Богдан Бондаренко: «Складнощі є, але всі їх можна подолати»

1194

Після сезонів травм і пропущених через них чемпіонатів Богдан Бондаренко все ж створив маленьке диво й відібрався на чемпіонат Європи. Буквально за два тижні він узяв участь у трьох турнірах і, завдяки ще кільком стартам, які були минулого року, зумів потрапити до складу команди за рейтингом. Проте для подолання кваліфікації зі стрибків у висоту йому не вистачило лише маленького кроку.

До фіналу чемпіонату Європи вийшли атлети з результатами 2.21 м. У другій спробі на цій висоті Бондаренко був дуже близьким до успіху, проте планка все ж не встояла.

– Ми вже й не планували виступати, але менеджер, Айвар Каротамм, запропонував взяти участь у кількох турнірах й тим самим спробувати відібратися на чемпіонат Європи, – пригадує шлях до Мюнхена-2022 Богдан Бондаренко. – На це в нас лишалося буквально тижні два. У мене було кілька виступів з минулого сезону й завдяки цьогорічним трьом стартам все ж вдалося потрапити до команди за рейтингом, що стало певною несподіванкою навіть для мене самого.

На одних з цих турнірів ви подолали 2.24 метри, й у тій спробі було видно, що ви знову летите.

Складність у тому, що її тепер потрібно повторити й щоб у сезоні кожна спроба була такою.

В чому була найбільша складність під час кваліфікації? Адже дивлячись навіть на другу спробу на 2.21 метри, було очевидно, що це вам під силу.

В останні роки просто не вистачає стрибкового досвіду й змагань. Кожний стрибок виходить трішки інакше: десь змінився розбіг – а з ним уже й уся картинка. Немає єдиного стрибка, потрібно з ним працювати, більше практикуватися. Іншими словами, щоб високо стрибати, потрібно саме стрибати.

Якщо повернутися саме до цієї спроби на 2.21 метри, що конкретно можна було б виправити, щоб вона все ж вдалася?

Відверто кажучи, зараз це ніби рулетка. З тією кількістю досвіду, яка є на цей момент, це досить складно. Можливо, потрібно було трішки більше концентрації, більше прокручувати все в голові. Але успіх був би тоді, коли за плечами було б не 20, а, приміром, двісті змагальних стрибків. От тоді шанс був би в три, а то в п’ять разів вищим. А так, коли немає практики й кожен твій стрибок різний, то вже удача починає відігравати роль.

Люди лиш дізналися про те, що ви будете на чемпіонаті Європи, і вже почали запитувати про вас. Інколи складається враження, що ви можете навіть просто приїжджати на змагання в якості гостя, й інтерес до вас все одно буде високим. Які у вас були навколо спортивні відчуття?

Спорт змінюється. Приємно зустрічати знайомих людей. Пам’ятаю, коли сам лише починав змагатися, дуже любив спостерігати за Драгутіном Топічем, намагався переймати його досвід. А зараз він уже в ролі тренера працює зі своєю донькою. Так само бачив у Швеції, як Стефан Хольм тренує свого сина, стрибає з ним. Цей коловорот дуже цікавий, і дуже приємно й тепло на душі, знову бачити всіх цих людей.

З’являються нові зірки, все бурлить, але хочеться, щоб усе це було ще в більших масштабах. У Мюнхені люди приходять на чемпіонат, цікавляться спортом, тут дуже красивий олімпійський парк, в якому вони проводять час, і хочеться, щоб у всьому світі легка атлетика лише розвивалася.

Ви можете уявити себе тренером вашої доньки?

Можливо, але на сьогоднішній день це складно уявити. Хоча такі думки виникають. Вона вже дивиться, цікавиться, запитує, куди я йду, й каже, що теж стрибатиме. Подивимося, чи буде в неї й надалі бажання цим займатися, але мені було б цікаво.

Ви планували починати сезон ще в наприкінці весни – початку літа, чи не так?

Так, здається, першим турніром мали стати змагання в Остраві. Але ще в травні, коли ми були на зборі в Туреччині, заболіла «передня» (м’язи передньої поверхні стегна) й це все продовжувалося ще два місяці.

За порадою знайомих, нам вдалося знайти хорошого масажиста в Німеччині. Без нього я б сюди не приїхав. Він дуже мені допоміг, займався зі мною по кілька разів на тиждень, за що я йому безмежно вдячний. Він поставив мене на ноги. Підійшов до всього з великою відповідальністю; було видно, що він отримує задоволення від того, що робить. І те, що я все ж на чемпіонаті Європи, це і його заслуга.

Труднощі виникли не лише влітку. Ще й взимку підготовка вийшла не такою, як планували, навіть до війни?

Так, на жаль, коли ми були на зборі в Італії, мій тато, він же тренер, захворів і потрапив до лікарні. На щастя, лікарі змогли допомогти, але у нас, звісно, випав час. Ну а потім, як уже багато хто знає, ми мали повертатися додому 24 лютого, але тоді ще через загрозу ескалації війни всі рейси в Україну скасували. На щастя, нам, як і багатьом атлетам та їхнім сім’ям, дуже допомогла Puma. Вони нас забезпечили житлом і умовами для тренувань у Німеччині.

Що зараз є найскладнішим для вас?

Те, що я три роки тренуюся, і ніяк не можу показати результат. Тільки приходить сезон, заключний етап, коли ти маєш по зернятках зібрати всю роботу, якась найслабша ланка в ланцюгу рветься. А коли ти працюєш рік, другий, третій, то хочеться вже втілити це все в результат, досягти чогось і показати те, на що ти дійсно здатний.

Це складно, але позитивний момент у тому, що фізичний стан у мене хороший. Сподіваюся лиш, що вдасться згадати як не стрибати, а літати.

Наступний старт – ISTAF Berlin?

Можливо, до нього ще буде турнір 26 серпня, також у Німеччині. Зараз повернемося й будемо намагатися напрацьовувати той досвід, якого не вистачає.

Зараз психологічний тиск на вас чи не вищий, ніж будь-коли раніше? Від вас чекають результат. Та й з точки зору фінансування непросто, адже на відміну від часу, коли ви були на піку, зараз доводиться вкладати в підготовку куди більше своїх коштів.

Складно, але я розумів, що так буде, й уже був у подібних ситуаціях у 2009 і 2010 роках. Коли ти перестаєш показувати високий результат, ти вже нікому не цікавий. Ти сам усім займаєшся й цікавий лише собі та ще кільком найближчим людям, які тебе підтримують. У мене залишився той кістяк, який продовжує в мене вірити, допомагати – і я дуже всім їм вдячний.

Так, складнощі є, але всі їх можна подолати. До того ж не буває безвихідних ситуацій.

В час війни підтримка найближчих людей відіграє велику роль і цінується чи не найбільше. Те, що вам все ж вдалося об’єднатися майже з усією сім’єю, допомагає?

Безумовно. Те, що ми зараз разом, найголовніше. Моя дружина, донька, мама в безпеці. Бомби на них більше не летять, це вже дуже добре. А решта хорошого, сподіваюся, ще попереду.

Ви думаєте про те, щоб знову повернутися в Харків і чи є куди повертатися, адже вулиця, на якій ви жили, досить зруйнована?

Зараз повернутися з дружиною і дитиною я не бачу можливості з огляду на всю ситуацію. Якщо говорити конкретно про нашу квартиру, то місяць назад нам розповідали, що вона лиш частково зруйнована. Але як зараз, я не знаю, на жаль.

Ми живемо на центральній вулиці, де раніше майже в будь-який час доби були люди. А зараз можна йти навіть 20 хвилин і не зустріти жодної людини чи машини. Й це саме тому так, що там небезпечно.

Одна моя знайома говорила, що більше ніколи не зможе жити в своїй квартирі, адже попри те, що та дивом вціліла, в ній встигли пожити російські військові, залишивши там свої сліди. Й от усвідомлення того, що вони вторглися в її приватний простір, не відпускає її і до сьогодні. Ви як відчуваєте, після всього, що відбулося, зможете жити в Харкові?

Не знаю, чи зможу, але хочу. Дім лишається домом. З ним пов’язано стільки приємних спогадів! Крім міста, важливі й ті люди, які були в твоєму житті. Хочеться повернути ту ж компанію, атмосферу. Розумію, що це буде нелегко, але впевнений, що це ще не точка неповернення й ще буде можливість усе повернути й відновити. Я не виключаю, що ми повернемося в Харків і все буде добре.

Я завжди цінував і любив свій дім, але з часом прийшло ще більше усвідомлення того, що саме він є найкращим місцем. Коли ти десь їздиш, потім все одно повертаєшся  додому з радістю. Але навіть попри це не до кінця розуміли всю його важливість й не цінували настільки, наскільки б мали. Лише коли втрачаєш його, розумієш усе. Навіть не знаю, де в іншому місці ще колись можна було б це порівняти й знайти щось подібне.

Попередня статтяІван Банзерук: «Завданням було потрапити у першу вісімку або бодай десятку»
Наступна статтяМихайло Гаврилюк: «71.14м – не те, за чим я їхав на чемпіонат Європи».