Іван Банзерук: через злети й падіння до олімпійської мрії

628
Фото (с)Дмитро Вакулка

Хто поїде на Олімпійські ігри? Певно, в жодному виді спорту це питання не стояло настільки гостро, як у спортивній ходьбі. Найпершими відбір завершили скороходи на 50 км. В Японії вони востаннє долатимуть цю дистанцію, а вже починаючи з Парижа-2024 медалі розігруватимуть лише на двадцятці.

Один з тих, хто здобув право виступити в Саппоро (змагання зі спортивної ходьби й марафону проведуть саме в цьому місті на півночі Японії, а не в Токіо, як решту легкоатлетичних дисциплін), Іван Банзерук. Для учня Володимира Яловика це буде вже друга Олімпіада. Норматив на неї він виконав ще два роки тому на Кубку Європи зі спортивної ходьби в Алітусі (Литва) і зберіг за собою місце в першій трійці українського топлиста.

16 травня, на командному чемпіонаті Європи в Подєбрадах, Банзерук вкотре підтвердив, що недаремно вважається одним з лідерів збірної упродовж багатьох років. Він став найкращим серед українців на дистанції 50 км, фінішувавши 11-м.

Щодо складу олімпійської команди, то до неї крім Банзерука потрапили лідер українського топлиста Мар’ян Закальницький та Валерій Літанюк, який замінив Ігоря Главана.

Саме в Івана Банзерука «Олімпійська арена» й розпитала про його шлях до Олімпійських ігор-2020. На ньому були й злети, й падіння; і переможні турніри, й ті, які сповнені розчарувань і нерозуміння. Та все це лише цеглинки, з яких і будується результат, який Іван зі своїм тренером Володимиром Трохимовичем готуються показати в Японії.

– Я завжди мріяв про Олімпійські ігри. Навіть про Лондон-2012, – зізнається Іван Банзерук. – Але коли це не вдалося, сказав собі, що обов’язково маю виступити в Ріо. Ми й з тренером розмовляли, і я сам себе налаштовував на те, що повинен узяти участь у Іграх-2016. Так все й відбувалося: після Олімпійських ігор-2012 я потрапив на Кубок Європи, потім чемпіонат світу й з того часу все пішло-поїхало.

Але ж до Лондона-2012 у вас і виступів на міжнародній арені особливо то й не було?

Не було. Я того року лише вперше пройшов по результату майстра спорту міжнародного класу. Але амбіції були, й вони базувалися не на порожньому місці. По тренуваннях все було нормально, й Володимир Трохимович мене налаштовував, казав, що все можливо. Він завжди мене підтримує. Мій тренер – досить непоганий психолог, який до того ж вірить у мене інколи більше, ніж я сам.

Уявімо, що ви виступили в Лондоні. Як думаєте, в Ріо це могло б допомогти? Чи на Олімпійських іграх-2016 причина не найкращого вашого виступу все ж була захована не в психології, а у фізичному стані?

В Ріо щось було не так у фізичному плані. Можливо, трішки перепрацювали під час тренувань. У підготовці ми завжди намагаємося все робити на максимум, хоча, звісно, й прислухаємося до організму. Але це спорт… Було б трішки більше стартів, можливо, краще б вивчили свій організм. Але я змагаюся на 50 кілометрах і тут, на відміну від коротшої дистанції, часто стартувати не вийде.

Нам не вистачає біохімії, аналізів під час підготовки. Ніби й усе робимо… Але взяти навіть командний чемпіонат Європи в Подєбрадах. У нас хороші тренування, деякі навіть по рекордах, але як показує практика, цього не вистачило.

В Ріо було складно, проте ви завершили дистанцію. Як і на всіх інших змаганнях, не рахуючи чемпіонату світу в Досі…

Завжди намагаюся робити свою справу на максимум. Проте в Досі було аж надто тяжко: я кілька разів зупинявся, але продовжував йти, та все ж не зміг дотягнути до фінішу. Навіть у Подєбрадах… Думок зійти не було! Хоча заключні кілометри були настільки складними, що хвилювався, як би не втратити свідомість. Але боровся до кінця, і завжди так роблю.

Після чемпіонату світу в Досі вдалося з’ясувати, в чому саме була помилка, щоб уникнути її у майбутньому?

Так, звісно. Ми не думали, що такий темп для нас буде зашвидким. Ми досить повільно почали, але лідери почали ще повільніше.

Після Дохи у багатьох були побоювання щодо того, наскільки тривалим буде відновлення. Скільки часу воно зайняло у вас?

Ми теж через це хвилювалися. Впродовж місяця взагалі не тренувалися й відпочивали, а потім поступово почали втягуватися. Але на щастя, відновилися.

На двох поспіль чемпіонатах України судді досить жорстко вас карали і вам не вдавалося дістатися фінішу. І після цього вам потрібно було виступати на командному чемпіонаті Європи. Які думки були в голові перед стартом? Де вдалося віднайти ту впевненість у собі й своїй техніці?

Мені було дуже прикро, особливо коли це сталося вперше, на дистанції 50 кілометрів в Івано-Франківську. Я тоді чудово почувався по дистанції, розумів, що навіть можу встановити особистий рекорд. Це був рік, коли саме почалася пандемія коронавірусу й через карантин скасували більшість стартів. Нам вдалося трішки відпочити, після чого почали цілеспрямовано готуватися до чемпіонату України, адже виступати особливо й не було де.

Ми провели два збори в Карпатах – один по лінії збірної, а один за власний рахунок. Чудово підготувалися. На змаганнях все йшло просто чудово, я вже почав відриватися від Ігоря Главана, як мені швидко «накидали» записок. Відверто зізнаюся, я і досі злий на тих суддів.

У Луцьку теж складно зрозуміти, чому так судили. Від міжнародних суддів було максимум одне попередження, решта – від наших.

На чемпіонаті Європи першу десятку я почав досить повільно, потім наздогнав групу. Тренер навіть кричав, щоб я не поспішав виходити вперед, але я навмисно йшов другим-третім, адже хотів перевірити, чи дійсно погано ходжу. Я лідирував, судді мене весь час бачили, але не показали жодного зауваження.

Після цього старту мені стало набагато легше. Тепер я буду йти на Олімпійських іграх і не задумуватимуся, бо перед стартом у Подєбрадах і на першій половні дистанції переживання були присутні. Лише коли зрозумів, що судді мене не чіпають, я виходжу наперед, не пасу задніх і вони мене бачать, мені стало психологічно легше.

А ви переглядали відео тих чемпіонатів України?

Звичайно! В Івано-Франківську, як мені здається, я йшов не гірше, ніж у Подєбрадах. У Луцьку була невеличка травма, плюс холодно, це затискало і, можливо, там були помилки, але щоб стільки, щоб ставити у пітлейн?.. Я з тих атлетів, які ходять вдома так, як і за кордоном. Я за правильну ходьбу й скрізь намагаюся робити все технічно правильно. Тому для мене ці ситуації досі незрозумілі.

Період між Ріо і Токіо був не таким і безхмарним для вас, чи не так?

Так, були й злети, й падіння. В Японії буде остання п’ятдесятка в історії Олімпійських ігор, тому будемо прагнути показати максимум. Далі в програмі чемпіонатів світу і Європи буде дистанція 35 кілометрів, а олімпійська – лише 20.

Ви неодноразово змагалися в Азії. Порівнювали клімат Саппоро і тих міст, в яких виступали?

Думаю, між собою схожі Саппоро і Тайпей. Дуже висока вологість і спекотно. Доха… Але в ній, певно, було трішки жорсткіше.

Оскільки змагання зі спортивної ходьби відбуватимуться у Саппоро, через карантинні обмеження вам так і не вдасться потрапити в олімпійське селище в Токіо. Це засмучує?

Для мене це настільки не суттєво! Це не грає надто важливої ролі. Головне, щоб були комфортні умови для тренування, якісне харчування, хороша траса…

За матеріалами журналу «Олімпійська арена»