Інтерв’ю з Андрієм Скваруком

208

Андрій Скварук: “Спробую спростувати тезу, що не кожен спортсмен може бути тренером”

На урочистій церемонії «АФІНА 2007» саме Скваруку дісталося найбільше аплодисментів, обійми і напутні слова президента НОК України Сергія Бубки, вірш від Романа Вірастюка та звання заслуженого майстра спорту. З вихованцем львівської школи легкої атлетики поспілкувався кореспондент “СПОРТИВКИ” Михайло РОМАНЯК (м. Львів)

– Андрію, рішення про завершення спортивної кар’єри остаточне і безповоротнє?

– Так, під час вимушеної перерви, пов’язаною з травмою, мав достатньо часу на роздуми. За 15 років, що я у великому спорті, організм настільки виснажився, що мені зараз буде складно витримувати тренувальні навантаження.

– Колись ти говорив, що не проти “дотягнути” до Олімпіади в Пекіні?..

– Не думаю, що мав би проблеми з підкоренням кваліфікаційного нормативу… Але всі, хто знають Скварука, підтвердять, що він не “халявщик”. Одна річ – їхати на Олімпіаду боротися за медалі, а зовсім інше – туристом. Останнє не для мене.

– Що найбільше запам’яталося за 15 років у спорті? Який успіх чи яка невдача врізалась в пам’ять?

– Однозначно, Олімпіада 1996 року в Атланті. Для здобуття бронзової медалі мене не вистачило якихось десяти сантиметрів. Все вирішив несподівано далекий кидок в останній спробі американського молотобойця, який відсунув на третє місце мого колегу Олександра Крикуна, а я залишився без медалі. Чотири роки потому одним кидком здобув перемогу на фіналі світового Гран-прі. Причому метнув снаряд на 1 м 40 см далі, аніж поляк Шимон Зьолковський незадовго перед тим виграв Олімпіаду-2000 у Сіднеї. Хоча, цей старт звісно не порівняти з олімпійським за накалом боротьби… Не лукавитиму, задоволений своєю спортивною кар’єрою. Інша річ, деякі речі можна було робити більш раціонально…

– Ти ще застав зіркове покоління радянських молотобійців – Сєдих, Литвинова, Тамма, Абдувалієва… А зараз в Україні нікому захищати честь держави у метанні молота?..

– Ще юнаком спостерігав за виступами цих видатних молотобойців. Той факт, що за двадцять років ніхто не перевершив їх результатів, багато про що говорить. Щодо України, то святе місце порожнім не буває. Вже незабаром цей вакуум, пов’язаний із завершенням кар’єри призера Олімпіади Олександра Крикуна, призера чемпіонату світу Владислава Пискунова, буде заповнено. Сподіваюсь на молодь – на 19-річного Артема Винника і 17-річного переможця юнацької першості Європи Андрія Мартинюка. У нашому виді не завжди перемагають атлети-“скороспілки”, тому не сказали свого слова й представники так званого середнього покоління Євген Виноградов та Ігор Тугай. Останнього та талановиту Інну Саєнко я зараз треную. Крім того, з першого січня мене призначили старшим тренером національної збірної з метань. Усвідомлюю, що не кожен хороший атлет може стати хорошим тренером, але все-таки спробую передати свій досвід молоді.

– А самому молот не сниться?

– Це раніше, коли довго не виступав, міг приснитися. А з часом усвідомлюєш, що не спортом єдиним живе людина…

– Роман Вірастюк розповідав, що ти Новий рік зустрічав разом з ним і з його братом Василем у Карпатах?

– Так, Роман зняв два котеджі в Яремче. Компанія вийшла зірковою – крім мене туди з сім’ями приїхали олімпійські чемпіони Юрій Білоног, Валерій Гончаров та Юрій Нікітін. Відпочили, попарились в лазні, на лижах покаталися. Навчився з першого разу, бо в бутність спортсменом не міг собі цього дозволити через небезпеку отримати травму.

– Вірастюк-старший казав, що ти ще якогось зайця там підстрелив?

– Ромчик, звісно, чудовий оповідач. Але не всім його байкам варто вірити (сміється). Зайчика я підстрелив раніше – але в поліських лісах. Вважаю себе непоганим мисливцем, минулого року вполював аж вісім зайців. Маю п’ятизарядну гвинтівку російського виробництва дванадцятого калібру. Іноді друзі запрошують на полювання й на Львівщині – поблизу Лопатина.  

  Як вдома сприйняли твоє рішення піти зі спорту?

Я вже стільки завинив перед рідними за всі роки, що займаюся спортом, тому тепер надолужуватиму. Після того, як мій наставник Володимир Гуділін поїхав на роботу в Індію, мене тренувала дружина – Іванна Миколаївна, яка спеціально для цього закінчила факультет спортивної реабілітації. До речі, познайомились з Іванкою ще в студентському гуртожитку, хоча вона вчилась п’ять, а я, як і личить справжньому спортсмену, цілих дев’ять років (сміється).  

17-річний син Микола цього року вступатиме в один із рівненських вузів. Він пробував метати молот, але я його відговорив  – надто це важкий хліб. Щоправда, росточком вдався в мене – вже “вимахав” на 1 м 93 см. Займається для себе баскетболом та боксом.

– Будинок збудував, дерево посадив, сина виростив – про що ще мріється Андрію Скваруку?

– Чотири роки займаюся бджолярством на рідній Радзивиллівщині, що в Рівненській облісті. Почав з того, що сам роблю вулики і рамки. Мрію також сходити на рибалку, можу рибалити цілими днями і ночами…

– Ти вихованець львівської школи легкої атлетики. Чому у Львові після Якова Гамського, учасника Олімпади-1972 у Мюнхені, практично не було сильних метальників?

– Якова Гамського, на жаль, вже покійного, я добре пам’ятаю – це був учень мого тренера Євгена Сюча. Наша найбільша проблема зараз – відсутність тренерських кадрів. Найкращі тренери виїхали на “заробітки” за кордон, а естафету нікому прийняти. Державної підтримки немає. Старше покоління потроху відходить. А молодь зараз інша, зовсім інші цінності превалюють. Всі хочуть відразу заробити мільйон, але нічого при цьому не робити. Але якщо з’явиться якийсь талановитий хлопчик у Львові, з радістю візьму його в свою групу. Потрібно, щоб була конкуренція, щоби в регіонах були сильні атлети. Колись і мене відкрив для спорту вчитель фізкультури у рідній Шнирівській восьмирічці Михайло Ящур і передав в руки львівським наставникам. Хотілося б і мені виховати майбутню зірку вітчизняної легкої атлетики… 

Газета “СПОРТИВКА”, 28 січня

Досьє “СПОРТИВКИ”

Андрі́й Сквару́к народився 9 березня 1967 року в селі Шнирів (Бродівський район, Львівська область). Заслужений майстер спорту. Срібний призер чемпіонату світу 1997 року, переможець фіналу Гран-прі ІААФ у 2000 році, бронзовий призер Кубка Європи-1993. На Олімпіаді-1996 посів четверте місце, у Сіднеї-2000 був десятим. Зріст 187 см, вага 103 кг. Тренер – Іванна Скварук (перший тренер — Євген Сюч). Вчився у Львівському училищі фізкультури, Рівненському інституту інженерного господарства та Рівненському педінституті. Особистий рекорд – 82 м 67 см (2002 рік). Із 2008 року – старший тренер збірної України з метань. Одружений, виховує сина Миколу

 

Попередня статтяЗимовий старт в Москві
Наступна статтяРішення січневого виконкому