Третя частина розповіді президента ФЛАУ у 1991-1996 роках, Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України Юрія Тумасова про Олімпіаду в Атланті.
Інеса Кравець, як лідер сезону одразу в двох видах легкої атлетики, мала виступити на Олімпійських іграх в Атланті в стрибках у довжину і в потрійному. Варто також нагадати, що на Іграх у Барселоні вона виборола срібну медаль саме в стрибках у довжину.
Кваліфікаційні змагання з потрійного стрибка вона пройшла легко, а от в основних щось не складалося із розбігом. Принаймні перша спроба була невдалою, результат другої – 14. 40 – також не порадував. На третю спробу їй вдалося впоратися із нервами й виконати технічно вправний стрибок – 14.84, який став третім результатом. Тож у її розпорядженні тепер були три фінальні спроби, а попереду з однаковим результатом (14.98) були дві спортсменки – росіянка Інна Ласовська та чешка Сарка Каспаркова.
Четверта спроба. Інеса робить заступ, а її суперниці свої результати не поліпшують. П’ята спроба. Кравець по розбігу, здається, летить: поштовх, явно далеке приземлення. Судді замірюють і оголошують результат – 15.33! Це – олімпійський рекорд і така жадана Перемога. А самий результат так приголомшує суперниць, що про поліпшення їхніх показників вже не йдеться. Та й сама Інеса в останній спробі задовольняється результатом 14.75.
Тепер Кравець до звання рекордсменки світу у потрійному стрибку (встановленому роком раніш на чемпіонаті світу в Ґетеборзі, 15.50) заслужено отримує золоту олімпійську нагороду! Проте наступного ранку треба знову виходити на сектор і боротися за подолання кваліфікаційного нормативу зі стрибків у довжину.
Але змагання завершилися пізно, ще довше тривала обов’язкова процедура допінг-контролю. Не вдалося уникнути і настійливої уваги журналістів. Та й власні вибухові емоції значно скоротили і так не тривалі години відпочинку.
Тож наступного дня о десятій ранку виконати кваліфікаційний норматив у стрибках у довжину Інесі не вдалося, навіть за шаленої підтримки відданих уболівальників, які перебували на стадіоні під час кваліфікаційних змагань.
Проте, українська легка атлетика мала приклади завоювання спортсменками на Олімпіаді одразу двох медалей, щоправда – у бігових дисциплінах. Кажу про Ольгу Бризгіну та Тетяну Самойленко.
Нагадаю, що тоді в Атланті в секторі для стрибків у довжину виступала ще одна представниця України – Олена Шеховцова (тренер – Володимир Бобровник). Ця виключно талановита атлетка посіла тоді п’яте місце з дуже високим результатом – 6.97! Але такий вже був тоді «високосний» рік серед жінок-стрибунок у довжину, що такий самий показник показала тоді представниця Греції Нікі Ксату, яка стала четвертою, відтіснивши Олену на п’яте місце (у таких випадках перевага віддається тому спортсмену, в якого є кращий результат у попередніх спробах).
Свої зіркові спортивні успіхи в стрибках Інеса перед усім розділила зі своєю мамою – Зінаїдою Шуляк – першим тренером, яка довела її до рівня майстра спорту; з Анатолієм Голубцовим, в співпраці з яким стала срібним призером Ігор у Барселоні-1992 та чемпіонкою світу-1993 з потрійного стрибка; з Миколою Кушніром, з яким і готувалася до чемпіонату світу-1995 та до Ігор в Атланті.
Інеса була першою чемпіонкою світу серед вітчизняних спортсменів Незалежної України, завдяки старанням якої під склепіннями Палацу спорту в Торонто 11 березня 1993 року піднявся наш Прапор і пролунав Гімн України.
Та повернімося до олімпійської Атланти. Одночасно з фіналом у жіночому потрійному стрибку проходили кваліфікаційні змагання стрибунів із жердиною. Оскільки такі змагання, як правило, тривають 3-4 години , а всі претенденти на основні та фінальні змагання починають стрибати наприкінці, то вся наша увага була зосереджена на виступі Кравець. До того ж ніхто з нас не мав сумніву, що Василь та Сергій Бубки залюбки впораються із кваліфікаційним нормативом.
Сергій Бубка на той час вже чотири роки не мав жодної поразки на стадіонах та в манежах світу, записав на свій рахунок 17 рекордів світу просто неба та 18 – у залах! А в травні олімпійського року в цій же Атланті встановив рекорд стадіону – 6.03, випередивши найближчого опонента на 18 см.
Тепер в Атланті я їздив з братами на стадіон для розминки, де вони успішно здійснювали тренувальні стрибки, демонструючи бездоганну техніку подолання планки. Ніяких скарг тоді від них також не було. Здавалося, все йшло за планом. Проте, під час розминки перед виходом на кваліфікаційні змагання, Сергій раптом відчув біль у стопі.
З трибуни, де ми сиділи, було видно, що він весь час масажує стопу, й навіть брат Василь йому в цьому допомагає.
Планка підіймалася все вище і вище, а Сергій всі висоти пропускав, чекаючи намічених початкових 5.70. Після розминки на трав’яному газоні він став робити пробіжку, але раптом сів й тут же почав збирати речі та запаковувати жердини. Згодом, із дозволу суддів, дуже повільно пішов зі змагального сектора. За ним кинулася ціла валка фото- і кіно-кореспондентів, намагаючись з’ясувати, що трапилося. Але засмучений Сергій мовчки пройшов повз них. Якби не ця незугарна травма, то він міг би повторити успіх Сеульської Олімпіади. Згодом він нам сказав, що травмував гомілкостоп.
Наступного ранку ми вдвох поїхали до мед-містечка Олімпійського селища, пройшли обстеження на найсучасніший медапаратурі й отримали вирок: для усунення наслідків такої травми необхідна операція (додам, що відразу після закінчення Ігор в Атланті, Сергій Бубка віддався в руки одного з найкращих хірургів, що працювали із зірками спорту в Фінляндії).
Після тривалої реабілітації та обережного, дозованого підходу до тренувальних навантажень, він успішно відновив змагальну форму і спромігся на чемпіонаті світу в Афінах 1997 року вшосте поспіль завоювати звання чемпіона світу. Сам цей факт – рекорд за кількістю перемог в одній легкоатлетичній дисципліні.
Матеріал підготовлено за сприяння фіналістки Олімпійських ігор, Заслуженого працівника культури УРСР Людмили Радченко
