Місяць потому. Обличчя чемпіонату світу-2013

4
Рівно місяць тому в Москві завершився чемпіонат світу з легкої атлетики. А нещодавно вийшов 8-й номер журналу «Олімпійська арена». В ньому якраз і пригадували про найяскравіші моменти змагань.

 
МОСКВА 2013.  ОБЛИЧЧЯ ЧЕМПІОНАТУ
 
14-ий чемпіонат світу з легкої атлетики подарував нам чимало незабутніх емоцій, цікавих дуелей і непередбачуваних фінальних розв’язок, визначивши 47 тепер вже чинних чемпіонів світу. Яскраві перемоги ямайчанки Шеллі-Енн Фрайзер-Прайс у жіночому спринті, незабутній фініш чешки Сюзанни Хейнової на дистанції 400 метрів з бар’єрами, традиційно розірвана змагальна майка німця Роберта Хартінга після третього чемпіонського звання в секторі для метання диску, беззаперечність і непідступність жінки-гори з ядром в руках Валері Адамс із Нової Зеландії, золотий дубль британця сомалійського походження Мо Фараха з бігу на 5 та 10 тисяч метрів, повернення на трон ефіопки Месерет Дефар, подвійний фініш росіянки Єлєни Лашманової у спортивній ходьбі на 20км, дикі кенійські танці стиль-чежиста Езікеля Кембоя, довгоочікувана перемога українки Анни Мельниченко в жіночому семиборстві… Кожен московський чемпіон був вартий особливої уваги, але… Не встигли відлунати фінальні музичні акорди церемонії закриття на головній спортивній арені «Лужників», як у своїх колах журналісти ледь не одностайно зійшлися на думці, що цей чемпіонат, як кажуть в спорті, «зробили» чотири людини: Ісінбаєва, Болт, Тамго і … Бондаренко.
 
ТИША СВІТОВОГО РЕКОРДУ
 
Трибунами московських «Лужників» котилася вибухова хвиля глядацьких емоцій. Хтось вже піднявся з власного місця, гучно плещучи в долоні високо над головою. Хтось відбивав руками й ногами звичний ритм розбігу. Хтось відчайдушно волав: «Бодю, давай!», не маючи жодного шансу насправді докричатися до опонента. Хаотичний галас різав вуха і віддавався ревербераціями глибоко в середині тіла. Синьо-жовтий прапор, утворений на трибунах українськими вболівальниками, увесь сколихнувся і ніби виріс. Легкоатлетичні фанати України знялися на ноги, але замість традиційного «У-країна» ареною прокотився черговий заклик: «РЕ–КОРД! РЕ-КОРД!»
 
Не піддатися спокусі… не потрапити у цю емоційну хвилю, енергія якої накриє з головою, паралізуючи руки, ноги, думки… Він повільно знімає тренувальний костюм і, час від часу імітуючи своє майбутнє відштовхування, йде до позначки розбігу. Три телевізійні камери безперервно слідкують за кожним його рухом. На величезному екрані стадіону нарешті з’являється його постать з табличкою із латинських літер і магічних чисел, вряди-годи зрозумілих лише професіоналам легкої атлетики. БОГДАН БОНДАРЕНКО. УКРАЇНА. 2.46м. СПРОБА ПЕРША… Перша лише на цих змаганнях, але вже третя за нинішнє літо… Третя спроба харків’янина штурмувати висоту світового рекорду. Момент істини… Хоча – НІ! Його момент істини відбувся три хвилини тому, коли катарець Мутаз Есса Баршим не впорався з планкою на позначці 2м44см, дозволивши українцеві вчергове зазіхнути на побиття бородатого досягнення кубинця Хав’єра Сотомайора. Три хвилини тому 23-річний Богдан Бондаренко вже став ЧЕМПІОНОМ СВІТУ.
 
Не відводячи погляду від планки, він підносить вказівний палець до уст. Лише секунда і 45 тисяч (!) збуджених видовищем людей замовкають вмить. Жодного слова від коментаторів, жодного клацання затвору фотокамери, жодного ворушіння на трибунах. Здавалося, в ту мить замовчала вся Москва, Росія, увесь світ… Режисерський перевірений роками хід, – на екрані крупний план зосередженого обличчя Богдана і… несамовито шалені очі, в глибині яких тисячами танцюючих бісиків відблискували вогні принишклих «Лужників». Один крок, другий, третій… Шипи впиваються у новеньке «Мондо», немов зуби лютого звіра в нелегку здобич. В принизливій тиші відлуння цих кроків пробирає до мурах по спині… Разом з відчайдушним видихом розпачу вболівальників планка злітає на мати. Того вечора вона ще двічі опинялася долу, і лише після цього герой вечора дав волю власним емоціям, випустивши пар разом з чемпіонським криком. Вже за мить Богдан перемахнув огорожу, біжучи в напрямку свого батька і водночас тренера Віктора Бондаренка. Короткі, здалося, навіть скупі чоловічі обійми, й у руках тріумфатора, ніби у мага-чарівника, з’являється одразу два українських прапори. Два елементи українського гопака з народною назвою «голубець», і Бондаренко здійснює своє заслужене коло пошани. 2м41см – повторення найкращого результату світового сезону, свого  особистого рекорду і рекорду України, новий рекорд чемпіонатів світу (до речі, перший на московській арені!)… Глядачі аплодують стоячи…
 
– Ух… Я за все своє життя говорив менше, аніж за сьогоднішній вечір, – трохи ошелешено починає Богдан, діставшись у мікст-зоні групи українських журналістів.
 
Звикай. Така чемпіонська доля, що навіть після перемоги доводиться нелегко…
 
Перемога, і справді, далася вкрай нелегко. Ще п’ять днів тому я навіть не знав чи зможу взагалі вийти в сектор, а не те що виконувати високі стрибки. Дякувати моєму масажистові, який «знущався» наді мною, кладучи на голки, ламав на всі боки, одним словом, збирав до купи.
 
Проблема все та ж? Травма ступні?
 
Цього разу не лише ступня дала про себе знати. Увесь пах заклеєний спеціальним пластирем. У фіналі я вже зовсім перестав розуміти, що потрібно берегти більше й на яку частину тіла перекладати навантаження. На висоті 2м29см стало зовсім сутужно.
 
2.29? Так вона ж у тебе була початковою… Ми на трибунах навіть жартували, мовляв, Богдан, мабуть, хоче розпочати змагання тоді, коли всі вже закінчать свої стрибки. Хоча тобі навряд чи в той момент було до жартів…
 
Все, що ми обговорили з тренером під час розминки, – це початкову висоту. Тато подивився на стрибки і, скриплячи зубами, все ж таки погодився, що на нижчих висотах нема сенсу навантажувати ногу.
 
До речі, ще жодного разу в історії світових чемпіонатів атлети не розпочинали свій виступ на такій висоті…
 
Все колись відбувається вперше. Не думаю, що на таких відповідальних змаганнях хтось до мене пропускав такі висоти як 2.32 та 2.38м. Відверто кажучи, я й 235см хотів пропустити, але пожалів тата. Думаю, він там і так за серце хапався. Звісно, на таких турнірах ліпше було б виходити на розбіг після кожного підняття планки. Але сьогодні мені доводилося ризикувати, аби зберегти ноги для стрибків на більш переконливих висотах. Тут двох вимірів бути не могло: або пан, або пропав.
 
На трибунах склалося інше враження: ти – або самовпевнений у собі юнак, котрий лоскоче нерви суперникам тактичними ходами, або авантюрист чистої води.
 
Насправді, сьогодні все було досить авантюрно, навіть мій вихід в сектор. Але, як ви вже зрозуміли, така нестандартна поведінка мала під собою вагоме підґрунтя. А про суперників, відверто кажучи, я не думав, тим паче, не замислювався над тим, як  впливатимуть на них мої рішення. Щодо впевненості, то глянувши на екрані свій стрибок на 2.35м, я розумів, що запасу цілком достатньо, аби підкорити і 241см. Інші справа, що занадто велике бажання завадило мені підкорити цю висоту з першої спроби. Через сильні емоції я припустився кількох технічних помилок.
 
До речі, про твою техніку. Фахівці подейкують, аби ти долав планку пряміше, а не «напівбоком», то світовий рекорд, вже був би оновлений. Читала, що навіть такий корифей, як Євген Загорулько, облизувався на стадіоні, спостерігаючи за твоїми стрибками, мовляв, мені б такий матеріал для роботи – ми б і на 2.50м зазіхнули.
 
Техніка у мне звичайна – нічого особливого. Всі атлети мають свої огріхи. А з іншого боку, нинішнього року ми над її удосконаленням практично не працювали. Ще наприкінці квітня на першому технічному тренуванні я травмувався, то ж до справжньої стрибкової роботи повертався лише виступаючи на різноманітних змаганнях.
 
Тоді за рахунок чого такий величезний приріст в результатах? До свого особистого рекорду нинішнього літа ти додав 10см, і це на висоті, де атлети набирають сантиметр за сантиметром і вважають це непоганим прогресом.
 
Починаючи з 2009-ого року я постійно страждав через травми. Відверто кажучи, навіть не пам’ятаю, чи були взагалі часи, коли я виступав на змаганнях зовсім без болісних відчуттів. Минулого року, перебуваючи в досить непоганій спортивній формі, я серйозно травмувався під час Олімпійської кваліфікації в Лондоні. Згадую, як повернувся до селища в сподіваннях, що лікар мене зараз «підрихтує», а зась! Нашу легкоатлетку Лілію Лобанову забрали до госпіталю на термінову операцію і, звісно, лікар повинен був знаходитися поруч з нею. Все моє лікування звелося до того, до я приклеїв на ногу пластир зі зміїною отрутою і терпляче чекав фіналу. Як для такої ситуації, я тоді виступив доволі непогано, хоча про сьому місце ніхто ніколи не згадує. Але все ж таки я показав у Лондоні результат такий самий, як і бронзові призери Олімпіади. Єдиний мінус – поступився їм за спробами.
 
Цікаво, що обидва бронзові призери минулих Олімпійських Ігор Мутаз Баршим і Дерек Дроуїн на цьому чемпіонаті світу також стояли в тобою на п’єдесталі.
 
У нас цікава і перспективна компанія. Я б сказав, що в сектор для стрибків у висоту серед чоловіків прийшло нове покоління. Мені цікаво змагатися, коли суперники підганяють, коли до останньої висоти йдеш з ними нога в ногу. Зазвичай в такій боротьбі народжуються результати найвищого рівня.
 
Іншими словами, новий рекорд світу – це лише питання часу?
 
Інакше й бути не може. Не хтось – так ми, не ми – так інші. Рекорди ставлять для того, аби їх перевищувати.
 
Що потрібно особисто тобі, аби нарешті подолати 2.46м чи вище?
 
Насамперед, здоров’я і хороша готовність. Потрібно, аби у мене нічого не боліло, або, якщо вже й боліло, то не так, як на цьому чемпіонаті. Потрібна сприятлива погода і одноденні змагання без кваліфікації. Потрібен хороший і швидкий сектор, близькі за результатами суперники, відповідний настрій і підтримка вболівальників.
 
І навіщо вони тобі, якщо, штурмуючи світовий рекорд, ти вимагаєш повної тиші на стадіоні? Сьогодні здавалося, що вона тисне на вушні перетинки куди сильніше за шалено волаючий стадіон.
 
Вболівальники – це надзвичайна допомога. Вони заводять, допомагають впіймати кураж, створюють грандіозний настрій ф атмосферу боротьби. З їхньою підтримкою почуваєшся, немов гладіатор на арені, від якого вимагають видовища, і тоді висоту можна подолати, як кажуть, лише на емоціях. Але штурм світового рекорду –  зовсім інша справа. Те, що коїться в моїй душі, коли я налаштовуюсь на 2.46м, словами не переказати. Емоції й без того переповнюють, а під шалені оплески трибун взагалі не знаєш, в який бік бігти й з якої ноги відштовхуватися. На таких висотах потрібна холодна голова, ясне мислення й ідеальна, наскільки це можливо, техніка. І додаткові емоції в цей час, м’яко кажучи, не допомагають.
 
Стоячи на своєму розбігові, ти змусив за одну секунду замовчати 45 тисяч людей! Тиша стояла така, що люди, котрі дивилися трансляцію, чули з екранів твоє дихання. Неймовірне відчуття! Ніби в той момент ти був центром Всесвіту.
 
Ні, центром Всесвіту я себе точно не відчував (сміється). А ось коли тисячі вболівальників затамовують подих і направляють свій погляд на тебе одного, не відчути їхню енергетичну підтримку просто неможливо.
 
Перед останньої спробою на висоті світового рекорду ти ліг на доріжку, заплющивши очі. Про що думав? Чи просто так здали нерви, що коліна почали тремтіти?
 
Мені потрібно кілька секунд, аби вгамувати вир емоцій. Я ліг і подумав про те, що я вже чемпіон світу. Непогано було б додати до цього ще й звання рекордсмена (сміється).
 
Тобто з думкою про рекорд ти так і не розстався? Знаю ідеальний час і місце: кінець сезону, фінал Діамантової Ліги, Цюріх. Перед тобою жодних зобов’язань, титули і медалі емоційно не тиснуть, виховані вболівальники, котрі знають і розуміють легку атлетику… Спробуєш на десерт?
 
О, десерти – це моє! Я люблю солодощі (сміється). Думаєте, мені не хочеться рекорду? Але розраховувати на нього після такого тривалого, насиченого і емоційного сезону було б нелогічно. Втім, як кажуть, надія помирає останньою… З іншого боку, якщо не вдасться подолати рекордну висоту нинішнього року – не біда. Буде мета, яка не дозволить розслаблятися чи зайвий раз давати собі слабинку на майбутній рік.
 
До речі, чому на етапі Діамантової Ліги в Лондоні ти замовив висоту не 246, а 247см? За принципом Ісінбаєвої? Вона завжди додавала зайвий сантиметр, якщо попередньо світовий рекорд на якійсь позначці ніяк не хотів їй коритися?
 
Все набагато тривіальніше. На вхідних дверях мого під’їзду стоїть електронний замок. Зараз вже й не підрахую, скільки разів я автоматично набирав ці цифри. Але напередодні мого відльоту в Лондон, я повертався додому з другом. Мої руки були зайняті, то ж товариш викликався набрати код. А коли я промовив вголос ці цифри, то одразу зрозумів, що за першої ж нагоди підніму планку саме на таку позначку. Нагода видалася вже за кілька днів на етапі Діамантової Ліги в столиці Великої Британії. Думаю, не складно здогадатися, яким саме був код. 
 
Тобі лише 23, а за плечима уже два титули чемпіона світу: серед юніорів і серед дорослих. Довелося бодай раз за ці п’ять років відчути справжнє розчарування?
 
Мій постійний біль – це травми. Інколи просто не вистачає ані фізичних, ані моральних сил боротися з ними. Найважчим у моїй кар’єрі був 2010 рік. Влітку 2009-ого травма ступні ніяк не давала мені реалізуватися. Пам’ятаю того сезону я вісім разів закінчував змагання на позначці 2м15см. Саме тоді й вирішив, що час боротися з травмами кардинально. Втім, не знаю, чи впорався б сам з цією проблемою. Тоді всі організаційні питання взяв на себе мій менеджер Айвар Каротамм. Спершу він домовився про обстеження у фінській клініці. З’ясувалося, що на одній ступні у мене майже всі зв’язки розірвані, в іншій – чимало «шипів», які потрібно було вичистити. Більш того, згодом Айвар повністю сплатив мої рахунки за операції в Фінляндії, а їх було аж три.
 
Зважаючи на те, що ти взагалі не виступав у 2010-ому році, відновлення було нелегким.
 
… і дуже тривалим. Хоча в жовтні 2010-ого я все ж таки виступив на студентських змаганнях в Ялті, подолавши висоту 2м10см. Щоправда, стрибав я тоді в спеціально зробленому шкіряному чобітку з пластиковими вставками з боків, що допомагали тримати ногу біль-менш нерухомою і оберігали від випадкових травм. А на першому ж старті наступного зимового сезону в Харкові я знову травмувався. Ой і набридли мені тоді всі ці події. Не раз думав кинути все і жити, як більшість молодих людей, – без болю і турбот. Але я добре усвідомлював, що кошти за операції мені потрібно повернути. Єдиний шлях їх заробити – це зціпити зуби і мовчки трудитися далі на результат.
 
Робота в тандемі з татом-тренером має свої мінуси?
 
Тільки плюси! І найголовніший з них, що тато мене розуміє навіть з не на півслова, а напівпогляду. А ще він, як ніхто інший знає, через який біль мені доводиться проходити, тому вряди-годи береже мене від навантажень. Наприклад, справжню силову і швидкісну роботу ми почали лише нинішнього року, а результат вже на долонях.
 
А як так могло статися, щ маючи в сім’ї тата легкоатлета, ти спершу потрапив на танці, а згодом в легку атлетику, але до іншого наставника?
 
Справа в тому, що мій тато працював на стадіоні, який знаходився від нашого житла аж за півтори години добирань громадським транспортом. Безглуздо було витрачати стільки часу на дорогу лише задля однієї години тренувань. Тому починав я свою легкоатлетичну кар’єру в групі Євгена Нікітіна, та вже з кінця 2007 року ми нерозривно працюємо у зв’язці з татом. А щодо танців, то це була суто мамина забаганка. Як зразковий син я корився її бажанням майже три роки.
 
Цікаво, танцювальна підготовка знадобилася бодай раз в легкій атлетці?
 
Аякже! Після своєї перемоги я таки вчудив «голубця» на доріжці. Щоправда, поки що це був перший і останній раз (сміється)…
 
Наступного дня журналісти вибудовувалися в довгу чергу, полюючи за ексклюзивним інтерв’ю з Богданом. Студії російських і французьких телеканалів, іноземні газети і журнали, церемонія нагородження… Лише о восьмій вечора найбільш таємними ходами вдалося вивести новоспеченого чемпіона з медіа-трибуни. В кожному його русі вже відчувалася неабияка втома, та біля виходу Бондаренко одразу потрапив до натовпу українських вболівальників. «Не хотіла говорити, але вони чекали на тебе три години,» – і я ніяково знизала плечима. «Тепер це до ранку?» – зиркнув на мене Богдан, з надією на порятунок. У відповідь я лише винувато посміхнулася, боячись виголосити свою думку… Тепер це на все життя, хлопче…
 
ПРОБАЧ, ГОСПОДИ!
 
Чи то своя сорочка завжди ближча до тіла, чи безпосередність і шарм Богдана Бондаренка взяли гору над розсудливістю й об’єктивністю журналіста, але перемогу українця в секторі для стрибків у висоту особисто я вважаю найяскравішою подією чоловічої програми легкоатлетичного чемпіонату світу в Москві. Ризикую бути розірваною на шматки мільйонною армією прихильників Болта, але ж, панове, давайте спробуємо і ми відстоювати позиції українців на рівних з найкращими PR- менеджерами Дикого Заходу.
 
Усейн Болт був, є і, гадаю, ще роками залишатиметься першим номером світової легкої атлетики, але, вочевидь, не московського чемпіонату. Так, він знову здобув для Ямайки три золоті нагороди, одна з яких на найпрестижнішій чоловічі стометрівці. Він в одні ворота виграв свій коронний біг на дистанції 200м і привів ямайський квартет до золота короткої естафети. Та через відсутність впійманих на вживанні заборонених препатаріт Тайсона Гея і Асафи Пауела, через відмову від участі в чемпіонаті травмованого Йохана Блейка перемога Болта в Москві була абсолютно прогнозованою. Відкритим залишалося лише одне питання, – з яким результатом Усейн дістанеться фінішу. І нехай він показав найкращі результати сезону в світі в усіх своїх дисциплінах, але до світових рекордів, на відміну від Богдана, не приступився й близько. На московському треку був виважений, обачний, прагматичний ямайський спринтер, але аж ніяк не Людина-Блискавка. Він, як і раніше, влаштовував на доріжці пантоміми, прикриваючись на старті стометрівки уявною парасолькою, але довести глядачів до стану шаленості Болтові так і не вдалося. Найяскравішим після його виступу на чемпіонаті залишилося хіба що фото, зроблене кореспондентом AFP Олівером Моріном, на якому над головою гальмуючого після фінішу Усейна московське небо розділяє навпіл серпнева грозова блискавка. Навіть у самого ямайчанина цей знімок, подарований йому на прес-конференції після двохсот метрівки, викликав бурю емоцій і захоплення.
 
Після світових рекордів Болта чоти річної давнини, йому не перестають поклонятися, в нього так само вірять, чекаючи прояву надлюдських властивостей, на нього чекають, як на Бога, на найбільш престижних і багатих турнірах. Аби подивитися його біг, люди раніше йдуть з роботи, заповнюючи вщерть спортивні бари. В одному із ямайських часописів вийшла замітка, про те, як в день фіналу стометрівки пастор містечка Хетвілд відпустив прихожан з богослужіння, аби ті могли спостерігати за бігом свого кумира. Наступного дня Болт вивісив в Instagram копію статті з власним підписом «Пробач, Господи!» А оскільки займатися плагіатом найшвидшої людини на Землі вже давно увійшло в моду як серед атлетів, так і серед глядачів, дозволю повторитися й собі. «Пробач, Господи!» журналістську нахабність у спробі посунути світову зірку з легкоатлетичного небосхилу, віддаючи перевагу іншим. «Пробач, Господи!» не зовсім обізнаних на легкій атлетиці москвичів і росіян, котрі у вечір фінального бігу Болта на 100м надали перевагу світським розвагам, дачам, диванам і сімейному затишку, залишивши трибуни «Лужників» напівпорожніми, адже згодом вони цілком реабілітувалися, масово йдучи на підтримку своїх героїв. Росія йшла на Ісінбаєву!
 
ПОВЕРНЕННЯ НА ОДИН ВЕЧІР
 
Вже за годину до початку вечірньої програми четвертого дня чемпіонату світу на трибунах напроти сектора для стрибків з жердиною вільного місця було не знайти. Напередодні беззаперечна Прима цієї дисципліни Єлєна Ісінбаєва оголосила, що домашній чемпіонат стане останнім в її 15-річній легкоатлетичній кар’єрі. 27 світових рекордів, по дві перемоги на Олімпійських Іграх і чемпіонатах світу,  12 стрибків вище п’ятиметрової позначки… Лише власними зусиллями вона підняла планку світового рекорду на 18см, довівши його до недосяжних для інших 5м06см. Але в московський сектор Ісінбаєва поверталася без корони… Починаючи з берлінського чемпіонату світу 2009 вона так і не виграла жодного титулу. Бронза олімпійського Лондона стала для Єлєни хіба що невеличкою втіхою. Вона заслуговувала піти красиво і яскраво: щонайменше – з нагородою найвищого ґатунку, щонайбільше – зі світовим рекордом. І вона мала право подарувати це видовище саме російським вболівальникам.
 
Це був незабутній фінал Ісінбаєвої, підігрітим ажіотажем настирливості її головних суперниць Олімпійської чемпіонки Дженіфер Сур та срібної призерки Лондона Яріслі Сілви. Це нам лише здається, що її переможні 4м89см вже давно стали буденними, і мало хто пам’ятає, що влітку запальна ІСІ востаннє злітала на цю висоту з того самого злощасного для неї 2009-ого.
 
А потім вона стрімголов мчала до свого чарівника-тренера Євгена Трофімова вже зі сльозами радості в очах, аби за дві хвилини повернутися в сектор і нашептати судді на вушко промовисті цифри. 5.07! Чи була готова Ісінбаєва в той вечір подолати і цей світовий рекорд? Фізично – так! Чи могла? Навряд чи… Після такого виплеску емоцій та ейфорії від вже отриманою перемоги зібрати себе до купи не змогла б навіть залізна леді. Але їй так хотілося зробити подарунок усім, хто прийшов на її прощальний вечір в секторі! І дарма, що планка тричі опинялася на землі. Лише від самих її спроб повернутися на рекордну висоту трибуни скаженіли, супроводжуючи кожен крок Королеви диким звірячим ревом. Коло пошани з прапором в руках, зі слізьми водночас із заразливим сміхом, з гімнастичними трюками у вигляді рондат-фляків і сальто Ісінбаєва покинула стадіон. Не виключено, що назавжди.
Вона, як завжди красиво, душевно і емоційно, дякувала всім за підтримку. І зовсім тактично, навіть якось не по-королівськи, вона не констатувала факти, а просила у народу дати їй шанс побудувати сім’ю, народити дитину і лише тоді, можливо, повернутися. Чи потрібно їй буде це повернення через два роки? Якою стане Ісінбаєва? Зараз все це неважливо. Значущим залишається сам факт її перебування у великому спорті, її відкритість і чесність. Важливо те, що ніхто і ніколи не зможе замінити Ісінбаєву на її троні. Звісно, на її місце прийдуть інші переможниці та рекордсменки, але вони ніколи не зможуть стати НЕЮ… До останнього кроку Ісінбаєвої по стадіону, до останнього слова на заключній прес-конференції  її супроводжували захоплені й вдячні погляди. Щоправда, в кожному з них читалися нотки жалю з рекламним акцентом Жерара Депард’є: «Я буду че-е-екати…»
 
ПРЕТЕНЗІЇ ВЧОРАШНЬОГО ШИБАЙГОЛОВИ
 
Це був фінальний акорд чемпіонату, який багатьом запам’ятається напрочуд напруженою боротьбою і стрибками з претензією на новий світовий рекорд.
 
Після стрибка «у вічність» британця Джонатана Едвардза на 18м29см у 1995-ому і після спроби американця Кенні Харіссона бодай підібратися до цього показника роком пізніше, світ забув про стрибки за 18м в секторі для чоловічого потрійного на цілих 17 років. Здібні, перспективні, обнадійливі… Крістіан Олссон, Жадел Грегоріо, Маріо Опреа, Нельсон Евора, Філіпс Айдоу, Вілл Клей і Крістан Тейлор… Технічні виконавці, вишколені, немов солдати королівської гвардії, всі вони лише зазіхали, намагалися, мріяли… але перестрибни 18-метрові магічну позначку так і не змогли. Напередодні фіналу чоловічого потрійного стрибка чинний рекордсмен світу з 18-ти річним стажем Джанатн Едвардз вчергове був стриманий у своїх прогнозах. «Подивимось, як складатиметься боротьба, – відкручувався британець. – Особисто мені б вже хотілося побачити стрибки за 18м. Від кого? Тедді Тамго перший, хто може зараз це зробити». Око професіонала не обманеш…
 
В можливостях Тедді Тамго ніхто не сумнівався ще три роки тому, коли тоді ще 20-річному французові вдалося стати новим рекордсменом і чемпіоном світу в закритих приміщеннях з результатом 17м98см. Але несамовитого темношкірого юнака понесло… Вже за півроку французька федерація легкої атлетики дискваліфікувала свого перспективного шибайголову на півроку за неспортивну поведінку на тренувальному стадіоні, а згодом Тамго травмувався так, що питання про його повернення в легку атлетику стало руба. Розірвані вщерть зв’язки ступні, вибитий суглоб, операції, відновлення… І відродження того безрозсудного і відчайдушного Тамго, за яким ми так давно заскучали!
 
Чотири спроби за 18 метрів у московському фіналі, навіть якщо три з них були з невеличким заступом, дорогого варті. Яким же потрібно бути безпечним і до-доброму божевільним, аби в останній спробі таки опанувати себе і приземлитися на позначці 18м04см! Це був третій виступ на московському чемпіонаті світу з очевидною претензією на світовий рекорд! Я тішилася наперед в передчутті хвалькуватих і розв’язних інтерв’ю Тедді з обіцянками вже невдовзі скласти свої скачок, крок і стрибок в щось на кшталт 18.30 чи навіть 18.50м і… осіклася.
 
«Світовий рекорд? Що ви! 18м29см – це фантастичний показник, для якого потрібно мати надзвичайну готовність. Навіть не знаю, чи вдасться комусь найближчим часом перевершити цей результат. До Едварза мені ще далеко» – ошелешив Тамго… Він і надалі був виваженим, розсудливим і стриманим у своїх відповідях, вільно оперуючи англійською, французькою та іспанською. Вплив вишколеного кубинським режимом Івана Пердоси, під керівництвом якого Тедді тренується вже більше трьох років, – на лице. Від вчорашнього французького шибайголови у Тамго залишився хіба що бешкетний і трохи шкідливий погляд. Чемпіон став обачнішим, серйознішим і вочевидь подорослішав. І все ж таки він продовжує шокувати, але тепер вже не колишніми неординарністю витівок, а логікою та інтелектом. Про нього частенько говорили, мовляв, якщо візьметься хлопець за голову, – до легендарні показники Едвардза таки ляжуть до його ніг. Схоже, здоровий глузд взяв гору, і Тамго почав робити і говорити речі, до яких варто було б придивлятися і прислухатися. Та чомусь мені здається, що розмірковуючи про неможливість перевершення світового рекорду, Тедді все ж таки проявив занадту скромність і зухвалу хитрість. Єдиний в чому був правий новоспечений чемпіон –  до вкрай інтелігентного і вишуканого Едвардза йому ще насправді далеко. 
Людмила ЯКУШЕВА, спеціально для «Олімпійської Арени» з чемпіонату світу в Москві