Один із кращих бар’єристів планети напередодні Олімпійських ігор розповідає про легку атлетику у філософському стилі
Один із кращих бар`єристів планети напередодні Олімпійських ігор розповідає про легку атлетику у філософському стилі.
За тиждень у столиці Китаю стартує головна спортивна подія чотириріччя – ХХІХ літні Олімпійські ігри. Українська збірна вирушає до Пекіна представницькою делегацією з 250 спортсменів, найбільшу частину в якій (73 персони) складають легкоатлети. Минулої неділі на столичному майдані Незалежності любителі спорту в урочистій обстановці провели своїх кумирів на Олімпіаду. Однією з головних дійових осіб того вечора був бар`єрист Сергій Демидюк – саме він від імені олімпійців прийняв "на доріжку" ікону, рушник і національний прапор. Демидюка для цієї місії обрали небезпідставно, адже 26-річний легкоатлет є однією з наших надій на успішний виступ у Пекіні.
Свої перші кроки в спорті Сергій робив у Сімферополі. У 1999 році переїхав до Києва, вступивши до Республіканського вищого училища фізичної культури. У столиці спочатку тренувався під керівництвом Анатолія Варди, а коли той поїхав працювати в Саудівську Аравію, перейшов під крило Володимира Федорця, котрий саме повернувся з роботи в Катарі й Арабських Еміратах.
За дев`ять років Демидюк пройшов шлях від нікому не відомого юніора до фіналіста й призера найпрестижніших змагань. Нерідко в спринтерському бігу на 110 м із бар`єрами він виступає єдиним білим у компанії темношкірих колег, що вже не може не викликати поваги. Чотири роки тому в Афінах Сергій уже познайомився з Олімпійськими іграми. Тепер же, взявши той досвід на озброєння, їде до Китаю із зовсім іншим настроєм.
"Напруга на доріжці очікується неймовірна, але я беру на озброєння китайську філософію"
– Сергію, чим тобі запам`яталися Ігри-2004?
– Це була справді грандіозна подія не лише в світі спорту. На Олімпіаді збирається вся спортивна еліта, ми разом мешкаємо, до нас прикута увага всього світу. З урахуванням того, що в Греції я лише вдруге брав участь в офіційних змаганнях у складі збірної, можете уявити, яке неймовірно сильне враження справила Олімпіада. Емоцій пережив чимало – навіть дещо розгубився в тій обстановці. Звісно, ставку тоді на мене ніхто не робив. Я й виступив як новачок, зупинившись далеко від фіналу. Але безцінний досвід отримав.
– До Пекіна, певно, вже вирушаєш зовсім іншою людиною?
– Точніше, зовсім іншим спортсменом. Хоча завдання стоїть приблизно таке, як і чотири роки тому, – показати максимум своїх можливостей, що конкретним місцем не регламентується. Інша річ, що поняття цього максимуму з 2004 року помінялося.
Мене як професіонала вже не відволікатиме від суто спортивного боку змагань масштабність Олімпіади – треба абстрагуватися від усього навколо, як слід налаштуватися й робити свою справу. Напруга пристрастей на доріжках очікується неймовірна, адже всі намагаються підійти до Ігор у найкращих кондиціях.
– Чого чекаєш від цієї Олімпіади?
– Позитивних емоцій, у тому числі не лише від спортивної складової. Я симпатизую культурі східних країн, де бував уже кілька разів. Мені подобається ставлення тамтешніх мешканців до життя. Дещо з їхньої філософії беру й для себе.
Хоча від нетривалого перебування в самому Пекіні залишилися не найкращі спогади. Із минулорічного чемпіонату світу в Японії група наших атлетів летіла додому через столицю Китаю. Не встигли пересісти на літак на Київ, і нас на ніч поселили в якомусь жахливому готелі; і персонал там ставився до гостей погано. Але от наступного разу, на змаганнях у Шанхаї, все з китайцями було просто відмінно. Тож багато що залежить від місця, куди потрапиш. Я певен, китайці зроблять усе можливе, аби провести Олімпіаду на найвищому рівні.
"Спортсмен – не робот, якому достатньо поміняти гайку"
– На останньому етапі "Золотої ліги" в Парижі ти не стартував через травму. Що сталося й наскільки це серйозно?
– Разом із лікарями докладаємо максимум зусиль, аби все стало на свої місця – як у прямому, так і переносному значенні цих слів.
Спорт вищих досягнень – це великі навантаження, витримати їх організму непросто. Але лише так можна сягнути вершин – тут або пан, або пропав. От я трошки "перевантажився", й тепер треба знову повернути хребет до робочого стану. Можливо, далися взнаки й наслідки травми, отриманої ще взимку.
Людина – не робот, якому треба просто поміняти гайку, й він знову функціонуватиме. Ніхто точно не скаже, наскільки мені вдасться відновитися. Як кажуть, хочеш розсмішити Бога – повідай йому про свої плани…
– Ушкодження не заважає тренуватися? Можливо, організм не витримав напруги через велику кількість стартів?
– Певне відчуття дискомфорту є. Але з урахуванням того, що я вже ввійшов у форму, стартував на кількох турнірах, це не має суттєво вплинути. Ми з тренером навмисно провели кілька турнірів поспіль із коротким інтервалом у різних містах, що бути готовими до подібної схеми в Китаї. На Олімпіаді в нашій дисципліні буде багато учасників, тож фіналістам доведеться бігти аж чотири рази. Чотири дні поспіль по разу – такого немає на жодному змаганні у світі.
"Головна проблема нашого спорту – в непрофесіоналізмі"
– А взагалі проблем із підготовкою до Ігор не виникало?
– Готувалися як завжди, хіба що більш інтенсивно й відповідально. А проблеми в нас постійно однакові – з фінансуванням, із відсутністю сучасних спортивних баз тощо. Я тренуюся в Києві у своєму рідному училищі, а його спорудам уже більше 30 років… Фактично, в столиці нині немає місця належного рівня для занять легкоатлетів.
У березні ми провели збір у чудових умовах у Португалії, але ж не можна постійно тренуватися за кордоном! Усі поважні держави мають власні бази, де атлети займаються своєю справою на належному рівні. Та й психологічно важко перебувати далеко від Батьківщини, від близьких людей.
– Чиновники ж, як водиться, згадують про спортсменів лише перед Олімпійськими іграми…
– Саме так усе й відбувається. І приводу сказати щось інше цього разу, на жаль, немає. Зазвичай спортсмени в потужних країнах починають готуватися до Олімпіади одразу по завершенні попередніх Ігор. В Україні ж про них по-справжньому згадують, у кращому випадку, за рік, а в гіршому – за півроку до початку. Я вважаю, що головна проблема спорту, та й не лише цієї сфери, – в непрофесіоналізмі людей, які цією справою займаються.
З боку київської влади в олімпійський рік не відчувалося ніякого особливого ставлення. Тоді як колеги з інших міст – наприклад, Донецька й Харкова – принаймні зараз розповідають про зрослу увагу місцевого керівництва.
– А як щодо психологічного клімату – відчуваєш, що на Олімпіаді українська команда, принаймні легкоатлетична, буде єдиним цілим?
– Легка атлетика – це не футбол, це індивідуальний вид спорту. Чесно кажучи, деякі спортсмени зізнаються, що не знають половину команди. І це зрозуміло. Адже в нас є ті, кому лише 20, і ті, кому вже за 30, – зовсім різні генерації.
"Україну у світі знають по спортсменах і Чорнобилю"
– Спортивна Україна небезпідставно сподівається на твій виступ у фіналі олімпійського забігу на 110 м з/б. У вирішальних забігах на великих стартах компанію тобі складають передусім темношкірі атлети. Як "кольорові" реагують на присутність в їхній компанії?
– Справді, моя поява в фіналі чемпіонату світу в Осаці була несподіваною – я там виявився єдиним білошкірим. Проте ніяких злих жартів із цього приводу не чув. Навпаки – відзначають і поважають не лише опоненти, а й організатори комерційних змагань – вони потім запрошують до себе в гості. Адже білих, котрі в бігових дисциплінах гідно протистоять афроамериканцям, можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Узагалі ж конкуренція в бар`єрному спринті нині дуже висока. Не те що в деяких дисциплінах, де спостерігається певний застій і можна підніматися на високі місця, показуючи посередні результати. У нас лише на деякий час зникнеш із горизонту – і про тебе одразу забудуть. Провідні бар`єристи поліпшують показники дуже швидко. Із тим часом, що гарантував медаль на чемпіонаті світу ще шість років тому, зараз можна хіба що "зачепитися" за фінальну вісімку.
– Всесвітньо відомі зірки, кубинець Дайрон Роблес чи китаєць Лю Сянь, у житті не надто високо задирають носа?
– Та ні, звичайні хлопці. Хоча китаєць фактично не знає англійської, тому обмежуємося простим вітанням. А з Роблесом, як і з американцями чи європейцями, можемо говорити не лише про спорт. Більше обмінюємося новинами – в кого що цікавого в країні відбувається.
– Про Україну розпитують?
– Так, і я їх агітую приїхати побачити її на власні очі, адже подивитися в нас справді є на що. Хоча деякі люди на Заході донедавна думали, що в Україні ходять у кожухах і шапках-вушанках. Та це свідчить лише про низький рівень їхньої культури.
Наші атлети зі свого боку намагаються гідним виступом поліпшити реноме країни. І зараз Україну в світі переважно знають завдяки спортсменам – братам Кличкам, Сергію Бубці, Інессі Кравець, Андрію Шевченку і… Чорнобилю.
– Мабуть, треба частіше запрошувати гостей з-за кордону, зокрема спортсменів?
– Саме так. У нас проводять мало турнірів. Чому? Гадаю, справа не лише в грошах – їх в Україні достатньо. Для пристойного турніру вистачило б і ста тисяч доларів – далеко не космічної суми, особливо для потужних підприємств чи банків. Бракує організаторів, тобто людей, які б звели спонсорів і атлетів між собою. Та й зі стадіонами для легкоатлетів у нас не все гаразд.
"Головне – внутрішня гармонія"
– Ти змагаєшся впродовж усього року. Не пробував пропускати зимовий сезон?
– Думаю, для спринтера немає в цьому потреби. Це стаєри витримують великі навантаження на весь організм, і їм треба відновлюватися. У нас же працюють переважно м`язи. Із власного досвіду знаю, що, коли не робиш зимову паузу, результати влітку зростають помітніше.
– А як ти прийшов саме у бар`єрний біг?
– Коли мені було 11 років, помітили тренери з ДЮСШ на Дні фізкультурника в Сімферополі. Запросили займатися на стадіон "Локомотив" – мені сподобалася саме "королева спорту", хоча раніше пробував сили в плаванні, футболі, тенісі, східних єдиноборствах. Я з самого початку показував непогані результати, особливо в бігу з бар`єрами й стрибках у довжину.
– На відміну від багатьох спортсменів ти вчився не в "своєму" університеті. Думав уже про майбутнє після спорту?
– Чесно кажучи, не бачив перспективи в здобутті освіти в "спортивному" ВНЗ, а мого рівня мислення достатньо для навчання в закладі іншого напряму (школу закінчив зі срібною медаллю). У економічному університеті в мене сформувався аналітичний склад розуму, що, до речі, допомагає робити висновки і в тренувальному процесі.
У майбутньому, можливо, організую свій бізнес, але до конкретики ще далеко. Легка атлетика – вид спорту індивідуалів, і мені було б важко працювати на когось, а не на себе.
– До батьків у Крим, мабуть, нечасто навідуєшся?
– Переважно по завершенні сезону – в жовтні. Інакше не виходить, адже спорт – це постійний рух. Своє життя я порівняв би з віссю – спортом, навколо якого все крутиться. Те, що заважає досягненню високого результату, відкидається. Хіба що в дорозі книжку вдасться прочитати.
– І які ж тобі більше до вподоби?
– Надаю перевагу літературі з філософії та психології, хоча й популярні книжки за порадою знайомих читаю. Я навіть спілкуюся з психологами, які для свого розвитку їздили на Схід, аби вивчати тамтешні традиції. Усе це допомагає мені сформувати ставлення до навколишніх явищ, до інших людей. На мою думку, головне – перебувати в гармонії з самим собою і світом навколо, не наступаючи іншим на горло.
– Виходить?
– Думаю, так. Я займаюся улюбленою справою, хоча це й дуже важко. Доводиться переносити фізичні навантаження й від чогось відмовлятися. Точніше, за філософськими поняттями, обирати.
– Якихось прикмет дотримуєшся?
– Ні. Хіба що як оберіг ношу браслет з іконками, який привезла мені дружина з монастиря в Чорногорії. Він нагадує, зокрема, про те, що не можна досягати мети будь-якою ціною. Тобто знову повертаємося до філософського питання гармонії: йди до своєї мети, але нікому не зашкодь.
– Із таким напруженим графіком тобі вдалося вже й одружитися…
– Познайомився з обраницею в компанії знайомих на Новий рік чотири з половиною роки тому. Відтоді ми разом. Звісно, їй важко було сприйняти мій ритм життя, але з часом звикла. Більше того – стала дивитися по телевізору спорт і вболівати за наших.
– А ти ще якимось видам спорту приділяєш увагу?
– Узимку, перебуваючи на зборі в Білорусі, ходили на хокей – дуже сподобалося спостерігати за грою "живцем". Кілька разів дивився й матчі нашого "Сокола". Удома відвідували зустрічі баскетбольного "Києва" в Євролізі ФІБА. Раніше заглядав і на футбол, але зараз на стадіоні "Динамо" не почуваюся достатньо комфортно, тому не ходжу.
"Показав би свої найкращі здібності навіть у чорних трусах та білій майці"
– Сергію, зазвичай перед Олімпіадою спортсмени люблять обговорювати нову амуніцію. Чи сподобалося тобі екіпірування збірної?
– Фотосесію з моделями, які демонстрували нову форму, я не бачив, адже в той час саме моделював майбутні олімпійські старти на змаганнях (посміхається). Екіпірування в мене нині не викликає особливих емоцій. Уже прийшло відчуття, про яке раніше говорили старші товариші: професіонали не надають цьому питанню великого значення.
Звісно, приємно, коли форма симпатична й якісна. Але, думаю, якби нашим спортсменам дали прості чорні труси й білу майку з написом "Україна", ми б так само завзято намагалися проявити свої найкращі здібності. Адже змагаються люди, а не їхня форма.
Довідка. Сергій Демидюк. Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація – біг із бар`єрами на 110 м). Народився 5 червня 1982 р. у Сімферополі. Зріст – 196 см, вага – 88 кг. Чемпіон Універсіади 2007 р., бронзовий призер 2005 р. На чемпіонаті світу 2007 р. посів шосте місце. Неодноразовий призер значних міжнародних змагань. Багаторазовий переможець чемпіонату й Кубка України, п`ятиразовий рекордсмен України. Учасник Олімпійських ігор 2004 р. Нинішній тренер – Володимир Федорець. Перший тренер – Світлана Селицька. Закінчив Київський національний торгово-економічний університет (спеціальність – фінанси підприємств). Одружений.
Андрій Фоменко, Україна Молода
