Олександр Апайчев: «Нарешті я бачу обличчя нашої команди»

206

18-19 червня в Стокгольмі відбувся третій командний чемпіонат Європи з легкої атлетики, що став правонаступником Кубків Старого Світу. Вперше за історію цих змагань збірна України в загальнокомандному заліку здобула бронзову нагороду. Нинішнього року головну боротьбу за третє місце чемпіонату наші легкоатлети вели з британцями та французами. Часом здавалося, що ми відстаємо від наших суперників безнадійно, але фініш другого дня чемпіонату красиво розставив крапки над «і» на нашу користь. Набравши у підсумку рекордну для України суму в 304 очки, Україна залишила далеко за спиною і Велику Британію, і Францію. Попереду нас фінішували лише справжні гранди Королеви Спорту – Росія та Німеччина.  Аналіз виступу української команди на Олімпійському стадіоні Стокгольма одразу по закінченню змагань зробив головний тренер збірної України з легкої атлетики Олександр Апайчев.

 

Олександре Валентиновичу, нинішнього року у відборі легкоатлетичної збірної на командний чемпіонат Європи було застосовано не лише спортивний принцип. Загальнокомандна «бронза» України в Стокгольмі лише підтвердила правильність цього шляху. Наскільки і в далі ви збираєтеся притримуватися обраних сьогодні пріоритетів?

Справді, командний чемпіонат Європи суттєво відрізняється від індивідуального. І головний принцип відбору виконавців на ці змагання – це принцип надійності. Приміром, змагання в Стокгольмі чітко показали, що у нас у збірній є ціла низка атлетів, яким ми з року в рік даємо шанси, а вони їх не виправдовують. Тому, кажучи саме про командний чемпіонат Європи, сьогодні можу запевнити, що таким людям надалі вже складно буде пробитися до складу команди. На хвилі загального успіху збірної мені б не хотілося називати прізвища цих спортсменів, але доведеться, аби у майбутньому в них не виникало запитань, чому, вигравши Кубок України, він не потрапляє до збірної на командний чемпіонат.

 

 

Приміром, минулого року після невдалого виступу Артема Рубанка на командному чемпіонаті Європи в Бергені, я йому сказав доволі жорстко: «На офіційні старти можеш більше не розраховувати». Зараз Артем працює старшим тренером збірної з метання молоту, сам ще тренується, виїжджає на комерційні турніри, але на місце в команді на чемпіонати на кшталт цього все ж таки не претендує. Чому? Тому що практика показала, що він жодного разу на офіційних стартах не зміг навіть наблизитися до своїх  результатів, показаних на відбіркових змаганнях. Тим паче, він – віковий спортсмен. Так який сенс йому давати черговий шанс? На яке майбутнє нам розраховувати?

 

Ось така сама ситуація зараз складається з Іриною Сєкачовою в жіночому метанні молоту. Вона також вікова атлетка. Але я їй давав шанс проявитися, приміром, на чемпіонаті світу в Берліні. Однак там вона наметала 64 метри. В Стокгольмі картина повторилася. Яким чином на це має реагувати головний тренер країни? Думаю, вже час ставити питання про те, щоб вона займалася своїм життям, думала про майбутнє і не займала місця в збірній, де вона ніяк не може себе проявити.

 

Далі в переліку – Олексій Семенов. Ми вже не вперше вивозимо його в складі збірної, але при мені він ще жодного разу на офіційних стартах не метнув диск за 60 метрів. А тут взагалі – 56. Ви ж розумієте, що це смішний показник. Втім, у Ялті на Кубку України, виконавши дві спроби,  Олексій відчув дискомфорт в нозі й відмовився від чотирьох спроб. Ще тоді я засумнівався, чи варто включати його в список на командний чемпіонат Європи? Повірте, навіть обговорював зі старшим тренером можливість заміни на Павла Карсака чи Микиту Нестеренка. Ці хлопці хоч молоді, та й працюють зараз на перспективу. А яка перспектива у Олексія? Я не маю до нього особистих претензій, але як головний тренер збірної я маю чимало претензій до їхнього ставлення до роботи. Я неодноразово пояснював тренеру Семенова, що зараз ми працюємо за новою, абсолютно прозорою та доступною системою, – це робота в команді, на зборах, під наглядом і керівництвом старшого тренера на виді. Але Олексій зі своїм наставником цю систему усілякими методами обходять стороною. Як результат – провальний виступ на командному чемпіонаті Європи і не лише на ньому.

 

Наступний кандидат на жорстку критику – брат Олексія Андрій Семенов. На останньому старті перед чемпіонатом Європи він наштовхав ядро 20м22см. Тут – майже на метр ближче. І ця картина повторюється з року в рік. Коли вони вже зрозуміють, що в своїй підготовці потрібно щось змінювати, що працювати в системі – це не моя особиста забаганка, а необхідна складова при формуванні будь-якої збірної? Адже кандидатури для формування команди на офіційні старти насамперед подають старші тренери на видах, які потім і несуть відповідальність за виступи своїх підопічних. А як старший тренер може бути впевнений у фізичній формі того чи іншого атлета, якщо він ні сном, ні духом не відає, в якій формі знаходиться спортсмен, що готується десь на домашніх задвірках? Ніхто ж не змушує атлетів переходити під крило іншого наставника. Будь ласка, приїздіть на збори зі своїми особистими тренерами, але ж дайте можливість старшим тренерам, якщо не повністю контролювати, то бодай спостерігати за процесом.

 

Дещо іншого характеру, але є в мене питання і до Віри Ребрик. Вона тренується у старшого тренера на виді. Але чому і на чемпіонаті Європи в Барселоні, і в Стокгольмі вона зупинилася далеко від шістдесятиметрової позначки в метанні спису? Мене, приміром, турбує, що на збори списометальників у Ялту чим далі, тим менше охочих їхати. Ось вже Олександр П’ятниця перестав з’являтися туди на підготовку. З іншого боку, непогана група формується бригаді Ремко, де зараз тренується переможець командного чемпіонату Європи Дмитро Косинський. У них непогані умови для підготовки. Можливо, є сенс збірну списометальників базувати саме в Броварах? Чому б і ні? В усякому разі – це привід для роздумів.

 

Це лише кілька прізвищ атлетів. Але є чимало запитань і до окремих тренерів. Так, Сергій Басенко делегував на цей чемпіонат Христину Стуй, котра дуже позитивно проявила себе на останньому етапі жіночої естафети 4х100 метрів, довівши, що вона може і швидко бігти, і виконувати поставлені завдання. Однак, Басенко абстрагувався від збірної і на командні збори практично не виїжджає. А у нього про всяк випадок в групі дві атлетки високого рівня, включаючи фіналістку пекінської Олімпіади з бігу на 400 метрів з бар’єрами Анастасію Рабченюк. Настя на минулому Кубку України фінішувала третьою, програвши своїм молодим суперницям, а її рівень результатів ні на йоту не виріс в порівнянні з минулим роком. Думаю, Сергієві потрібно визначитися. Якщо він, як тренер хоче рости й розвиватися далі, він має працювати в колективі разом з тренерами, у яких є чому повчитися. Я розумію, що Басенко багато чому навчився, працюючи у зв’язці з Володимиром Федорцем. Але сліпе наслідування і повторення роботи іншого наставника навряд чи приведе до успіху. Плагіат ніколи до добра не доводить. Якщо ж Сергій і надалі буде гнути свою лінію, то ризикує потрапити у стан публічної одинокості, коли після тривалої паузи і відчуження його вже просто не впустять у колектив.

 

 

Олександре Валентиновичу, цей чемпіонат за отриманими місцями в індивідуальних видах показав дуже цікаву картину. Раніше у складі збірної України на командних чемпіонатах було не так вже й багато переможців разом з призерами,  і кілька явних провалів. Проте ми завжди мали міцну серединку. В Стокгольмі все вийшло з точність до навпаки. Багато медалей, ще більше несподіваних для нас дев’ятих – дванадцятих місць, і зовсім невеличка кількість «золотої середини». З чим пов’язана така зміна?

Відповідь на це запитання дуже проста. Вже кілька років поспіль в збірній ми розставляємо певні акценти. Приміром, види, в яких ми можемо завойовувати високі місця на міжнародній арені, ми посилено розвиваємо й приділяємо їм максимум уваги. А види, де ми не маємо явних лідерів, ми просто підтримуємо і чекаємо, коли з’являться люди, яких серйозно можна готувати до медалей найвищого світового рівня. Рік тому ми розробили систему квот у збірній. Ці квоти визначають кількість атлетів у кожному виді, в яких ми вкладаємо кошти і готуємо до участі в головних стартах сезону. Але це не означає, що хтось, хто раніше не потрапив у ці квоти, залишається за межею нашої уваги. Так ось результати чемпіонату в Стокгольмі чітко показали, які види для нас є пріоритетними.

 

Але виключення з правил все ж таки були і тут. Жіночі стрибки у довжину в Україні не є тим видом, де ми пасемо задніх. Але Вікторія Рибалко, вигравши Кубок України відмовилася від участі в командному чемпіонаті Європи, мотивуючи це необхідністю знаходження в США для продовження навчання. Вірніше, Віка не так відмовилася, як сказала, що не проти приїхати до Стокгольму, якщо ми оплатимо їй квиток зі Сполучених Штатів. А яким чином ми можемо це зробити? Україна не має бази спортивної підготовки за океаном. Звісно, когось із елітних атлетів ми можемо відправити в будь-яку точку планети, де йому комфортно тренуватися. Але Рибалко саме на сьогоднішній день до цього вузького кола елітних атлетів не належить. Ось і виходить, що на командний чемпіонат Європи ми мусили брати багатоборку, котра, щоправда, на Універсіаді в Ялті показала пристойний результат 6м83см. Але в Стокгольмі Інна Акхозова вперше потрапила у компанію чистих стрибунок у довжину, ще й її вид припав на холодний і дощовий день. Зрозуміло, що дівчина просто не впоралася з хвилюванням.

 

А давайте поглянемо на короткі бар’єри. У нас в жіночому виді є класна спортсменка – Євгенія Снігур. Але вже протягом трьох останніх років вона категорично відмовляється тренуватися в збірній. Нинішнього ж року на Кубку України в Ялті Женя взагалі безвольно поступилася зовсім молодій Олені Яновській, яку ми і включили в команду. Тут на доріжці Олімпійського стадіону Олена показала зовсім непоганий результат в порівнянні зі своїм особистим рекордом, а головне – зуміла приборкати хвилювання. Інша справа, її секунд поки що замало, аби займати високі місця чи бодай бути в серединці. Але… питання в іншому. Навіщо ж нам тоді Снігур? Ось вам ще одне описання того, як вид із пріоритетних стає провальним.

 

В чоловічих бар’єрах ми заздалегідь не розраховували ні на що, включаючи до складу збірної Копанайка. Демидюк і Шагов на Кубку України продемонстрували форму занадто далеку від ідеальної. Вахняков травмувався. У нас просто не було вибору. Зрозуміло, що з особистими результатами Копанайка він не міг претендувати на високі місця. Тим паче, що на старт він вийшов увесь перебинтований. Так нехай тепер його особистий тренер дасть мені відповідь, якщо його травмований  учень включений у збірну на командний чемпіонат Європи, чому він їздить по комерційних турнірах, а не займається лікуванням?

 

Потрібно зізнатися, що чоловічого спринту в Україні на цей момент практично нема. Так, ми зібрали естафету, виконавці якої мають показники набагато кращі минулорічних, але їхня незбіганість і недосвідченість призвела до того, що вони ледь не загубили паличку. Спершу чоловічий квартет 4х100м було навіть дискваліфіковано, але ми відстояли їхній результат. Все це до слова про те, що сьогодні ми і не витрачаємо максимум часу на те, щоб із нічого відродити цей вид. Ми діємо за принципом багатоборства: не потрібно усереднювати команду, потрібно розвивати види, в яких уже зараз є перспективний матеріал для роботи. У видах, де цього нема сьогодні, потрібно просто набратися терпіння і чекати, доки з резерву підросте атлет з очевидною перспективою, якого ми і будемо чітко і планомірно готувати до спортивних вершин.

 

Але ж так можна чекати занадто довго…

А що робити? Порахуйте, скільки ми чекали на жіночий спринт після закінчення спортивної кар’єри Жанною Блок? Ніхто ж його не занедбав. Україна збирала естафету 4х100 метрів навіть тоді, коли в індивідуальних видах ми не мали навіть проблиску результатів. Тепер у нас з’явилося три лідери Олеся Повх, Марія Рємєнь та Єлізавета Бризгіна. До них почали ще і ще підтягуватися дівчата, і ось у нас з’явилася ціла плеяда спринтерок, здатних конкурувати на найвищому міжнародному рівні. Подивіться, як підросли результати у Христини Стуй, Наталі Погребняк. Почав діяти принцип доміно або ланцюгова реакція.

 

В жіночих стрибках з жердиною на командний чемпіонат Європи ми взяли зовсім юну дівчинку – Аню Шелех. Класна, перспективна спортсменка, спрямована, цільна, з хорошою гімнастичною підготовкою. Видно, що вона має справжній внутрішній стрижень. В Стокгольмі вона стартувала вперше у складі дорослої збірної. Поки що вона спромоглася на початкову висоту 4 метри рівно. Але вже слава Богу, що й нас з’явилася людина у жіночій жердині, з якою можна працювати на майбутнє. Втім, і тут не все так добре, як хотілося б. Аня тренується у Моглібея, але її гімнастичною підготовкою займається мама, і в той же час ці люди не контактують між собою, проживаючи в одному місті. Відверто кажучи, я ще не розбирався у цій ситуації. Потрібно з’ясувати всі деталі найближчим часом, тому що Шелех вже за рік-другий, якщо не раніше, може спокійно стрибати 4.50м і вище. Дорослим у цій ситуації потрібно сховати власні амбіції й не намагатися вдруге винаходити велосипед. Вряди-годи, взявши у руки талановитого спортсмена, молоді тренери думають, що саме з цим атлетом вони здатні створити якийсь переворот у природі чи неймовірний подвиг. А все що потрібно, – так це працювати в команді з більш тертими калачами, набиратися у них досвіду, вчитися на кожному кроці, розвиватися. Яскравий приклад – Костянтин Рурак, котрий також спершу спробував сам попрацювати, але після набитих шишок зробив певні висновки. Зараз він вже має потужну групу, з якою не цураються працювати на загальних зборах на відміну від інших.

 

 

До цього командного чемпіонату світу мало хто вірив, що наша збірна може боротися за призові місця в загальнокомандному заліку. Особисто ви на що налаштовувалися?

Я був упевнений, що наша команда буде третьою. Більш того, я в цьому навіть не сумнівався. А в душі навіть мріяв про те, що зможемо піднятися і вище. Щоправда, цих планів я практично нікому не озвучував. І аби у нас не відбулося кілька прикрих зривів, хтозна, скільки б очок ми ще могли покласти до командної скарбнички. Я вже говорив за чоловіче штовхання ядра, метання диску тощо. Приміром, в жіночому штовхання ядра ми також взяли молоду спортсменку. Штовхни вона «своє», і піднялася б на кілька позицій вище. Анна Міщенко, припустившись тактичної помилки, фінішувала третьою на дистанції 1500 метрів, хоча спокійно могла вигравати. Втім, впевнений, що своє вона ще візьме. Ще в кількох видах ми могли підібрати по 5-6 очок. Ось у сумі й набирається різниця, якою ми поступилися німецькій збірній. І хоча в спорті зазвичай не існує нашого улюбленого «аби», є чіткий математичний розрахунок. Він красномовно говорив на користь нашої команди.

 

 

Олександре Валентиновичу, останніми роками  в легкій атлетиці впродовж літа існує два головних старти. Нинішнього року це командний чемпіонат Європи та чемпіонат світу в Тегу. Майбутнього року ситуація кардинально зміниться. Обидва старти будуть ще більш відповідальними. Спершу – індивідуальний чемпіонат Європи, а потім Олімпійські Ігри. Різниця в сезонах – колосальна. Цього літа головний старт сезону в Тегу аж на початку вересня, а Олімпіада 2012 – почнеться наприкінці липня. Чи можемо ми сказати, що нинішній сезон є моделлю наступного і що зміниться в Олімпійський рік у підготовці збірної?

Давайте розбиратися. Командний чемпіонат Європи цього літа – це лише входження у спортивну форму. Для лідерів збірної це були змагання, де після серії учбово-тренувальних зборів вони показали, на що здатні. Та обстановка, що панувала в колективі, змушувала атлетів змагатися між собою вже під час тренувань. Цей азарт перевтілився у високі результати на Кубку України, і цей же азарт перекинувся і на змагання у Стокгольмі. Для більшості наших атлетів командний чемпіонат Європи – це був третій, четвертий, п’ятий старт у сезоні. Далі з офіційних турнірів у нас є молодіжний чемпіонат Європи й Всесвітня Універсіада. Тому молоді атлети обов’язково поїдуть на обидва цих змагання для здобуття титулів. У разі виконання нормативу вони полетять і на чемпіонат світу, але тільки для того, щоб понюхати пороху. Це стосується таких молодих атлетів, як Косинський, Тітімець, Ярощук, Бризгіна, тощо, яких ми беремо в оборот з прицілом на олімпійський Лондон. Інша частина спортсменів, котра вже тут показала високі результати, буде звільнена від чемпіонату України. Всі вони планомірно готуватимуться до чемпіонату світу.

 

На наступний Олімпійський рік календар складатиметься трохи інакше.  Він суттєво відрізнятиметься від того, який ви бачите нинішнього року. Це буде абсолютно нова модель, яку ми серйозно обговорювали і з президентом ФЛАУ, і зі старшими тренерами, і з особистими тренерами елітних спортсменів. Усі вони підтримали мою ідею. Оскільки вона знаходиться ще в сирому вигляді, не варто її оприлюднювати. Зараз ідуть останні допрацювання. Зміни почнуться з травневого Кубку України. І коли наприкінці року ви побачите новий календар і нові положення змагань, то все зрозумієте самі. Скажу лише одне, що в цю модель чудово вписується виступ і на чемпіонаті Європи, і на Олімпійських Іграх в Лондоні.

 

 

Без оголошення осіб, прізвищ та результатів, узагальнюючи картину повністю, чи задоволені ви командою вже зараз?

Так! Безумовно. Насамперед, я задоволений тим, що нарешті я бачу обличчя нашої команди. У легкоатлетичної збірної України з’явилася своя родзинка. І родзинка ця в тому, що ми конкретно працюємо з тими видами, в яких у нас є люди, котрі здатні показати справді високі результати. А це відповідно дає поштовх іншим видам для розвитку. Думаю, що через рік-два наша команда взагалі зміниться так, що ми самі її не впізнаватимемо. Звісно, зміниться на краще. Те ядро, яке у нас є, вже не так «завірусоване», як це було в перші два роки моєї роботи на посту головного тренера. Негативних вірусів у нас стало значно менше, а з часом і вони зникнуть. Тоді ми матимемо справді здоровий колектив.

 

А наостанок дозвольте мені сказати слова подяки усім нашій федерації, особистим і старшим тренерам, начальникам команди, лікарям, масажистам і усім нашим атлетам за самовіддану роботу на командному чемпіонаті Європі в Стокгольмі. Ви справді старалися боротися до останнього. І якщо в когось щось не склалося – не розчаровуйтеся. Є закономірні помилки, а є ті, що виникають від браку досвіду чи навіть випадково. Я щиро радий, що зараз наша команда – це не тільки атлети, що показують результати і втілюють нашу працю в секунди, соті, метри і сантиметри, а це команда спеціалістів, кожен з яких є професіоналом на своєму місці. Відзначу роботу технічного лідера збірної Олени Відути, завдяки якій було врятовано результат нашого чоловічого квартету в естафеті 4х100м і зроблена майже неможлива заміна на дистанції 200 метрів серед чоловіків. Це команда, робота з якою приносить справжню насолоду.

 

 

А ви праві. У мікст-зоні жоден із наших спортсменів не занив, не почав нарікати на погоду, не зважаючи на неймовірну холоднечу й надокучливий дощ, що не зупинився ні на одну хвилину.

А тому що кожен був зосереджений на боротьбі нашої збірної з командами Великої Британії та Франції. Це була ціль. Одна-єдина ціль без усіляких відгалужень. І ще «зашорений» погляд. Коли ти бачиш лише кінцеву мету і нічого навколо неї: ні травм, ні дощу, ні зустрічного вітру, ні холоду… Нічого, крім майки суперника з написом Велика Британія чи Франція, які будь-якої ціною мають залишитися за твою спиною. Цей старт є лише маленьким показовим виступом того, як спортсмен має йти до своєї мети не на одних змаганнях, а в спорті в цілому. Не дарма ж коням ставлять шори на очі під час перегонів. Тоді вони бачать тільки одну ціль попереду себе і не відволікаються на все, що діється довкола. Спортсмен, який хоче добитися результату, має вчинити так само. І тільки тоді його спортивна кар’єра матиме і сенс, і логічне завершення.