Людмила Блонська: Судоми для багатоборок – це звичайне вiдчуття

34

Чемпiонка свiту з легкої атлетики – про важкий шлях у спортi, колективiзм, материнство й перемоги натщесерце

Андрiй Фоменко, “Україна молода”

Спорт – така сама частина нашого життя, як i всi решта сфер людської дiяльностi. i все, що може трапитися з нами у повсякденному життi, трапляється й тут. Дуже важко сходити на вершину, не простiше на нiй i втриматися. Але що робити, коли життя кидає тебе у прiрву? Встояти пiд силу лише сильним особистостям. Українськiй легкоатлетцi Людмилi Блонськiй життя надало шанс пройти всi стадiї випробування – вiд падiння до злету. i майстриня багатоборств довела, що вона є сильною не тiльки тiлом, а й духом. Вiдбувши дворiчну дисквалiфiкацiю, броварчанка повернулася у великий спорт i тиждень тому стала чемпiонкою свiту з п’ятиборства (першiсть планети проходила в <закритих примiщеннях> столицi Росiї). <Золото> Блонської виявилося ювiлейною – сотою – медаллю української легкої атлетики на найпрестижнiших змаганнях.

      Спiлкувалися з Людмилою ми в холi московського спорткомплексу <Олiмпiйський> наступного дня пiсля того, як вона зiйшла на верхнiй щабель п’єдесталу й емоцiї вже вiдступили.

Перемога перед тим, як знепритомнiти вiд голоду

      – Людо, чи ви вже усвiдомили, що стали чемпiонкою свiту?

      – У перший момент пiсля завершення змагань я вiдчувала величезну втому i лише зараз потроху приходжу до тями й починаю розумiти, на який щабель зiйшла. Допомагають цьому наше легкоатлетичне керiвництво й журналiсти, придiляючи особливу увагу. Але я довго йшла до цього успiху, тому випадковим його вважати не можна.

      – Пiдготовка до московського старту давала приводи для оптимiзму?

      – Щоб потрапити до збiрної, я готувалася на чемпiонатi України в Сумах. Але коли Мiжнародна федерацiя (iААФ) повiдомила, що на чемпiонат свiту я потрапила за результатами лiтнiх виступiв, почала <пiдтягувати> окремi види багатоборства. Проводила посиленi тренування, вiдмовилася вiд комерцiйних стартiв, аби не розпорошуватися й пiдiйти до свiтової першостi в оптимальних кондицiях. Виступила лише одного разу у стрибках у довжину у Фiнляндiї, а також у стрибках i в бiгу з бар’єрами у Сумах, аби перевiрити свої сили в обстановцi офiцiйних змагань. Почувала себе добре й вiрила, що зможу проявити себе у Москвi з кращого боку.

      – Коли почали розумiти, що можна стати не просто призеркою, а чемпiонкою?

      – Перед початком змагань сподiвалася обiгнати хоча б двох-трьох спортсменок, тобто потрапити до п’ятiрки. Про сходження на п’єдестал я лише мрiяла, хоча, звiсно, десь у серединi кожного в душi живе бажання бути першою. Запорукою мого успiху вважаю перемогу в першому видi програми – бiгу з бар’єрами, коли напрочуд вдало <потрапила> у стартовий пострiл. Я з перших метрiв пiшла у вiдрив i десь на четвертому з п’яти бар’єрiв навiть промайнула думка, а де ж суперницi? (Смiється). Адже перед цим у мене був лише п’ятий результат серед усiх учасниць.

      – Краєм ока стежили за суперницями?

      – Звичайно. Особливо я побоювалася росiянки Ольги Левенкової й голландки Карiн Рюкштуль, якi на попереднiх стартах демонстрували високi результати.

      – Що ви вiдчували, лiдируючи перед останнiм видом програми?

      – Дистанцiю 800 метрiв я бiжу на рiвнi, близькому до головних конкуренток, хоча в цьому сезонi я не придiляла цьому видовi достатньої уваги. Я не ставила собi завдання виграти забiг, а вела, скорiше, тактичну боротьбу за мiсце, яке б зберегло моє лiдерство. Адже нерiдко траплялися випадки, коли спортсмени через втому, необережнiсть або судоми втрачали навiть велику перевагу i разом iз нею медаль. Я теж побоювалася, бо м’язи вже давали про себе знати.

      – Судоми?

      – Так, але у багатоборок це вважається нормальним. Проблема виникла лише з тим, що упродовж усього дня… я нiчого не їла! i втратила за чотири види програми чотири кiлограми ваги. Зазвичай у кiмнатах для вiдпочинку органiзатори виставляють йогурти й фрукти, аби спортсмени могли пiдкрiпитися, а москвичi цього не зробили. Вони чомусь вiддали це на вiдкуп керiвництву команд, а мене нiхто про це не попередив. Представники нашої федерацiї побоювалися, що в подану вiд їхнього iменi їжу можуть щось пiдсипати, але й менi про вiдсутнiсть харчування не сказали… Тому я й нiчого з собою i не брала.

      – Сильно нервували з цього приводу?

      – Трохи було. Менi ще стрибати у довжину й бiгти 800 метрiв, а я дуже хочу їсти. Перед останнiм забiгом всi впевненi, що я чемпiонка, лише до мене це не доходить. Бо мене вiд голоду нудить i болить голова. Тому бiльшу частину дистанцiї я бiгла на <автопiлотi>, штовхаючись уперед не лише ногами, а, здається, всiм тiлом. i таки виконала завдання, програвши всього метрiв 20.

      – Другого нашого чемпiона iвана Гешка за три днi тричi водили на допiнг-контроль. Думаю, ви теж не минули цiєї долi…

      – Так, але пiсля змагань я не могла здати аналiз упродовж двох iз половиною годин. Сидiла собi й пила водичку, оскiльки органiзм за день був обезводнений, нiчого вичавити з себе в мене не виходило. Адже в манежi було душно, хоча це краще, нiж постiйно розминатися й витрачати зайвi сили, коли холодно. Тому за змагальний день я майже нiчого не пила, аби у вiдповiдальний момент не схопило бiк.

      Прийшовши ввечерi в готель, падала з нiг вiд втоми й нiчого їсти не могла. Лише через добу до мене повернувся апетит, причому не можу наїстися й досi. Набиваю шлунок у їдальнi, а вже за годину починаю <доганятися> бутербродами.

      – Золоту медаль вам на шию повiсив президент НОК України Сергiй Бубка. Пiсля того вiн не пiдходив привiтати вас окремо?

      – Нi, але вже було приємно, коли такий уславлений спiввiтчизник вручав менi нагороду. При цьому сказав: <Молодець! Вiтаю, продовжуй у такому ж дусi>. В цi днi на мене звалилася лавина дзвiнкiв, СМС-повiдомлень, причому iнколи вiд людей, яких я навiть не знаю.

<У секторi читаю й слухаю пiдказки>

      – Подальшi плани на найближче майбутнє вже визрiли?

      – Менi приємно, що я стала чемпiонкою свiту, але намагаюся на цьому не зосереджуватися. Завоювати титул легше, нiж його вiдстояти. Вiдпочину кiлька днiв на батькiвщинi й знову у бiй!

      – До того ж у Москвi не було трьох сильних суперниць, з’ясовувати стосунки з якими ви будете, ймовiрно, на iнших стартах?

      – Так, шведка Каролiна Клюфт травмувалася. Француженка Юнiс Барбер не любить виступати взимку, а англiйка Сотертан, схоже, вирiшила пропустити сезон. Наступне наше побачення планується на лiтньому чемпiонатi Європи в Швецiї, де я мрiю не просто потрапити на п’єдестал, а намагатимусь поновити рекорд України. Вважаю, що немає людей, яким не можна кинути виклик. Чим сильнiше суперники, тим бiльше в мене бажання довести свою силу, що я можу виступати на найвищому рiвнi.

      – Свої сильнi й слабкi сторони ви знаєте?

      – Ранiше краще за iнше в мене виходив бар’єрний бiг i стрибки в довжину. Бiльше того, у стрибках планую виступати окремо. Минулого лiта я показала високий результат навiть серед тих, хто виступає лише в цьому видi. Тодi менi не вистачило трохи часу, аби здобути лiцензiю для виступу на лiтньому чемпiонатi свiту в Гельсiнкi. Здається, наша федерацiя не розраховувала, що я зможу бути так добре пiдготовленою пiсля довгого простою, i зробили ставку на iнших.

      Останнiм часом я пiдтягнула й стрибки у висоту, бо пiсля народження другої дитини в мене виникли серйознi проблеми з розбiгом. Виручив мене тренер республiканської ШВСМ Семен Донськой, котрий за кiлька мiсяцiв знайшов до мене пiдхiд i лiквiдував мої недолiки в технiцi. Напередоднi чемпiонату свiту вiн написав менi iнструкцiю з розбiгу, яку я, як шпаргалку, читала перед стрибками просто в секторi.

      А от штовхання ядра в мене виходить не найкраще – я не <вiдчуваю> ядра, менi важко збагнути технiку кидка. Кажуть, це не заняття для такої тендiтної дiвчини, як я (смiється). Коли я закинула залiзну кульку аж на 13 з половиною метри, сама не повiрила – для мене сьогоднi це космiчний показник, хоча й не надто вражаючий порiвняно з iншими.

      – Ви кажете, що краще виступаєте на вiдкритому повiтрi, нiж у примiщеннях. Чому?

      – Я себе впевненiше почуваю в семиборствi влiтку, нiж у п’ятиборствi в залах. По-перше, змагання там тривають два днi, а не один, як тут. Крiм того, я краще бiжу 100 метрiв iз бар’єрами, нiж 60, i на дистанцiї 200 метрiв, якої взимку немає, почуваюся як риба у водi. i стрибати в висоту i довжину психологiчно легше на вулицi, нiж у закритому примiщеннi, яке на мене <тисне>.

      – Як виглядають трибуни зi спортивної арени?

      – Ранiше аплодисменти чи iнша реакцiя публiки, нехай вона й пiдтримує мене, заважала налаштуватися як слiд. Тепер я навчилася <вiдключатися>, тобто для мене не iснує нiчого, крiм сектору. В паузах шукаю очима тренера, вiд якого очiкую пiдказок.

      На спортивних дорiжках я себе почуваю спокiйнiше, нiж тодi, коли спостерiгаю за виступом партнерiв по збiрнiй з глядацького мiсця. Емоцiї б’ють через край! Наприклад, коли бiг Ваня Гешко, мене вже трясло, ледь вiн стартував. Ми з чоловiком взяли кiлька українських прапорiв, аби вболiвати за наших. Хоча не можу українську команду назвати згуртованою – вона розбита по групах. Коли бачиш, як нiмцi або росiянки в повному складi займають половину сектору й галасливо вболiвають за своїх, трохи їм заздриш. Адже спортсмен на дорiжцi або у секторi вiдчуває цю пiдтримку, вона стимулює його до кращого виступу.

<Звiдки в менi взявся допiнг, сама не розумiю>

      – Не можу вас не запитати про дисквалiфiкацiю. Весною 2003 року вас звинуватили у вживаннi допiнгу й вiдсторонили вiд змагань на два роки. Що ж тодi сталося й як ви сприйняли цей удар долi?

      – Пояснення появi в моєму органiзмi заборонених препаратiв я так i не знайшла, адже ми уважно стежили за харчуванням i вживанням медичних засобiв. Було важко психологiчно, особливо розбиратися у документах, писати пояснювальнi записки.

      Але довго я на тiй невдачi не концентрувалася. Ми з чоловiком вирiшили обзавестися другою дитиною, яку спершу планували народити пiсля афiнської Олiмпiади. А невдовзi пiсля пологiв я знову повернулася на стадiон, адже наразi спорт i є моїм життям, i я не уявляю себе без нього. Навiть коли з’являється вiльний час, виникає бажання пiти потренуватися. Але водночас маю й пiклуватися про родину. Здається, я є єдиною дiючою українською спортсменкою-матiр’ю, тому мушу й попрати бiлизну, нагодувати родину, позайматися з дiтьми.

      – Кажуть, у всiх чемпiонiв особливий характер. Що ви про себе можете сказати?

      – Думаю, мiй перший тренер Свiтлана Силицька заклала в менi риси справжнього бiйця. Я часто згадую її слова про те, що завжди треба боротися до кiнця, щоб не сталося – чи то заболiла нога, чи то впала я на бар’єр. Наприклад, минулого лiта на унiверсiадi в Туреччинi через недогляд суддiв менi списом наскрiзь пробили ногу. Органiзатори навiть хотiли зняти мене iз змагань, але я пiдписала заяву, що в разi проблем зi здоров’ям нi до кого претензiй не матиму i з пораненою ногою бiгла 800 метрiв.

      – Не боялися за можливi наслiдки?

      – Не хотiлося втрачати перемогу, тому перемотала ногу пластирем, заморозила її й бiгла зi сльозами на очах.

Коли чоловiк тренує свою дружину

      – Де ж тренери розгледiли ваш талант, i чому ви обрали саме багатоборство?

      – До сьомого класу я не могла визначитися зi своїм головним уподобанням, займалася дзюдо, танцями i велоспортом, художньою гiмнастикою, баскетболом. Особливо добре у мене виходило у велоспортi, коли я обганяла навiть хлопцiв. Менi подобалося просто покататися на велосипедi, але вигляд треку з вiражами наводив на мене жах. Тому навiть на умовляння тренера я закинула цей вид спорту. i знайшла себе в легкiй атлетицi у Свiтлани Сергiївни.

      Вона сама колишня багатоборка, закiнчивши iнститут, набрала собi групу, куди потрапила i я. Ще одним її вихованцем є Сергiй Демидюк, котрий виступає за збiрну у спринтерському бiгу з бар’єрами. Можливо, я могла б виступати в якомусь з окремих видiв, але менi бiльше до вподоби тривала дуель у багатоборствi. Тут можна надолужити втрачене в однiй дисциплiнi, постiйне суперництво мене заводить – я ловлю вiд цього, можливо, не зрозумiлий iншим кайф.

      – Вашим персональним тренером є ваш чоловiк…

      – Спорт звiв нашi долi, тому наше особисте життя з ним нерозривно пов’язане. Сергiй забрав мене з Харкова у Бровари, де й займається мною. У мене вибуховий характер, тому i з колишнiм (Михайлом Медвiдьом), i з нинiшнiм тренерами ми можемо нагримати один на одного. Але це допомагає менi завестися й налаштуватися на роботу, а родиннi зв’язки змушують нинi дуже швидко вiдходити й повертатися до нормального спiлкування.

      – Як складаються вашi стосунки з суперницями?

      – Як не дивно, але з дiвчатами з iнших пострадянських республiк я бiльше дружу, нiж з українками – мабуть, дається взнаки конкуренцiя за мiсце в збiрнiй. З нашими Наталкою Добринською, Юлiєю Акуленко, Мариною Брезгиною все складається добре, коли ми спiлкуємося <про життя>, а не на спортивнi теми. Цiкаво, що у хлопцiв-багатоборцiв бiльш дружнi стосунки, тож, можливо, даються взнаки особливостi жiночого характеру. Коли ж ми разом виступаємо за команду на Кубку Європи, то допомагаємо одна однiй, адже розумiємо, що представляємо збiрну України.

      З дiвчатами з iнших країн стосунки чудовi, але, мабуть, лише тому, що ми майже не розумiємо одна одну (смiється). Я знаю кiлька слiв англiйською, закордоннi спортсменки, особливо чешки й нiмкенi, щось iз росiйської…

      – Дiти вже розумiють, чим займається їхня мама?

      – У першу чергу, вони сприймають мене як матусю. Маленький син iнколи грається медалями. Буває, намагається повiсити їх собi на шию, але вже пiд вагою двох-трьох падає (смiється). А доця, ледь я переступаю порiг, питає: <Мамо, що ти менi привезла?>.

ДОСЬЄ <УМ>

Людмила Блонська

      Народилася 9 листопада 1977 р. у Сiмферополi.

      Зрiст – 172 см, вага – 59 кг.

      Вихованка ДЮСШ <Локомотив>, майстер спорту мiжнародного класу з легкої атлетики.

      Багаторазова чемпiонка України, переможниця Кубка Європи 2003 р., чемпiонка унiверсiади 2005 р., чемпiонка свiту 2006 р. iз п’ятиборства.

      Студентка Сумської нацiональної академiї банкiвської справи.

      Тренер – Сергiй Блонський (її чоловiк). Має доньку й сина.

ХТО i ЯК ДОПОМАГАЄ

МАЙБУТНiМ ЧЕМПiОНАМ

            – Як це не парадоксально, менi допомагало багато людей, в обов’язки яких це не входить, але якi в мене вiрили. Зокрема мерiя Броварiв. Сумська академiя банкiвської справи, де я навчаюся, надавала в моє розпорядження сучасний зал та iнвентар. Один iз тренерiв пiдшукав менi спонсора. А ось вiд спортивного управлiння Київщини я не отримала анi копiйки.

      Тренер збiрної з багатоборств Михайло Медвiдь допомагав органiзовувати збори, знайти кошти на вiтамiни, вiдновлювальнi препарати. Вiд мiнiстерства раз за три роки отримала спецiальне взуття, з яким у нас у країнi величезна проблема.

      Загалом, держава згадує про спортсменiв у останнiй момент перед змаганнями, але ж готуватися до них треба заздалегiдь.