Наталія Лупу: «Іноді відчуваю в собі вовчицю»

6
Показавши найкращий час сезону на 800–метрівці, легкоатлетка з Буковини Наталя Лупу минулими вихідними виграла чемпіонат Європи під дахом, що проходив у шведському Гетеборзі. Фінішний спурт, який 25–річна спортсменка вважає своєю «фішкою», допоміг Лупу випередити кількох фавориток, у тому числі й переможницю попереднього єврофоруму британку Мідоуз.

 
Повернувшись на Батьківщину, весела й привітна новоспечена чемпіонка розповіла «Україні молодій» про наслідки скандальних перестановок у Федерації, тактичну боротьбу, яку зазвичай влаштовують опонентки на дистанції, «невагомі» шиповки та музей знаменитостей рідного села. А Наталка — землячка Ротару й Сандулеси.
 
«Я завжди боялася попереднього керівництва Федерації»
 
— Наталю, на першості Європи в Гетеборзі ваша медаль стала однією з чотирьох, які здобули спортсмени України. Це вдвічі більше, ніж на попередньо­му ЧЄ. Як ви вважаєте, ці успіхи «під дахом» є наслідком змін і серйозних перестановок, що відбулися у національній Федерації легкої атлетики?
 
— Перш за все, мені дуже сподобалася атмосфера, яка панувала у збірній на цьому чемпіонаті Європи. Упродовж усього турніру поруч iз нами було керівництво Федерації. Вони весь час спілкувалися з нами, підтримували, цікавилися нашими справами. У них завжди був хороший настрій, і ми почувалися легко й невимушено.
 
— Натомість попередній президент ФЛАУ Валерій Борзов, здається, був суворим керівником…
 
— Я завжди боялася того керівництва. Щось не те скажеш або просто пожартуєш, а це я люблю, — і ти ризикуєш натрапити на неприємності. Зізнаюся, я боялася щось запитувати і навіть підходити до пана Борзова. Страшно було. Очевидно, не було контакту з людиною.
 
— Саме тому ви відзначалися активною позицією в питанні зміни президента Федерації?
 
— Якщо просили підписати якісь папери — я не відмовляла. Я дійсно хотіла змін — аби у Федерацію прийшли нові люди, щось змінили. Перш за все, хотілося нормального ставлення до спортсменів. Адже, бувало, поїдеш на якісь змагання, покажеш там поганий результат — і отримаєш «по голові». Було страшно. Зробиш щось не так — могли й накричати. І мені це дуже не подобалося.
 
«Ніхто не повинен втручається у тренувальний процес»
 
— Нове керівництво Федерації реорганізувало структуру тренерського штабу. Тепер замість однієї посади головного тренера з’явилися куратори різних легкоатлетичних профілів. Це якось вплинуло на ваш підготовчий процес?
 
— Власне, в процесі моєї підготовки все залишилося по–старому. Зі мною працює мій особистий наставник, і ніхто не втручається в тренувальний процес. На моє переконання, так і має бути.
 
— Складання календаря змагань — також прерогатива тренера і його підопічної?
 
— Так, тільки з ним ми вирішуємо, де й коли змагатися.
 
— Чи держава розставляє в ньому свої пріоритети?
 
— Ні, але кожен атлет знає, що є змагання — чемпіонат світу, чемпіонат Європи, Олімпіада, командний ЧЄ, де він обов’язково має виступити. Адже, якщо тебе не буде на цих турнірах, — твоє ім’я залишиться не відомим світу.
 
— Здається, в цьому переліку особливе місце має «Діамантова ліга».
 
— Так, щоб заявитися на ці комерційні змагання, я повинна гідно виступати на першостях світу і Європи. Якщо там буде результат, мій менеджер зможе заявити мене на цей турнір.
 
«800 м — це тактична дисципліна»
 
— У фіналі ЧЄ в Гетеборзі ви більшу частину дистанції перебували ніби в засідці й лише на фініші вийшли з тіні суперниць. Це «фішка» вашого бігу?
 
— Біг на 800 м — це тактична дисципліна, по–іншому навіть не знаю, як її охарактеризувати. Можна бути фізично сильнішим за всіх, але програти забіг через тактичну помилку. Особисто я віддаю перевагу бігу в кінці групи, а вже на фініші роблю прискорення. Коли перебуваєш позаду — тебе ніхто не штовхає, а ти, в свою чергу, не витрачаєш додаткові сили на штовхання й повністю мобілізуєшся для фінішного спурту.
 
— Щось допомагає поліпшувати тактичні навички?
 
— Якщо на трибунах присутній тренер, ситуація значно спрощується. У потрібний момент він кричить: «Давай, вибігай!» Хоча, зрештою, аби виграти 800 метрів, великим «шахістом» бути не потрібно. Заздалегідь розробляти якісь комбінації тут не виходить — усе залежить від характеру забігу, його швидкості. Буває, розробив якусь стратегію — а потрапив у «коробочку» й реалізувати задумане не зміг. Тому й краще бігти в кінці.
 
— Біг на середні дистанції, а особливо тренування — доволі монотонна справа. Здається, ігровикам простіше: забили гол — уже радість. А що вам приносить задоволення під час виснажливої повсякденної роботи на стадіоні?
 
— Радію від того, що виконала визначений обсяг роботи. Для мене цікаво, чи пробіжу я дистанцію за встановлений час, чи ні.
 
— Школярів, які на уроках фізкультури бігають крос, часто виводить із ладу біль у боку. Як професіонал, дайте пораду, як уникнути цієї неприємності?
 
— Головне в цьому питанні — тренування. Якщо постійно працюєш — нічого не болить ні в правому, ні в лівому боку, ні в голові.
 
«Свої шиповки віддам до музею»
 
— Існує думка, що Західна Україна — суцільна україномовна територія. Ви «західнячка», проте спілкуєтеся російською…
 
— У нашому селі, яке розташовується в 30 км від кордону, всі розмовляли молдавською — і вдома, і в школі. Це моя рідна мова. Натомість російська стала моєю другою мовою спілкування. На жаль, українську я знаю не дуже добре.
 
— У 12–річному віці ви залишили домівку в буковинському селі й переїхали до Києва у спортшколу. Як проходила акліматизація до мегаполісу?
 
— Я люблю свій край, своє село. Після того, як там погостюєш, повертатися до Києва не хочеться. Але до столиці я вже звикла. Тут мешкає мій наставник, тут я тренуюсь. Загалом у Києві я прожила вже більше часу, ніж у Маршинцях. Проте мені добре в кожному з цих місць. Просто в столиці є хороші умови для тренування, є манеж і стадіон, а це для нашої країни рідкість.
 
— Відомо, що у вашому селі народилися Софія Ротару та Лілія Сандулеса. Можливо, варто створити клуб знаменитих уродженців Маршинців?
 
— Власне, в селі є музей місцевих знаменитостей.
 
— Цікаво, що ви там залишили на пам’ять про себе?
 
— Поки що там висять лише фотографії, на яких, скажімо так, «ми в роботі» (посміхається). Я про це ще не думала, але якщо в музеї погодяться — можу віддати їм свої шиповки.
 
«Перемагають не шиповки, а бігун»
 
— Про спортивне взуття. Чи для вас принципово зберігати ти одягати на відповідальні старти фартову пару шиповок?
 
— Таких забобонів у мене немає. Яка різниця, що одягати? Зрештою, не шиповки ж перемагають, а спортсмен. Я вважаю, якщо ти готовий — біжи і вигравай. А якщо з цього приводу морочитися, то взагалі буде важко жити.
 
— А взагалі, якусь цінність ваші шиповки становлять?
 
— Вони дуже легкі. Прогрес не стоїть на місці — навіть за останні три роки відчувається суттєве «полегшення». Порівняно зі спринтерським взуттям наші — майже невагомі. Під час бігу складається відчуття, що ти босоніж.
 
— Жінки завжди намагаються гарно виглядати і часом виходять у легкоатлетичний сектор із прикрасами. Як впливають на біг зайві грами дорогоцінного металу на шиї та руках?
 
— Насправді все залежить від звичок спортсмена. Я все знімаю, тому що воно мені заважає, а деякі одягають побільше, тому що їм так подобатися. Я залишаю тільки хрестика. Але від зайвого ланцюжка нічого не зміниться. Просто ти будеш більш або менш красивий.
 
— Ваша суперниця, британка Мідоуз, яка захищала чемпіонський титул у Гетеборзі, бігла в окулярах. Яка їх функція на змаганнях у приміщенні?
 
— Я й не знаю. Думаю, такий у неї імідж. Скільки часу я її пам’ятаю, Мідоуз постійно виходить на старт в окулярах.
 
— Останнім часом в українській легкій атлетиці саме на 800 метрах спостерігається найбільша конкуренція. Напевно, це й стало запорукою вашого успіху на ЧЄ?
 
— Конкуренція на внутрішній арені дуже важлива. Вона додає впевненості на міжнародних стартах. Але що саме дозволяє бути першою «на Європі» — не знаю. Можливо, я більше тренуюся, а можливо, й менше (сміється).
 
— Може бути й так?
 
— Відпочинок ще нікому не заважав.
 
— Помічено, що після заміжжя або народження дитини жінки часто поліпшують свої спортивні результати. Ви відчули такий зв’язок?
 
— Не помітила. У будь–якому разі, мене любили до заміжжя, люблять і після нього. До речі, коли я виграла «срібло» на чемпіонаті світу–2012 в приміщенні, була незаміжньою.
 
— Що для вас важливіше — планетарне «срібло» чи континентальне «золото»?
 
— Хороші обидва варіанти.
 
— Ви — Лупу, «лупул» по–румунському й молдавському — вовк. Чи відчуваєте в собі іноді вовчицю?
 
— Усе залежить від обставин. Узагалі–то я хороша (сміється). Але бувають такі моменти, коли вона, вовчиця, дає про себе знати. Особливо на доріжці. Не кажу про якусь штовханину з суперницями. Буває, виграєш забіг — і не розумієш, як це вдалося.