До 10 червня Катерина Карпюк не лише не виступала в Швейцарії, а й жодного разу не була тут. Її знайомство з цією альпійською країною почалося з турніру бронзової серії Світового континентального туру в Женеві й найкращого результату сезону на ньому. Українка подолала 400 метрів за 52.85 секунд, а після фінішу поділилася враженнями від змагань, подальшими планами та розповіла, чому провела підготовку саме вдома.
– Мене радує те, що з кожним стартом мені все легше бігти. Якщо на командному чемпіонаті України я відходила найдовше з усіх змагань, то сьогодні – найшвидше, – говорить Катерина Карпюк. – А ще так класно зустрічати когось з України, як от сьогодні. Це додає позитиву, ніби з’являються нові сили. Я ожила буквально за 20 хвилин.
Крім того в Женеві я показала найкращий час цього літа. І мені подобається тенденція, що з кожним стартом я, нехай і не дуже багато, але скидаю і рухаюся в напрямку покращення результату. Сподіваюся, вона збережеться до кінця сезону.
Це ваш перший турнір у Швейцарії за всю кар’єру?
Так. Більше того, я взагалі вперше в Швейцарії. Люблю такі відчуття, коли немає ніяких стереотипів і все з чистого аркушу. Не уявляла ні як мені бігтиметься, ні яка це країна.
Стадіон у мальовничому місці: й гори, й дерева навкруги, й річка. Це та Швейцарія, яку я бачила на картинках і про яку чула. Бо ми живемо в готелі біля аеропорту й навколо лише такі самі готелі й дороги. В якийсь момент я навіть почала хвилюватися, чи я точно в Швейцарії? Що це за бетонні джунглі навколо мене? Але країна все ж виправдала очікування щодо краси природи.
Вікторія Ткачук говорила про те, що дуже любить тут бігти й навіть коли складно, їй завжди вдається налаштуватися. Багато в чому допомагає саме підтримка. Ви теж її відчули?
Перед поїздкою мені дехто зі спортсменів зробив спойлер цієї арени. Одна бар’єристка з Італії так розрекламувала її! Я очікувала побачити якийсь грандіозний стадіон, бо це ж Швейцарія, Женева, велике місто… А тут такий домашній стадіон! Так добре, затишно, але я не знала, чи мені це допоможе під час змагань. Проте сезонний результат покращила, отже, допомогло.
Ще мені здалося, що тут великі віражі й короткі прямі. Для дистанції 400 метрів це прекрасно, бо візуально здається, що стадіон менший і морально бігти легше.
Маєте ще якісь старти до Європейських ігор?
До від’їзду на них лишився лише тиждень, тому більше немає змагань. Я повертаюся в Україну, цей час буду ще тренуватися й потім уже виступлю в Хожуві.
Ви готувалися до сезону в Україні. Як вдалося це зробити попри всі сирени, подекуди не найкращі умови?..
Так, ми готувалися в Україні. І не тому, що не мали змоги виїжджати, а тому, що хотіли зробити це саме вдома, адже кращого місця для мене не існує.
На щастя, у мене така вдача, що я розумію, що трапилося щось погане, вже коли це закінчується. Зараз озираюся на збір у Києві й розумію, що він був найважчим у моєму житті. Поруч з нашим готелем прилітали ракети. В радіусі шестиста метрів від нас був зруйнований інший готель. Декілька ночей взагалі були безсонними, постійно літали шахеди й вже така чи то паніка, чи параноя, що ледь щось загуде вночі, й ти вже думаєш, що вони знову атакують, починаєш збирати речі, дивишся в телефон – а тревоги немає. Це був шум від кондиціонера.
Але це зараз я розповідаю все з посмішкою, а тоді було не смішно. Найважче, що було, це відсутність світла, а з ним тепла й гарячої води. Після тренувань митися холодною не дуже комфортно. Зрештою, я захворіла й зимовий сезон видався не зовсім таким, як хотілося. Але продовжую тренуватися далі.
Інколи людям, які приїжджають з України, складно від тиші… У вас не виникає такого відчуття?
Ні, навпаки. Мені здається, що я в Україні, немає сирен, і думаю про те, який сьогодні спокійний день. А потім згадую, що їх немає, оскільки я за кордоном, і одразу стає сумно. Ти дивишся новини й розумієш, що все не на фазі закінчення війни, й це найбільше горе для мене й усіх українців.
Особливо боляче від останніх подій з атакою росії на дамбу, затопленням міст. Люди гинуть, змушені евакуйовуватися, залишати свої будинки; тварини гинуть… Давно вже не відбувалося нічого настільки страшного, що б зачепило аж до глибини душі. Ти розумієш, що не можеш урятувати всіх, і від цього маєш емоції, яких краще людям не відчувати.
