло ж це у різні роки було неоднаковим. Спочатку – маленька кімнатка на першому поверсі інституту, потім – кімната в домі для відселення у Тверському тупику, нарешті, після 1973 року, квартира в багатоповерхівці по вулиці Васильківській.
Не можу не відзначити, що Віра Миколаївна не тільки створювала затишок у домі, була відмінною господаркою й фантастичним кулінаром. Вона ще вміла суто по материнські зігріти відірваних од дому студентів. Разом же це подружжя завжди було готове надати необхідну підтримку тому, хто її конче потребував.
У пам’ять про заслуги Вчителя в легкоатлетичному календарі ФЛАУ затверджені щорічні Всеукраїнські змагання з багатоборств, присвячені його імені. Вони проводяться в грудні вже понад 20 років під керівництвом Сергія Ілліча Бобровника. Їх спостерігачами завжди стають колишні вихованці Анатолія Якимовича. Ці випробування молодих багатоборців у вправності – найкраща дяка і пам’ять за працю й мудрість цій неординарній особистості.
Продовжувачі
Закінчити свої спогади про Анатолія Якимовича Коваленка хочу переліком його учнів-десятиборців, котрі залишили помітний слід як педагоги, провідники розвитку фізичної культури і спорту та олімпійського руху в Україні. Які готують молоде покоління атлетів, продовжувачів справу Вчителя.
Сергій Ілліч Бобровник — кандидат педагогічних наук (далі – кпн), начальник Київського міського відділення «Філіал» Комітету фізичного виховання і спорту МОН України, депутат Дніпровської райради м. Києва двох скликань, один з ініціаторів та організатор Всеукраїнських змагань з багатоборств на призи Анатолія Якимовича Коваленка.
Микола Павлович Бугайцев – завідуючий кафедрою Одеського університету, доцент, голова міського комітету ДСТ «Водник».
Володимир Васильович Гамалій – кпн, професор, завкафедрою кінезеології НУФВСУ.
Георгій Семенович Гризун – старший викладач кафедри легкої атлетики НУФВСУ.
Анатолій Васильович Зотов – доцент кафедри фізвиховання КНЕУ, заслужений тренер України (далі – ЗТУ).
Станіслав Михайлович Канішевський – кпн, професор, завкафедрою фізвиховання Київського національного університету будівництва та архітектури.
Петро Петрович Костенко – тренер збірної команди України з десятиборства, ЗТУ, працював за кордоном.
Леонід Дмитрович Литвиненко – кпн, доцент, начальник кафедри фізпідготовки і спорту КВАІУ (Київського військового авіаційного інституту України), голова спорткомітету Міністерства оборони України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (далі – ЗПФКСУ).
Михайло Васильович Медведь – головний тренер збірної України з багатоборств, Генеральний секретар ФЛАУ, ЗТУ, ЗПФКСУ.
Олександр Володимирович Невський – старший тренер збірної команди України з багатоборств, працює за кордоном.
Борис Петрович Пангелов – кпн, доцент, проректор Переяслав-Хмельницького Держуніверситету ім. Г. Сковороди.
Віталій Дмитрович Поліщук – кпн, професор, проректор та голова профкому НУФВСУ.
Валерій Іванович Терещенко – кпн, почесний професор, завкафедрою Національного університету державної податкової служби України, ЗТУ, ЗПФКСУ.
Юрій Микитович Тумасов – державний тренер збірної команди України групи стрибків та багатоборств, начальник відділу легкої атлетики Держкомспорту України, перший президент ФЛАУ Незалежної України (1991-1996), ЗТУ, ЗТСРСР, ЗПФКСУ.
Олександр Віталійович Шабленко — підприємець.
На фото: 1 – Анатолій Коваленко з фіналісткою Олімпійських ігор Людмилою Радченко
2 – Вихованці Анатолія Коваленка у грудні 2017 року на змаганнях, які проводяться на його честь
Матеріал підготовлено за сприяння фіналістки Олімпійських ігор, Заслуженого працівника культури УРСР Людмили Радченко
