Михайло Сташків: «Найбільше в учнях імпонує сила і багатогранність особистості»

19
Жартуючи і перегукуючись, статні, як один, юнаки і дівчата під світлом вечірніх ліхтарів старанно згрібали у купу листя. Після виснажливого ранкового тренування для атлетів це найкращий спосіб відновитися, а разом з тим зробити добру справу — прибрати доріжки та узбіччя Стрийського парку, який для групи бігунів Михайла Сташківа ось уже багато років служить головною ареною тренувань. Михайлу Володимировичу нещодавно виповнилося 70. Не одне покоління львівських атлетів під опікою цього тренера змагалося із часом, намагаючись щоразу швидше зупинити стрілку невгамовного секундоміра. І не на одному престижному старті саме учням львівського метра вдавалося це краще за інших.

 
– Для тренера вік — це передусім зрілість і досвід. А ще мудрість, – посміхається Михайло Сташків. – Усі види спорту, основою успіху в яких є функціональна готовність, вимагають величезного обсягу знань про функціонування людського організму. У молоді роки ти експериментуєш, шукаєш, помиляєшся. В легкій атлетиці, плаванні, перегонах на лижах уникнути помилок просто неможливо. Але в 70 уже не помиляєшся так, як це було 30-40 років тому.
 
– Якщо б ви могли повернутися у минуле задля того, щоб виправити лише одну тренерську помилку, чого саме стали би уникати?
 
– Я би зменшив обсяги навантажень. Ми пропонували спортсменам просто неймовірні навантаження. Я пишаюся своїми наставниками. Микола Куличенко,Федір Леоненко, Олексій Смирнов, Всеволод Тіпкаков та інші свого часу перевернули світ легкої атлетики. Але півстоліття тому навіть вони не могли зазирнути у майбутнє, щоб побачити сьогоднішні тренування легкоатлетів. І тренери-практики, і спортивні вчені відчували, що загальнофізична підготовка є своєрідною катапультою, однак поцілити при цьому в «десятку» їм не вдавалося. Пізніше ми зрозуміли, що підхід до навантажень повинен бути тонким, як у мистецтві, раціональним, точним. Наші наставники були сильними методистами, які знали найдрібніші закони спорту. Ми ж до методики прив’язали фізіологію. І вийшли на новий рівень спортивної еволюції, як і годиться, обійшовши власних учителів.
 
Одним з перших у правильності методики засумнівався Михайло Линець. І почав шукати нові шляхи, щоб зрушити систему тренувань з мертвої точки. Він першим озвучив наше німе питання: «Чи все ми правильно робимо?» Обсяги навантажень були величезними, а спортсмени стояли на місці, не скидаючи зі своїх результатів ані секунди. Пізніше Линець став теоретиком, а я продовжив шукати відповідь на це болюче питання на практичних тренуваннях. Обсяг навантажень слід пристосовувати під фізіологічні особливості кожного індивіда.
 
Учені вивели один стандарт — 600 км на місяць. Комусь це, звичайно, допоможе вийти на новий рівень, але для іншого «стелею» будуть уже навіть 300 км. Більші ж навантаження обов’язково призведуть до проблем зі здоров’ям. Великі обсяги допоможуть досягти результату бездарним спортсменам. У Союзі було поширене кліше: «Завдяки титанічній праці він досягнув вершин». Але талановитих такі стандарти просто заженуть — зіпсують психічні реакції. У бігу на 800 м я умів вгадувати результат учнів аж до 0,02 сек. Та деколи моя логіка вибухала: деякі учні, позбавлені, здавалось би, найменших талантів, видавали такий результат! Я не міг зрозуміти: як? Завдяки чому? Потім відкрив для себе ще одну складову перемоги — характер. Учні з характером, навіть ті, які в силу природних даних не могли досягти у спорті значних результатів, після завершення кар’єри не загубилися і стали видатними людьми —  полковниками, начальниками, ученими. Навіть діти з чемпіонським характером, які прийшли до мене із глухого села, досягали успіху у подальшому житті без жодної зовнішньої підтримки. Тож найбільше в учнях мені імпонує сила і багатогранність особистості.
 
– Як ви стимулюєте виховання такого характеру?
 
– Даю читати «Як гартувалася сталь» Островського і «Мартіна Ідена» Джека Лондона. Коли бачу, що хтось з учнів загорівся Павкою Корчагіним чи Мартіном Іденом, можу з певністю сказати — він кістьми ляже, але свого досягне.
 
Одного разу мене за веселу вдачу і шкодний характер на п’ять діб вигнали зі школи — тоді був поширений такий метод покарання. І мій сусід, полковник Олексій Куюн, аби я заодно не розніс і житловий будинок, дав мені почитати книжку про Павку Корчагіна. Я «проковтнув» її, а потім ми з ним детально обговорили кожну сцену, навіть цитували улюблені моменти. Тоді у мене з’явилося непоборне бажання досягнути успіху. Навіть труднощі не могли загасити цю спрагу бути найкращим.
 
Мої батьки мріяли, щоб я став інженером. У дитинстві я був переможцем районної олімпіади з математики. Та й за шахівницею почувався, наче риба у воді. Поки вчилися троє братів Сташківих, протягом десяти років нікому іншому не вдавалося перемагати на шкільних шахових турнірах. Але я не хотів бути інженером. У ті часи була інша романтика — очки, голи, секунди.
 
Мій характер, вихований на авторитеті Корчагіна й Ідена, на міць випробовував Північний флот, де я прослужив чотири роки — командиром навігаційних приладів. По два місяці ми, бувало, не бачили землі. Служили у Норвезькому морі. Нашим завданням було не впустити американські кораблі у Північний Льодовитий океан у часи Холодної війни, Кубинської кризи і розквіту шпигунства. Коли були у морі, біг мені лише снився. А зійшовши на берег, відразу робив пробіжку. Та я не став хорошим спортсменом. Одинадцяте місце на чемпіонаті України — найвищий мій результат. Однак я горів бажанням бути тренером, мозком цілої команди, розробити власну систему і підготувати чемпіонів.
 
– Які моменти вашої тренерської кар’єри були найбільш «валідольними»?
 
– Мабуть, коли 30 років тому мої учениці — Ніна Горбатюк, Марія Василюк та Оксана Машевська — виграли усі призові місця на юніорському чемпіонаті Союзу з кросу. Спочатку я здивувався, потім зрадів, а ще за кілька хвилин був шокований: міліція оточила мене, не дозволила навіть підійти до вихованок. А дівчат під конвоєм повели на допінг-контроль. Потім заслужені люди спорту, які організували весь той цирк, підходили до мене, розводячи руками: «Це неможливо! Один тренер із глибинки не може виграти першість Союзу. Ти нас надурив! Зізнавайся, де і як!»
 
Змусив мене похвилюватися і директор училища фізкультури Степанюк, який оголосив мого учня Василя Турчина невиїзним через те, що той прогулював уроки. Але він таки поїхав на першість України, де спокійно переміг. Нас залишили на зборі готуватися до першості Союзу. Нервував я страшенно: інший мій учень Пахов не так давно «вилетів» зі спортінтернату. Степанюк зателефонував до керівництва збірної з вимогою повернути Турчина і почув у слухавці: «Турчин ніколи не повернеться. Він виконує завдання керівництва України. Яке? А ви взагалі газету «Правда» читаєте?» Відділ ідеології міг залякати навіть найбільших поборників істини. Зітхнув з полегшенням я тоді, коли з першості Союзу ми привезли дві медалі — Василь Турчин став чемпіоном на 3000 м, а Ірина Кропивницька, перша у Львові майстер спорту міжнародного класу, приміряла «срібло» на 1000 м. «Правда» назвала мене видатним тренером, а це означало, що з училища не виженуть ні мене, ні моїх учнів.
 
Інший момент — коли зав’язала зі спортом Оксана Машевська, з якою ми готові були побити рекорд СРСР у марафоні. Бігти їй не дозволив майбутній чоловік Володимир Губарєв, який сьогодні є одним із керівників ФСТ «Динамо». Тоді він казав, що марафон гробить здоров’я жінки. А тепер усіляко допомагає нам.
 
– Якою є сім’я, коли дружина тренера — колишня його учениця?
 
– Міцною і гармонійною! Ірині Кропивницькій я співчуваю: такого, як я, витримати нелегко. Нам на лекціях в Інституті фізкультури казали, що спорт штовхають уперед диваки, люди, цілком і повністю «повернуті» на своїй справі. Середньостатистична дружина, а ще й з дітьми, такої «радості» не витримає. Моя ж Ірина чудово усвідомлює специфіку моєї роботи, знає її знутра. Тож вона не лише розуміє мене, а й допомагає тренувати учнів, коли я у від’їзді. За професією вона стоматолог, однак в легкій атлетиці семиразова чемпіонка і рекордсменка України розбирається не гірше за визнаних спеціалістів. Буває, приходить до нас на тренування, спостерігає, а потім вкаже на помилки, яких ми самі не помічали.
 
– Про які досягнення мрієте тепер?
 
– На 1500 метрів розміняти 3.30,00. Сподіваюсь, співавтором цього досягнення стане Богдан-Іван Городиський. У моїй групі є два виражені таланти, які, якщо багато працюватимуть і дотримуватимуться режиму, стануть «зірками» з бігу на середні дистанції. Окрім Городиського, це ще зовсім юна Оксана Більчак. Зазвичай дотримуються режиму лише ті, які не мають видатних здібностей. У талановитих нерідко на першому місці кохання або ж комп’ютери. А на тренуванні потрібно горіти, викладатися до останньої краплі поту.
Розмовляла Олена САДОВНИК, для «Високого замку»
Фото з архіву Михайла Сташківа