У свої 23 Ярослава Магучіх у спорті досягла майже всього, про що лише може мріяти атлетка. Олімпійське золото, золото чемпіонатів світу і Європи, світовий рекорд зі стрибків у висоту… Проте вона й надалі зберігає бажання стрибати й насолоджуватися, і якомога довше.
При цьому одного дня спортсменка мріє провести змагання на призи Ярослави Магучіх. Й щиро вірить у те, що зробити це вдасться передусім в Україні. Але для цього має завершитися війна, й це те, чого вона бажає найбільше за все.
Поспілкуватися з Ярославою Магучіх вдалося під час одного з етапів Діамантової ліги вже після Олімпійських ігор. До них же сезон атлетка почала дещо пізніше, ніж зазвичай. Та й стартів було не так уже й багато. Причиною цьому стало те, що впродовж сезону вона двічі змінювала розбіг. Спочатку взимку, а на передсезонному зборі в Португалії вирішила спробувати те, що ще не зовсім вдавалося минулого року. Та в 2024-му, ставши ще швидшою і сильнішою, вони з тренерами Тетяною і Сергієм Степановими змогли втілити в життя заплановане.
«Саме тому й вирішили не так багато виступати, а більше стрибати на тренуваннях. Це допомогло мозку запам’ятати, що потрібно робити, й надалі рідко щось вискакувало», – розповіла Ярослава Магучіх в інтерв’ю сайту sport.ua.
Магучіх також розповіла про те, на які жертви їй доводиться йти, готуючись до Олімпійських ігор і інших міжнародних змагань, та що мотивує її продовжувати рухатися в цьому напрямку; про команду, разом з якою вона дійшла до олімпійського золота й світового рекорду, та про те, як будинок, у якому вони живуть у Бельгії під час підготовки до турнірів, перетворився на справжній український дім.
Крім того Магучіх пригадала день, в який встановила світовий рекорд зі стрибків у висоту:
«Під час стрибка ні про що не встигла подумати. Коли перелітаю через планку й навіть коли починаю бігти, в мене вже все відключається і я на автоматі виконую те, що напрацювала. Але в той день, коли збиралася на змагання, фарбувалася, у мене виникло відчуття, що має статися щось неймовірне. Мій внутрішній світ ніби підказував, що в цей день можу побити світовий рекорд. І коли 1.95 подолала з другої, думаю собі: я ж прийшла бити світовий рекорд, потрібно просто виконувати спроби й не витрачати енергію.
Потім стрибнула з другої 2.07, ще й була тоді після травми й ніби як варто було б завершувати, але все ж вирішила спробувати 2.10. У той момент промайнула думка про те, яке свято буде в Україні, якщо мені вдасться, і я з таким веселим обличчям давай-но стрибати – і з першої спроби злітаю на світовий рекорд!
Приземляюся, планка ще хитається, і я швидко з матів! Це ж світовий рекорд! Спочатку не повірила навіть. А потім побігла до тренерки, у неї очі вже мокрі. Я стою з нею і обоє лише кажемо: «Нарешті».
Це був довгий шлях до мрії побити світовий рекорд, який до цього стрибка комусь навіть здавався неможливим. Він тримався 37 років, було кілька спроб його перевершити, але ніхто цього не зробив. І тут приїхала я, українка, ще й у такий важкий для нашої країни час, і стрибнула. Тоді я вписала своє ім’я в історію, і тепер саме воно й «Україна» буде писатися у всіх стартових протоколах».
Про це й значно більше читайте в інтерв’ю Ярослави Магучіх на сайті sport.ua.