Іван Банзерук: через злети й падіння до олімпійської мрії

1306
Фото (с)Дмитро Вакулка

Хто поїде на Олімпійські ігри? Певно, в жодному виді спорту це питання не стояло настільки гостро, як у спортивній ходьбі. Найпершими відбір завершили скороходи на 50 км. В Японії вони востаннє долатимуть цю дистанцію, а вже починаючи з Парижа-2024 медалі розігруватимуть лише на двадцятці.

Один з тих, хто здобув право виступити в Саппоро (змагання зі спортивної ходьби й марафону проведуть саме в цьому місті на півночі Японії, а не в Токіо, як решту легкоатлетичних дисциплін), Іван Банзерук. Для учня Володимира Яловика це буде вже друга Олімпіада. Норматив на неї він виконав ще два роки тому на Кубку Європи зі спортивної ходьби в Алітусі (Литва) і зберіг за собою місце в першій трійці українського топлиста.

16 травня, на командному чемпіонаті Європи в Подєбрадах, Банзерук вкотре підтвердив, що недаремно вважається одним з лідерів збірної упродовж багатьох років. Він став найкращим серед українців на дистанції 50 км, фінішувавши 11-м.

Щодо складу олімпійської команди, то до неї крім Банзерука потрапили лідер українського топлиста Мар’ян Закальницький та Валерій Літанюк, який замінив Ігоря Главана.

Саме в Івана Банзерука «Олімпійська арена» й розпитала про його шлях до Олімпійських ігор-2020. На ньому були й злети, й падіння; і переможні турніри, й ті, які сповнені розчарувань і нерозуміння. Та все це лише цеглинки, з яких і будується результат, який Іван зі своїм тренером Володимиром Трохимовичем готуються показати в Японії.

– Я завжди мріяв про Олімпійські ігри. Навіть про Лондон-2012, – зізнається Іван Банзерук. – Але коли це не вдалося, сказав собі, що обов’язково маю виступити в Ріо. Ми й з тренером розмовляли, і я сам себе налаштовував на те, що повинен узяти участь у Іграх-2016. Так все й відбувалося: після Олімпійських ігор-2012 я потрапив на Кубок Європи, потім чемпіонат світу й з того часу все пішло-поїхало.

Але ж до Лондона-2012 у вас і виступів на міжнародній арені особливо то й не було?

Не було. Я того року лише вперше пройшов по результату майстра спорту міжнародного класу. Але амбіції були, й вони базувалися не на порожньому місці. По тренуваннях все було нормально, й Володимир Трохимович мене налаштовував, казав, що все можливо. Він завжди мене підтримує. Мій тренер – досить непоганий психолог, який до того ж вірить у мене інколи більше, ніж я сам.

Уявімо, що ви виступили в Лондоні. Як думаєте, в Ріо це могло б допомогти? Чи на Олімпійських іграх-2016 причина не найкращого вашого виступу все ж була захована не в психології, а у фізичному стані?

В Ріо щось було не так у фізичному плані. Можливо, трішки перепрацювали під час тренувань. У підготовці ми завжди намагаємося все робити на максимум, хоча, звісно, й прислухаємося до організму. Але це спорт… Було б трішки більше стартів, можливо, краще б вивчили свій організм. Але я змагаюся на 50 кілометрах і тут, на відміну від коротшої дистанції, часто стартувати не вийде.

Нам не вистачає біохімії, аналізів під час підготовки. Ніби й усе робимо… Але взяти навіть командний чемпіонат Європи в Подєбрадах. У нас хороші тренування, деякі навіть по рекордах, але як показує практика, цього не вистачило.

В Ріо було складно, проте ви завершили дистанцію. Як і на всіх інших змаганнях, не рахуючи чемпіонату світу в Досі…

Завжди намагаюся робити свою справу на максимум. Проте в Досі було аж надто тяжко: я кілька разів зупинявся, але продовжував йти, та все ж не зміг дотягнути до фінішу. Навіть у Подєбрадах… Думок зійти не було! Хоча заключні кілометри були настільки складними, що хвилювався, як би не втратити свідомість. Але боровся до кінця, і завжди так роблю.

Після чемпіонату світу в Досі вдалося з’ясувати, в чому саме була помилка, щоб уникнути її у майбутньому?

Так, звісно. Ми не думали, що такий темп для нас буде зашвидким. Ми досить повільно почали, але лідери почали ще повільніше.

Після Дохи у багатьох були побоювання щодо того, наскільки тривалим буде відновлення. Скільки часу воно зайняло у вас?

Ми теж через це хвилювалися. Впродовж місяця взагалі не тренувалися й відпочивали, а потім поступово почали втягуватися. Але на щастя, відновилися.

На двох поспіль чемпіонатах України судді досить жорстко вас карали і вам не вдавалося дістатися фінішу. І після цього вам потрібно було виступати на командному чемпіонаті Європи. Які думки були в голові перед стартом? Де вдалося віднайти ту впевненість у собі й своїй техніці?

Мені було дуже прикро, особливо коли це сталося вперше, на дистанції 50 кілометрів в Івано-Франківську. Я тоді чудово почувався по дистанції, розумів, що навіть можу встановити особистий рекорд. Це був рік, коли саме почалася пандемія коронавірусу й через карантин скасували більшість стартів. Нам вдалося трішки відпочити, після чого почали цілеспрямовано готуватися до чемпіонату України, адже виступати особливо й не було де.

Ми провели два збори в Карпатах – один по лінії збірної, а один за власний рахунок. Чудово підготувалися. На змаганнях все йшло просто чудово, я вже почав відриватися від Ігоря Главана, як мені швидко «накидали» записок. Відверто зізнаюся, я і досі злий на тих суддів.

У Луцьку теж складно зрозуміти, чому так судили. Від міжнародних суддів було максимум одне попередження, решта – від наших.

На чемпіонаті Європи першу десятку я почав досить повільно, потім наздогнав групу. Тренер навіть кричав, щоб я не поспішав виходити вперед, але я навмисно йшов другим-третім, адже хотів перевірити, чи дійсно погано ходжу. Я лідирував, судді мене весь час бачили, але не показали жодного зауваження.

Після цього старту мені стало набагато легше. Тепер я буду йти на Олімпійських іграх і не задумуватимуся, бо перед стартом у Подєбрадах і на першій половні дистанції переживання були присутні. Лише коли зрозумів, що судді мене не чіпають, я виходжу наперед, не пасу задніх і вони мене бачать, мені стало психологічно легше.

А ви переглядали відео тих чемпіонатів України?

Звичайно! В Івано-Франківську, як мені здається, я йшов не гірше, ніж у Подєбрадах. У Луцьку була невеличка травма, плюс холодно, це затискало і, можливо, там були помилки, але щоб стільки, щоб ставити у пітлейн?.. Я з тих атлетів, які ходять вдома так, як і за кордоном. Я за правильну ходьбу й скрізь намагаюся робити все технічно правильно. Тому для мене ці ситуації досі незрозумілі.

Період між Ріо і Токіо був не таким і безхмарним для вас, чи не так?

Так, були й злети, й падіння. В Японії буде остання п’ятдесятка в історії Олімпійських ігор, тому будемо прагнути показати максимум. Далі в програмі чемпіонатів світу і Європи буде дистанція 35 кілометрів, а олімпійська – лише 20.

Ви неодноразово змагалися в Азії. Порівнювали клімат Саппоро і тих міст, в яких виступали?

Думаю, між собою схожі Саппоро і Тайпей. Дуже висока вологість і спекотно. Доха… Але в ній, певно, було трішки жорсткіше.

Оскільки змагання зі спортивної ходьби відбуватимуться у Саппоро, через карантинні обмеження вам так і не вдасться потрапити в олімпійське селище в Токіо. Це засмучує?

Для мене це настільки не суттєво! Це не грає надто важливої ролі. Головне, щоб були комфортні умови для тренування, якісне харчування, хороша траса…

За матеріалами журналу «Олімпійська арена»

Попередня статтяМарина Бех-Романчук – про Олімпійські ігри, підготовку до них і період між Дохою і Торунем
Наступна статтяЯрослава Магучіх: «Зараз 2.00 — це хороший показник, але знаю, що наступного разу потрібно стрибнути вище»