Головний та державний тренери збірної України з легкої атлетики Олександр Апайчев та Валерій Александров підбили підсумки чемпіонату Європи з легкої атлетики в Барселоні, де українська команда з шістьма нагородами посіла сьоме загальнокомандне місце.
Головний та державний тренери збірної України з легкої атлетики Олександр Апайчев та Валерій Александров підбили підсумки чемпіонату Європи з легкої атлетики в Барселоні, де українська команда з шістьма нагородами посіла сьоме загальнокомандне місце.
Олександре Валентиновичу, так повелося, що підсумок основним стартам сезону підбивається насамперед за завойованими медалями. На чемпіонаті Європи в Барселоні в активі української збірної їх було шість. Чи задоволені ви, насамперед, кількістю нагород, а вже потім і їхньою якістю?
Об’єктивно, – виступ нашої команди в Барселоні вийшов доволі успішним, і, більш того, яскравим у певних моментах. І аби не прикра травма Олексія Касьянова в чоловічому десятиборстві, то медалей могло б бути і більше. Якого б ґатунку була ця нагорода, ми можемо лише здогадуватися. Однак і шість здобутих – дуже високої якості, а п’ять з них наші атлети вибороли з дуже високими результатами. З цими показниками легко можна вигравати чи потрапляти в призові трійки чемпіонатів світу чи Олімпійських Ігор. Та й кількість українських фіналістів на цьому чемпіонаті перевершило наші найсміливіші сподівання. Втім, задоволений я не лише результатами. Нарешті я побачив кістяк команди, який є доволі конкурентоспроможним у світі, кістяк, на якому можна формувати збірну на кілька сезонів наперед. З цією командою вже можна йти на Олімпійські Ігри.
Але в українській пресі на адресу виступу команди можна було прочитати чимало нарікань, мовляв, «вигребли» лише в останні дні… але як би воно не було, чи давалися взнаки перші чотири без медальні дні на психологічній атмосфері всередині команди? Чи складно було цю атмосферу розряджати и налаштовувати спортсменів на подальшу боротьбу?
Насамперед зауважу, що ті журналісти, котрі думали, що ми «вигребли» лише в останні два дні – глибоко помиляються. Насправді, програма цього чемпіонату була вибудувана так, що перші чотири дні воістину українських фіналів не було. Аналізуючи програму змагань заздалегідь, я це добре знав, тому і почувався спокійно, чекаючи останніх двох днів змагань.
Невже в перші дні ми абсолютно ні на кого не розраховували?
Чому ж ні? Звісно, ми сподівалися на потрапляння у фінал наших дівчат на дистанції 800 метрів. На жаль, тактичні помилки не дали їм можливості пробитися до вирішального забігу. Справа в тому, що перше коло жіночого бігу на 800 метрів було відмінено, і дівчата стартували одразу в півфіналах. А у таких випадках на перший біг потрібно було налаштовуватися, як на вирішальний. І хоча ми про це неодноразово говорили зі спортсменками, прорахунки тактики ви бачили на власні очі. Тепер тренери розумітимуть, що крім фізичної підготовки чимало уваги потрібно приділяти і тактичному веденню бігу. В легкій атлетиці тренування «комп’ютера» не менш відповідальна справа.
По-друге, ми розраховували на те, що до призового місця дійде Віктор Кузнєцов у секторі для потрійного стрибка. Але прораховуючи стрибки Філліпса Айдоу та Тедді Тамго, ми пропустили Маріана Опреа. Навіть якщо Кузнєцов нинішнього сезону перемагав і британця, і француза, все одно за своїми показниками вони були явно сильнішими за нашого стрибуна. А ось Опреа «потрапив» у стрибок тільки в одній спробі, але на змаганнях цього цілком достатньо, аби опинитися попереду суперників. Однак, четверте місце Віктора Кузнєцова ми не вважаємо невдачею. Хіба що йому трохи не пощастило. Адже фінальний стрибок на 17м29см – його особистий рекорд. Які претензії можна пред’явити атлетові, коли свою найкращу форму він реалізує на головному старі сезону?
А ще не забуваймо про прикрий зрив Олексія Касьянова у багатоборстві. Вже в секторі для стрибків у висоту він виступав з травмою, а після цього ще й вийшов на дистанцію 400 метрів, закінчивши перший день лідером змагань. Але увечері, порадившись з лікарями та масажистами, ми змушені були зняти Олексія з другого дня турніру десятиборців. Касьянов – елітний спортсмен. Який сенс було ризикувати його здоров’ям на чемпіонаті Європи, якщо ми вже зараз дивимося набагато далі. На лондонській Олімпіаді Олексій може легко поборотися за медалі, так навіщо поглиблювати його травми в Барселоні, змушуючи дійти до кінця, і таким чином зривати підготовку до чемпіонату світу та Олімпійських Ігор?
А щодо психологічного стану команди у перші чотири дні, то ніякого хаосу чи занадто пригніченого стану серед атлетів не відчувалося. Наші спортсмени один за одним закінчували змагання з прекрасними показниками рівня особистих рекордів. І щовечора на тренерських зібраннях, я неодноразово говорив про те, що абсолютно все йде за планом і що головна ударна сила нашої збірної ще не виходила на доріжки та в сектори барселонського стадіону. А на майбутнє потрібно знати, що ситуація з таким розподілом видів, як в Іспанії, може скластися і на наступних чемпіонатах. То ж панікувати у цьому випадку нема сенсу.
Олександре Валентиновичу, останнім часом дуже багато питань в українській легкій атлетиці виникає довкола марафонського бігу. Навіть на нашому форумі нарікалося, мовляв, біг на 42км195м ніби то і не пріоритетний наш вид, а до Барселони ми повезли аж семеро марафонців…
Нинішнього року я запросив у команду нового старшого тренера з марафонського бігу – Володимира Ліщука. Ми з ним обговорили попередньо чимало гарячих питань, але до загального знаменника все ж таки прийшли. По-перше, під час чемпіонату Європи в Барселоні відбувався водночас і командний Кубок Європи з марафонського бігу, в залік якого потрапляють результати трьох атлетів з кожної країни. Зважаючи на це, ми і вирішили вести цілеспрямовану підготовку марафонців до цього старту. Так ось, Володимир Іванович обдзвонив усіх марафонців, яких би він хотів залучити до команди, але більшість з них просто-напросто відмовилися від підготовки до чемпіонату Європи. Питання з Матвійчуком, Рибальченком та Сітковським було узгоджене ще минулого року, а четвертого стаєра для під страховки команди ми так і не знайшли. То ж у чоловічому марафоні довелося стартували лише трьом, а отже жоден з атлетів не мав права зійти з дистанції. Я неодноразово наголошував про це, мовляв, як хочете, як можете, – розминочним бігом, пішки, повзком, – як завгодно, але фінішну лінію ви маєте перетнути, оскільки крім загального заліку тут ще є поняття командних змагань.
На жаль, Олексадр Сітковський з поставленим завданням не впорався. Я розумію, наскільки важко долати марафонську дистанцію, але інколи потрібно вміти переступати через себе. Так, для старту марафону було вибрано не найкращий час. Стартуючи о 10- ранку, атлети фінішували під нещадним сонцем. Але важко було всім. Рибальченко, приміром, після фінішу потрапив одразу в реанімацію. Лікарі швидкої допомоги майже годину приводили нашого атлета до тями. Василь Матвійчук також кілька разів зупинявся, колов ноги голками, знімаючи судоми, робив собі масажі по ходу дистанції, але добіг же фінішу! І Олексій, і Василь щомиті пам’ятали, що у разі їхньої зупинки командного результату вже не вийде. А Сітковський в якусь мить дуже себе пошкодував, забувши про тих двох, котрі знаходилися на дистанції й боролися до останнього.
Щодо жіночої марафонської команди, то вона була більш надійно. В заліку Кубку Європи з марафонського бігу наші дівчата посіли п’яте загальнокомандне місце, а Таня Філонюк спромоглася фінішувати четвертою, не зважаючи на те, що її так само прихоплювали судоми. Вона навіть зупинялася десь на хвилину, аби привести ікроножні м’язи до ладу, але ж вона добігла до фінішу. До речі, від бронзи Таню відділила 1 хвилина 10 секунд, цілком можливо це той час, який вона витратила на відновлення робочого стану м’язів.
В день жіночого марафону я був на стадіоні, але бачив, як дівчата повернулися в готель. Вони спиною спускалися сходами, оскільки просто не могли рухатися. Але вони зробили все, щоб командою фінішувати на гідному п’ятому місці в заліку Кубку Європи з марафонського бігу.
Звісно, я розумію, що вже наступного року на чемпіонаті світу рівень результатів у марафоні зросте в рази. Але я думаю, що у нас є всі підстави, аби цю марафонську команду готувати і до старту в Дегу. Пройшовши цей чемпіонат Європи, вони добре відчули різницю між офіційним стартом та комерційним пробігом. То ж думаю, корективи в підготовку будуть внесені, й на чемпіонаті світу команда матиме більш потужний і рівний вигляд.
Ви сказали, що більшість марафонців, особливо чоловіків, відмовилися від підготовки до чемпіонату Європи. Чим вони мотивували своє рішення?
Це вічна тема марафонського бігу… При чому подібна картина складається не лише в Україні, а й у Росії також. Марафонці звикли бути заробітчанами. А місця на офіційних стартах у нас ніколи не оцінюються так високо, як комерційні забіги. Знову ж таки, аби не одне «але». Більшість наших марафонців стартує на пробігах, де за перемогу вони отримують доларів з 500, а це ніщо в порівнянні з підготовкою, яку їм може запропонувати держава. Я думаю, ще не забулася інтернет полеміка навколо імені Дмитра Барановського, мовляв, як це рекордсмен України з марафонського бігу, маючи в своєму активі такі високі результати, не потрапляє до збірної на головні старти сезону? Але як ми можемо залучати в команду атлета, котрий показує результати тільки на комерційних марафонах, а на офіційних стартах не навіть не добігає до фінішу?
Так само тепер виходить і з Сітковським. Олександр вже вдруге зійшов з дистанції під час виступів за збірну України. Вперше це сталося на Олімпіаді, де він пробіг лише 1.5км, а тут він протримався вже 20 км, тільки результат для збірної команди як був, так і залишився нульовим. От як би ви поступили на моєму місці наступного року? Брали б таку людину до збірної? Як головний тренер легкоатлетичної збірної я маю надавати перевагу спортсменам, котрі вболівають за свою державу більше, аніж за власну майку, дім та рідних. Я не кажу, що ті марафонці, котрі надають перевагу заробіткам на пробігах, не праві у власному виборі. Кожен з нас має свою правду. Моя ж правда в тому, що я – людина державна і працюю на країну. На своїй посаді, якщо вже казати зрозумілою мовою, я виконую державне замовлення, і мушу відрапортувати за результат, в який країна вклала частку свого бюджету.
Не можу не торкнутися ще одного виду, який тривалий час був одним із найвідсталіших в Україні. Але результати чоловіків в спортивній ходьбі на 20 кілометрів показали, що перспектива цього виду в нашій країні також існує…
Колись в Україні спортивна ходьба була досить популярним і розвиненим видом легкоатлетичної програми. Ми пам’ятаємо цю історію й намагаємося шанувати традиції. Щойно я обійняв посаду головного тренера збірної, то одразу почав розмову зі старшим тренером на виді Анатолієм Соломіним. Колегіально з керівництвом ФЛАУ ми прийняли рішення, що спортивна ходьба потребує більшої підтримки і фінансових вливань для відродження виду. Результати очевидні, – 11 та 12 місця хлопців на чемпіонаті Європи в Барселоні, минулого року – четверте місце в жіночій ходьбі на чемпіонаті Європи серед молоді та «бронза» на чемпіонаті світу серед юнаків, і нарешті двоє українських ходоків – на перших юнацьких Олімпійських іграх.
Нинішнього року наша команда посилилася росіянкою Оленою Шумкіною, котра вийшла заміж і переїхала в Україну. ІААФ дозволила їй старувати в складі нашої збірної вже з наступного року, що значно підсилить українську спортивну ходьбу. Наступного року ми плануємо створити для ходоків максимум можливостей для сумісних тренувань, що має породити здорову конкуренцію ще й всередині команди. Я сподіваюся, що і спортсмени, й тренери внесуть в підготовку певні корективи, після яких ми отримаємо доволі рівну й потужну команду навіть на тлі світової спортивної ходьби.
В Барселоні дивувалися навіть мої російські колеги, коли дізнавалися, що наш атлет з різницею в 2 з половиною дні, йде на чемпіонаті Європи дистанції 20 і 50км, мовляв, навіть для їхньої школи – це практично не підйомна ноша.
Це і насправді нелегке завдання. Але Андрій Ковенко більш схильний до високих результатів на дистанції 50 км, тому «двадцятка! Була для нього розминочним стартом, на якому, до речі, він був найкращим серед українських ходоків зі своїм найкращим показником сезону. Але практика проходження двох дистанцій на одному чемпіонаті – цілком нормальна в багатьох країнах світу. Навіть на чемпіонаті Європи в Барселоні ірландець Роберт Хефернан зміг фінішувати четвертим на обох дистанціях.
Але я не дорікаю Андрія. Його тренер Олена Бех прилетіла до Барселони власним коштом, аби допомогти своєму вихованцю відновитися і провести його по 50-кілометровій дистанції. Після фінішу вона відверто сказала мені, що Ковенку не вистачило лише одного дня, аби відновити власні сили. Він був готовий показати високий час і на другій дистанції й навіть фінішувати вище, аж на «двадцятці».
Олександре Валентиновичу, на кожному чемпіонаті трапляються прикрі фіаско навіть очевидних фаворитів змагань. Для цього вряди-годи є чимало об’єктивних та суб’єктивних причин. Але є й виступи, провалені без всяких на те пояснень, – беззубі й безхарактерні. На ваш погляд, чи були такі в нашій команді протягом чемпіонату Європи в Барселоні?
Про своє невдоволення виступом Олександра Сітковського я вже говорив. Ніколи не зрозумію, кя можна зійти з дистанції, навіть настільки довгої, якщо за твоєю спиною стоїть репутація цілої марафонської команди. Так, труднощі бувають у кожного, але ми прилетіли в Барселону не тренуватися, а виступати за свою країну!
У мене є питання до ходока Сергія Будзи, якому ми зробили спеціальний переліт з можливістю прибути в Барселону за день до старту, але він зійшов. Ми всі були спортсменами і добре знаємо, що означає поняття «переступити через себе». Але Сергій не зміг перетерпіти. Лякає в цій ситуації інше. Якщо спортсмен бодай раз собі дає слабинку на стартах подібного рівня, то це вже засідає у його підсвідомості, й наступного разу він може вчинити так само, відчуваючи цілковиту безкарність.
Є претензії і до Олександра Солдаткіна. Він доволі перспективний стрибун у довжину, але його ранній виступ на етапі Гран-Прі в Сенегалі зі стрибком на 8м12см, як на мене, зламало всю його підготовку до сезону. Хоча я ще тоді попереджав тренера, що не варто починати змагальний сезон у квітні місяці. Як підсумок, згодом Солдаткін навіть не зміг відібратися на командний чемпіонат Європи, а в Барселоні не проявив себе навіть наполовину. Можливо, тут дався взнаки його перший відповідальний офіційний виступ у складі збірної. Це завжди накладає певний відбиток. Але тепер до цього атлета у нас буде більш прискіпливе ставлення. Думаю, що наступного року старшому тренерові на виді потрібно буде більш методично працювати з наставником Олександра.
Не сподобався мені виступ Івана Гришина в секторі для метання диску. Він досить талановитий хлопчина, але, як на мене, то після перемоги на зимовому Кубку Європи з метань серед молоді, Іван переоцінив свої можливості. Він кілька років тренується сам за допомогою батька, але далеко не все може побачити і оцінити. Є старший тренер, якому збоку вряди-годи видніше, як правильно і грамотно зробити. Але Іван має суто свою точку зору і не хоче дослухатися до порад фахівців. Якщо так, то нехай тепер пояснить свій виступ не тільки словами, мовляв, я був емоційно спустошений, а й методичними обґрунтуваннями особистої підготовки до чемпіонату Європи.
Ще одне запитання до Андрія Семенова. З року в рік ми повторюємо, що цей хлопець з перспективою і що вся його реалізація ще попереду. Скільки чекати реалізації? Ніхто ж не вимагає зараз від Андрія результатів рівня 21-22 метрів. Але… На командному чемпіонаті Європи він «завалив» свій виступ, в Барселоні більше метра програв сама собі ж, не потрапивши у фінал. Проте на комерційних стартах, які він проходив до цього, наштовхав по особистому рекорду, вигравши змагання в Німеччині. Для проходження у фінал чемпіонату Європи Андрієві потрібно було штовхнути ядро на 19м52см. Це що, непосильне завдання? А з урахуванням того, що така ситуація з Андрієм виникає не вперше, підозрюю, що в його особистого тренера не вистачає знань, аби вміло підвести сина до головного старту сезону.
Далі – Олексій Семенов. Я на власні очі бачив, як під час розминки він метав диск за 60 метрів. Що сталося в кваліфікації? Можливо, перегорів, можливо, відчувши, що готовий метати далеко, дуже захотів реалізуватися і передавив сам себе. Але він навесні переніс операцію з видалення апендициту, і все ж таки зміг вийти на результат в 63 метри перед змаганнями у Барселоні. Думаю, що йому як раз не вистачило міжнародних стартів, на яких би він набув впевненості й стабільності.
Але в той же час я задоволений виступом деяких атлетів, котрі не змогли пройти кваліфікацію. Приміром, Ліля Кулик в секторі для потрійного стрибка фінішувала на тринадцятому місці, виконавши стрибок на 14м04см. Бачили б ви, як вона плакала на розминочному полі. Однак, вона показала той результат, на який ми очікували і який вона здатна була показати в умовах чемпіонату Європи серед когорти справжніх зірок. Та й кваліфікація жіночого потрійного відбулася на дуже високому рівні.
Мені дуже сподобався виступ наших метальників спису, де одразу троє хлопців прорвалися до вирішального кола турніру. І нехай Дмитро Косинський у фіналі не зміг показати своє, але в його віці пробитися до фіналу дорослого чемпіонату Європи – це вже перша перемога над собою.
ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ!!!
Увага! Будь-які матеріали цього інтерв"ю можуть використовуватися в друкованих ЗМІ без обмежень за попереднього узгодження з прес-аташе ФЛАУ.
