Сьома спроба й фініш крізь біль, або яким був старт чемпіонату світу з легкої атлетики для українців

1496
Фото ©Getty Images for World Athletics

Чемпіонат світу з легкої атлетики в Юджині мав відбутися в 2021-му, проте через пандемію COVID 19 його перенесли на липень цього року. Якби не це, цілком можливо, що склад української команди був би ширшим, а теми для інтерв’ю – іншими.

Такої підтримки, як зараз, українська команда, певно, не мала ще на жодних змаганнях. Команди, журналісти з усього світу, волонтери, звичайні перехожі на вулиці – ледь не кожен намагається словом чи бодай посмішкою підтримати тих, хто йде в українській формі. А в їхньому обличчі – всю країну й особливо наших військових. Хтось говорить про те, як захоплюється духом і силою українського народу, хтось складає руки в жесті вдячності, хтось не може стримати сліз, а хтось на знак поваги й захоплення подвигом наших людей встає, якщо сидів.

Фото ©Getty Images for World Athletics

Саме українські військові стали основною мотивацією для того, щоб все ж фінішувати на дистанції 20 кілометрів зі спортивної ходьби, для Ганни Шевчук.

«Я почала дистанцію не дуже швидко, проте поступово прискорилася й змогла приєднатися до групи лідерок. Але на 11-му кілометрі відчула якісь простріли в нозі. Спочатку це було не дуже сильно й здавалося, що все добре, але вже через два кілометри біль став різким. Відверто кажучи, це були перші змагання, де я відсотків на 95 була впевнена, що зійду. Я стрибнула на ногу, пробігла кілька сантиметрів. На щастя, судді зрозуміли, що зі мною щось не так, і не дали картку.

Шкода було сходити, адже більше частина дистанції уже була позаду. Я потерпіла ще два кілометри, й потім мені вдалося додати в швидкості. Рада, що зробила це. Це було заради нашої країни. Я подумала про те, як наші військові захищають батьківщину в цей тяжкий час, а я не можу зараз по дистанції довести, що сильніша? Подумала про свого синочка, який в Україні, про всіх своїх рідних, хто дивиться й підтримує нас. Наші військові заради нас стоять на передовій, не сплять, а якщо й сплять, то в окопах, переживають настільки важкі дні… Я зібрала всі сили до купи й зрозуміла, що потрібно постаратися, тому що це для нашої країни, для нас. Дуже хотіла дійти до фінішу, щоб нікого не розчарувати», – поділилася враженнями після змагань Ганна Шевчук.

Повне відео інтерв’ю з Ганною Шевчук

Зрештою, Ганна Шевчук перетнула фінішну лінію 12-ю (1:31:42 год), відразу слідом за ще однією українкою Оленою Собчук (1:31:19 год).

Змагатися українкам, як і всім учасницям, насправді, довелося за досить складних умов. І якщо в Україні це була ніч, то в Юджині – обідній час доби.

Фото ©Getty Images for World Athletics

«Коли ми йшли на чемпіонаті світу в Досі три роки тому, там була надзвичайно висока вологість і, оскільки змагання були вночі, принаймні сонце не пекло в голову. А тут воно вбирало в себе всю нашу енергію і це було нелегко, – говорить після фінішу Олена Собчук. – Спека давала про себе знати. З кожним кілометром вона все більше поглинала тебе й ти не міг нічого з цим зробити. Ти охолоджуєшся, обливаєшся водою, п’єш, але не вистачає ковтка свіжого повітря, якоїсь тіні чи прохолоди.

По ходу дистанції намагалася наздогнати якомога більше суперниць, йшла не на час, а на місце. Зі мною йшли ще дві суперниці, яких я, на жаль, відпустила, не змогла підтримати їх темп, хоча дуже цього хотілося. Так би могла хоч у десятку потрапити. Але попереду ще чемпіонат Європи, й там уже будемо викладатися на повну, не економлячи сил».

Де готуватиметься Собчук до чемпіонату Європи з повною упевненістю зараз, мабуть, не візьметься говорити ніхто. Проте й вона, й інші скороходки, які виходили на старт, хотіли б робити це в Україні.

«Мій синочок зараз в Україні, і я дуже хочу повернутися. Дуже тягне додому й хочеться бути там. Збори… Вони ніби як і не збори: ти не можеш відволіктися, ти не зосереджуєшся на тренуваннях, думки там. А якщо ти вдома, то якось навіть легше», – пояснює Собчук.

Повне відео інтерв’ю з Оленою Собчук

Фото ©Getty Images for World Athletics

На жаль, завершити дистанцію не вдалося Людмилі Оляновській. Але, як вона зізналася після фінішу, її тренер, Анатолій Соломін, взагалі сказав їй не виходити на старт, проте атлетка цього разу вирішила ослухатися наставника й ухвалила інше рішення.

«Про моє самопочуття знало дуже небагато людей. Я не хотіла про це говорити. Але, вважаю, що найважливіше те, що про це знав мій особистий тренер. У мене вже четвертий день температура, яка тримається на рівні 37.5-37.7 що вдень, що вночі. Так я виходила й на старт, хоча вже зранку тренер говорив про те, щоб я не виступала. Але якби не вийшла й не спробувала себе, я б собі цього не пробачила. Як тепер не пробачу того, що не подолала дистанцію до кінця, – розповідає Людмила Оляновська. – Я сподівалася на те, що це акліматизація (через затримку з отриманням візи, Людмила Оляновська приїхала в США менше ніж за тиждень до початку змагань і не мала змоги пройти повноцінну акліматизацію разом з усією командою. – прим.авт.), все обійдеться, що це створена нова стресова ситуація для організму, яка, навпаки, може привести до нормального результату.

Я вирішила зійти, оскільки сьогодні це вже все одно був би не результат. Так, він був би в протоколі, але якщо це не перше-третє або не перше-12-те місце, воно взагалі нікому не потрібне. Я б ще десять кілометрів страждала до кінця дистанції, а я планую через місяць виступати на чемпіонаті Європи і сподіваюся, що там вийду на старт уже в доброму здоров’ї, тому будемо свою готовніть доводити вже там».

Повне відео інтерв’ю з Людмилою Оляновською

***

Фото ©Getty Images for World Athletics

У ранковій частині програми двом українцям вдалося подолати кваліфікацію. Першим це зробив метальник молота Михайло Кохан.

Коли почалася війна, він саме був на зборі в Туреччині, де й залишався до літа. У червні Михайло приїхав в Україну, й оскільки наразі в його рідному Запоріжжі не було можливості тренуватися, він робив це в Дніпрі, за що дуже вдячний всім, хто йому допомагав і забезпечив умовами для тренувань і проживання.

Після цього у Кохана був довгий шлях до США – авто через Молдову до Анталії, згодом переліт до Сіетлу й вже далі в Юджин. Проте це не завадило ще зовсім юному українцеві вдруге поспіль подолати кваліфікаційний рубіж на чемпіонатах світу.

«Після другої спроби було не зовсім зрозуміло, пройду я далі чи ні. Я, певно, дуже хотів показати результат, тому припустився технічних погрішностей. Але в третій спробі вдалося зробити все правильно й молот полетів», – говорить Кохан.

У третій спробі Кохан відправив молот на 77.58 м, які гарантували йому вихід до наступного кола змагань.

Фото ©Getty Images for World Athletics

З сьомої спроби з кваліфікацією на чемпіонатах світу впорався Андрій Проценко. Як би парадоксально це не звучало, але титулованому українцеві до цього жодного разу не вдавалося подолати цей бар’єр. Зраз же, після майже двох місяців на окупованій російськими військами Херсонщині, з численними переїздами йому все ж вдалося досягнути мети.

«Я був у гіршому стані, ніж на попередніх чемпіонатах, але це, можливо, десь навіть допомогло. Ти не розслабляєшся завчасно, тримаєш себе в тонусі до кінця, адже не впевнений у своїй готовності. Плюс на спортсменах зараз більше відповідальності, ніж будь-коли. На нас зараз більше дивляться, й при цьому не лише на результати, а й на поведінку. Тут ми представляємо не лише себе, а й країну. Я дуже вдячний нашим військовим за те, що зараз маю можливість бути на чемпіонаті світу. Дуже хочеться якомога швидшої перемоги для України у війні. Я знаю, що їм зараз не солодко. На моїй рідній Херсонщині російські війська осіли, тримають позиції і готові до різних несподіванок, але навіть попри це у наших є результати! Я дуже вдячний їм за це й зі свого боку допомагаю їм, як тільки можу», – говорить Андрій Проценко.

Проценко цього дня зібрався настільки, що всі висоти, враховуючи 2.28 м, подолав з першої спроби. Найкращим з них, за його відчуттями, був стрибок на 2.25 м. А попереду.. Попереду лише думки про фінал і про те, де знайти житло після повернення зі США, щоб і його сім’я була в безпеці, й він мав можливості для того, щоб тренуватися й надалі гідно представляти Україну на міжнародній арені.

Фото ©Getty Images for World Athletics

На жаль, для подолання кваліфікації зі стрибків у висоту зовсім трішечки не вистачило Олегу Дорощуку. 2.25 м, які він подолав, дозволили суперникам пройти далі, але лише тим, хто зробив це з першої спроби. На жаль, Дорощук упорався з цим завданням з другої.

«Це мій перший чемпіонат світу. Фінал був близько, але трішки не вдалося дотягнутися до нього. Попереду ще є старти, де намагатимуся показати вищі результати, – говорить Олег Дорощук. – Наразі ми маємо змогу тренуватися тільки за кордоном, адже вдома постійні обстріли. Й на психологічний стан це, звісно, теж дуже вплинуло».

***

Фото ©Getty Images for World Athletics

Ще чотирьом українським легкоатлетам також не вдалося подолати кваліфікацію. Ірина Климець цього разу не виступить у фіналі з метання молота (68.12 м).

Схожу на Олега Дорощука історію мали стрибунки з жердиною Марина Килипко і Яна Гладійчук. Для подолання кваліфікації їм би цього вечора вистачило 4.35 м, але долати їх потрібно було з першої спроби. Килипко впоралася з цим завданням з другої, а Гладійчук – з третьої і, на жаль, не змогли пройти далі.

«Змагання організовані на найвищому рівні, умови, самопочуття, деякі стрибки були дуже хороші, але… Все відбулося так швидко, що я поки що навіть не можу нічого сказати. Потрібен час, щоб усе проаналізувати. Єдине, що можу знаю вже зараз, так це те, що мені не вдалися правильно деякі технічні моменти, на яких потрібно було зробити акцент, – говорить Марина Килипко. – Не знаю поки що, чому так. Чи це психологічний стан, чи щось інше – один стрибок нормально вдається, інший уже ні.

Сподіваюся, це лише початок. Ми деякі технічні моменти почали робити з тренером інакше й, сподіваюся, до чемпіонату Європи ви все відпрацюємо, виправимо помилки, яких припустилася, й мені вдасться показати гідний результат. Ще не знаю точно, де саме ми будемо готуватися, але плануємо це робити в Берліні, там якраз є база й це хороший шанс провести потрібну підготовку до Мюнхена-2022».

Фото ©Getty Images for World Athletics

«Це спорт. Це стрибки з жердиною. На жаль, тут не можна нічого гарантувати. Сьогодні трішки не вдалося втілити в життя поставлене переді мною завдання, але я боролася, – говорить Яна Гладійчук. – Після змагань ти все розумієш, все здається так просто, але коли стоїш у секторі…

По ходу сезону в мене були різні результати, але це нормально, коли вони йдуть хвилями. Це лише в наших мріях графік лінійно росте вгору. А в спорті є злети, а є і падіння. Це спорт і тут немає нічого гарантованого.

Коли летіли в США, авіалінії не доставили мої жердини вчасно і я побачила їх лише за день до приїзду сюди. Таким чином, втратила тренування на них у Чула-Вісті. Тепер, готуючись до чемпіонату Європи, спробуємо обрати таке місце, куди зможемо доставити їх машиною. Попередньо, це буде під Берліном, але все ще не остаточно.

Сьогодні, можливо, не вистачило настрибаності. Останні технічні тренування дуже важливі перед змаганнями, а їх я не змогла зробити. Я ні на кого не хочу перекладати провину, просто десь щастить, а десь ні. Не можу сказати, що не могла подолати цю висоту. Тим більше дівчата, які з першої спроби показали 4.35 метрів, пройшли у фінал. Це дуже низький результат і потрібно було стрибати. Будемо працювати над цими помилками.

Я на сто відсотків старалася й фокусувалася на змаганнях. Але, звісно, мені не вдається абстрагуватися від ситуації. Ми всі люди, в нас є серця, наші родичі, друзі в Україні. Зараз кожен українець це мій друг, мій родич. Коли бомблять якесь місто, я не можу сказати, що мені нормально, якщо воно не моє. Але я якось маневрую. Головою там, але намагаюся при цьому стрибати.

А ще у мене є підтримка мого тренера, В’ячеслава Калиниченка. Ми працюємо разом з минулого року. Як саме я до нього потрапила? Я йшла на світло. В мене не було багато варіантів на той момент, і мені дуже пощастило, що тренер настільки високого рівня, тренер чемпіонів побачив у мені перспективу й з усією людяністю вирішив мене підтримати.

Тренер – це ніби локомотив. І ти та, кому пощастило взяти квиток на потяг, який везе тебе у світле майбутнє».

Не вдалося подолати кваліфікацію і Роману Кокошку. Цього року українець вийшов на рівень 21 метру зі штовхання ядра й була надія на те, що сьогодні все може вдатися. Та незадовго до змагань атлет захворів. Хоча попри це перша спроба в розминці була досить далекою і якби так само Роману вдалося штовхнути під час змагань, то шанс на продовження боротьби в нього був би дуже високий. На жаль, 20.02 м, які він показав у найкращій зі спроб, для цього не вистачило.

«Хвороба все ж дала про себе знати, ноги дуже важкі, але на цьому не варто акцентувати увагу. За будь-яких умов потрібно змагатися, показувати результат, – говорить Роман Кокошко. – Перша спроба в розминці дійсно була класна, я її виконав розслаблено, спокійно. Розумію, що так само потрібно було зробити й у змаганнях, а потім додавати з кожною спробою. Тим більше я виходив на змагання без мандражу й на даний момент це приємно.

Я розумію, що виступати на чемпіонаті світу – це велика відповідальність. Але добре, що при цьому нам вдалося так психологічно підготуватися, що я підійшов до цих змагань, як до будь-яких інших. Мене не лякали всі ці зубри в секторі, не підгиналися ноги. Але ми не можемо так відразу переступити на сходинку вище й почати вже зараз штовхати 22-23 метри. Потрібно показувати те, на що готові зараз, і на це орієнтуватися.

Перед виїздом на змагання думали, що в кваліфікації можу показати результат 20.80 м. При цьому розуміли, що 21 метр на цьому чемпіонаті мені теж цілком під силу. Тим більше підготовка була хороша, хоча потім почала перериватися – то я робив візу, то після цього чекав у Польщі, був якийсь час без тренера. Але зараз у мене вже не той результат, щоб шукати причину в цьому. Я на тому рівні, коли такі відмовки не приймаються. Певно, десь пішов тактично не правильно».

Зараз Роман представляє Одеську область, проте сам родом з Вінниччини. Там живуть і його батьки. На щастя, вони не в самій Вінниці й під час ракетного влучання 14 липня ніхто не постраждав. Але, як зізнається атлет, той удар росіян був «у саму душу».

«Це центр міста, й зовсім поряд університет, де я навчався, і гуртожиток, де я жив. Я знаю там кожен куточок. Дивлюся відео з різних ракурсів, люди знімають на телефон, а в мене враження, що це я там іду й бачу все на власні очі, – говорить він. – Для того, що зараз відбувається, навіть слова підібрати не можна. Ця країна, росія, – це країна з порушеною психікою. Це якісь нелюди. Мій друг розповідав, що три ракети були по шість метрів. Це в голові не вкладається! А що вони зробили в Бахмуті, Кременчузі, інших містах… Це все один і той же сценарій. Вони кажуть, що б’ють по інфраструктурі. Ну… Якщо вони в пам’ятнику літака побачили загрозу, то, певно, вони точно «друга армія світу».

Повне відео інтерв’ю Романа Кокошка

Всі результати першого дня чемпіонату світу-2022 з легкої атлетики