Володимир Бураков: «Проходжу через «не можу» на підсвідомому рівні»

43
Володимир Бураков виріс у сім’ї олімпійських чемпіонів. Зараз він один з лідерів з бігу на 400 метрів в Україні. Він з вдячністю і повагою згадує першого тренера, при цьому відзначаючи професіоналізм теперішнього наставника.

 
Володимир виграв чемпіонат України, витримавши неабиякий супротив з боку Віталія Бутрима. Сьогодні, у рамках першого кола чемпіонату Європи у приміщенні, обидва спробують перемогти суперників і з інших країн і пробитися до півфіналу. За кілька годин до початку змагань пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Володимиром Бураковим.
 
Ви з Києва переїхали тренуватися у Запоріжжя. Чи легко дався перехід у групу Костянтина Рурака?
 
Свого часу у Запоріжжі тренувалася моя мама. Тато забрав її у Київ після закінчення кар’єри. Тому можна сказати, що я повернувся на її батьківщину.
 
Спочатку у мене був тренер тата – Юшко Броніслав Миколайович. Він дав мені дуже хорошу базу, без якої я б зараз не міг виступати на такому рівні. Його заслуга у цьому дуже велика. Проблема полягала у тому, що за сімейними обставинами він не міг їздити на збори.
 
Так звану модернізацію мене продовжив не менш заслужений тренер – Рурак Костянтин Михайлович. Ми рік «притиралися», перевіряли один одного. Мені підійшов його стиль роботи, його подача тренувань. З тією базою, яка у мене була, я підняв швидкісну витривалість. Почав розвиватися у тому руслі, яке необхідне для виступів на високому рівні. Лікарі збірної почали більше слідкувати за станом здоров’я, процес відновлення теж на гідному рівні. Завдяки цьому результат і пішов угору.
 
Можна сказати, що з переходом до нового тренера ще більше захотілося тренуватися?
 
Я вже давно хотів закінчити зі спортом, але мама – мій стимул і поштовх. Я здавався, а тепер знову, з її допомогою і з допомогою тренера повірив у себе. Сезон почав на досить високому рівні, біг стабільний і результат не падає. Немає надто сильного стрибка вгору, але він росте поступово. Зараз задоволені і я, і тренер. Мені є до чого прагнути, з’явилося бажання тренуватися далі.
 
Певно, додає сил і позиція лідера в Україні?
 
Це, безумовно, добре, але це ще й велика відповідальність. Лідером можна стати, але цю позицію складно утримати. Якщо це вдасться, тоді це буде ознакою майстерності, а не здаватиметься випадковістю. Адже можна один раз виграти і десять програти.
 
Знаю, що той об’єм роботи, який на тренуваннях виконують Марія Рємєнь і Олеся Повх, надзвичайно великий. Коли переходили до Костянтина Рурака, розуміли, що і вам доведеться настільки сильно викладатися?
 
Звичайно! Без серйозної роботи не буде жодного серйозного досягнення. Інакше це справжнє марнування часу. Розумієте, можна тренуватися для тренера, а можна – для себе. Я вже давно зрозумів, що це, у першу чергу, потрібно мені. Наставник повинен бути стимулом для досягнення високих результатів, але ти сам повинен усвідомлювати і розуміти, що робиш і з якою метою.
 
Як би ви у кількох словах могли охарактеризувати Костянтина Рурака?
 
Він досить молодий, у нас не дуже велика різниця у віці, але важливо, що ми розуміємо один одного. Мені подобається його підхід до тренувального процесу. Він не бере результати нізвідки, а відслідковує все від початку і до кінця, вираховуючи цей результат. На кожному тренуванні мені дається певний вид роботи і задається певний час. І у 99 відсотків випадків мій рівень тренованості співпадає зі словами Костянтина Михайловича.
 
Мій наставник – кваліфікований, слідкує за світовими тенденціями, виховав двох олімпійських призерів. Я його поважаю і вважаю тренером з великої літери.
 
Невелика різниця у віці, наскільки розумію, панібратством не загрожує?
 
На тренуванні – він тренер. Певною мірою також друг, і це допомагає. Ми розуміємо один одного. Я можу, нічого не приховуючи, розповісти йому про те, як насправді себе почуваю. Якщо чогось не можу, то це не значить, що я нічого не роблю. Я виконую завдання, тобто робота залишається.
 
А тренуватися через «не можу» вмієте?
 
Раніше мені це складно давалося. А зараз уже проходжу через «не можу» на підсвідомому рівні. Моя підготовка дозволяє не думати про те, що я повинен переступати через «не можу». Я зобов’язний це робити, інакше не буде прогресу.
 
На чемпіонаті України ви зустріли досить серйозну конкуренцію з боку Віталія Бутрима. Ви поборолися до кінця і перемогли. Але ще кілька років тому зробили б так само чи здались би?
 
У мене буває характерний настрій. Після великої кількості стартів сильно втомлююсь морально. Тоді з’являється апатія, бігти вже не так приємно і цікаво. Ця риса мого характеру не зникає. Але я завжди готовий на той результат, який тренер переді мною ставить.
 
На чемпіонаті України я знав, що готовий бігти за час, у якому першою цифрою буде «46». Був упевнений у собі при будь-якій конкуренції. І надії, які покладав на мене тренер, виправдалися.
 
Батьки, мабуть, ще до вашого народження вирішили, що ви станете спортсменом?
 
Мої батьки – олімпійські чемпіони. Це ще один стимул для мене. Хотілось би максимально наблизитися до результату батька. Я поступово підбираюся до нього. Сподіваюсь, цього літа мені це вдасться ще більше, можливо, навіть зможу зачепитися за нього. Національний рекорд? Загадувати можна багато, але краще усвідомлювати те, що є, і сподіватися на краще. Все побудовано так, щоб показувати високий результат. І поки що все складається чудово.