Вперше на справжній міжнародний турнір з легкоатлетичного багатоборства Анна Мельниченко потрапила лише у 21-річному віці. Але навіть тоді витончена і ніжна дівчина з граціозними повадками аристократки не вселяла особливих сподівань у душі тренерів збірної. Сказані не для преси (а відтак без імен і прізвищ) слова одного із провідних тренерів команди вряди-годи спливають у моїй пам’яті: «Мельниченко? Я б на вашому місці не загострював увагу на цій дівчині. Якщо Анна не зміниться, то її місце не в сучасному легкоатлетичному багатоборстві, а на модельному подіумі. Для великого спорту вона занадто м’яка і неймовірно приваблива. Такі дівчата зазвичай швидко звертають зі спортивного шляху».
Анна все ж не змінилася… Втім, надзвичайна жіночість і вишуканість поведінки, якою дихає кожна клітинка її тіла, не завадила українській багатоборці розгромити вщерть припущення і прогнози колишнього чиновника. Тричі поспіль у 2008, 2009 і 2010 роках Мельниченко ставала переможницею Кубка Європи з легкоатлетичних багатоборств тоді ще за тренерської опіки Вікторії Козлової. Але до березня 2013-ого нинішній запоріжанці й водночас представниці Полтавщини не вдавалося піднятися на п’єдестал європейських чи світових першостей. І лише в 29 років, виборовши бронзу ґетеборзького чемпіонату Європи в закритих приміщеннях з сумою п’ятиборства 4608 очок, дівчина збагнула сенс тривіального словосполучення «довгоочікувана медаль». Медаль, до якої Анна дійшла вже у тісній співпраці з Дмитром Льопою, стала лише початком. Справжній тріумф був на переможному для неї чемпіонаті світу в Москві.
СИНИЦЯ В РУКАХ
– Свого часу я і справді ніяк не могла зрозуміти, чому деякі атлети чи тренери називають нагороди чемпіонатів довгоочікуваними, – почала свою розповідь Мельниченко. – Але коли протягом багатьох років якісь дрібнички постійно стають на заваді для завоювання медалей чемпіонатів світу чи Європи, навіть у дуже сильного атлета можуть здати нерви. У мене також неодноразово опускалися руки, але з кожним новим сезоном знову з’являлася віра, спонукаючи до несамовитої праці й самовідданості. Перед чемпіонатом Європи у Ґетеборзі я вже навіть думала, якщо й звідси повернусь без призового місця, то це вже, мабуть, у мене така доля…
П’ятиборство на чемпіонаті Європи ти почала майже з особистого рекорду на шістдесятиметрівці з бар’єрами. Не менш вдалим був і початок на чемпіонаті світу. Такий старт змагань окрилює чи, навпаки, трохи заспокоює і збиває бойовий запал?
Особисто мене вдалий початок завжди надихає, додає оптимізму, настрою і бажання змагатися.
МОЄ ОЛІМПІЙСЬКЕ ЗОЛОТО
Аню, стрибки у довжину лише за останній рік стали твоїм коронним видом. Ще минулого літа ти приголомшила тренерів особистим рекордом на 6м75см. З чим пов’язаний такий прорив результатів?
Насамперед, зі зміною тренера. Тепер я в же точно можу сказати, що до 28-ми років я навіть поняття не мала, як правильно стрибати у довжину. З Дмитром Івановичем Льопою я почала розуміти, що таке ритм, як потрібно відпрацьовувати відштовхування, і що швидкість хоча і відіграє дуже важливу роль, але не є догмою і гарантією далекого стрибка. Раніше я стільки стрибала у довжину на тренуваннях, що під час змагань мені вже й дивитися не хотілося на цей сектор. Зараз все інакше: ми окремо відпрацьовуємо розбіг, окремо деталі відштовхування і польоту, а вже на змаганнях цей паз складається в ідеальний результат.
Взагалі в моїх тренуваннях відбулося чимало змін. Подивіться, наскільки виріс мій спринт, – і це майже в 30 років, вік, коли показники швидкості у атлетів зазвичай починають згасати. Тепер я розумію, що головне – не втомитися і просто виповзти з тренувального ядра, а мудро розвивати ті чи інші фізичні якості. Звісно, без терпіння не обходиться, але зараз я отримую максимум задоволення від роботи. В жодному разі, не хочу цим сказати, що мій попередній тренер – Вікторія Козлова – застосовувала неправильні методики. Мабуть, ми просто не змогли підібрати ідеальний для мене варіант. Але саме вона привила мені неймовірну любов до легкої атлетики, навчила працювати, не покладаючи рук, і повністю віддаватися своїй справі. Це був важливий етап мого становлення, без якого Анна Мельниченко як багатоборка не відбулася б. Та зараз я неймовірно щиро вдячна долі й Богові, що маю можливість працювати під керівництвом такого мудрого наставника, як Дмитро Льопа. Довіряти тренерові на сто відсотків – це одна з головних складових спортивного щастя. Без перебільшення можу сказати, що саме завдяки Дмитру Івановичу в моїй спортивній кар’єрі почався новий відлік.
Взагалі у нас тепер у групі сімейна і тепла атмосфера. Тренер для нас з Льошою (авт.: бойфренд Анни – срібний призер зимового чемпіонату світу з багатоборства Олексій Касьянов) – рідна людина. Оскільки зараз ми живемо в Запоріжжі, то останнім часом я виступаю і за цю область. Тепер приходжу в манеж «Запоріжсталь» не як гостя і щиро радію, що стала «своєю» для усіх людей, котрі створюють нам найкращі умови для тренувань. Ось увесь цей позитив нарешті вилився в мою перші медалі чемпіонатів світу й Європи.
Шведи завжди вирізнялися цікавим підходом до дизайну нагород легкоатлетичних чемпіонатів. У березні ти отримала медаль з обрисами Скандінавіум Арени і до того ж дуже масивну…
Я дуже їй раділа, як чомусь неймовірно-фантастичному. Здавалося б, що в ній особливого? Це ж не олімпійська медаль, але для мене вона тоді була найціннішою! Знаєте, я взагалі вважаю, що моє олімпійське золото – це мій Льоша.
Позитиву, мабуть, додає ще й той факт, що тепер ти можеш завжди бути поруч зі своїм коханим: і вдома, і на стадіоні, й навіть на тренувальних зборах.
Ви не уявляєте навіть, наскільки це для нас важливо. Перший рік наших стосунків з Олексієм був для нас роком суцільних випробувань. Ні для кого не є секретом, що Льошу завжди вважали перспективним, потужним атлетом і готували, як кажуть, на медаль. Не знаю, кому з тренерів прийшла в голову думка, що наші стосунки заважають його спортивному росту. Заради світлого майбутнього Касьянова, як спортсмена, нас навіть намагалися розлучити. Постійне перебування під таким пресом нікому не пішло не користь. Олексій намагався максимально відсторонити мене від усіляких пліток і непотрібних розмов, за що я йому особливо вдячна. Переборовши протистояння ззовні, наша любов стала ще міцнішою. Тепер наші стосункам навряд чи може щось завадити.
Дивлячись на вас збоку, розумієш, що у цих стосунках нема двох людей, – ви просто розчиняєтеся одне в одному. Хімічна реакція «Анна + Олексій» особисто для тебе дала який результат?
Для мене це формула душевного спокою. З Льошею я почуваюся захищеною від будь-яких негараздів. Внутрішньо я стала більш впевненою не лише в собі нинішній, а й у своєму майбутньому. Зараз мені це допомагає отримувати задоволення від своєї основної роботи. При чому ми не залишаємо тренувальні проблеми лише на стадіоні й не цураємося продовжувати їх обговорення навіть вдома. Це додаткове бачення деяких технічних помилок, яке відкриває нові шляхи для удосконалення.
Як звичайна жінка я можу занадто засмутитися, коли в мене щось не виходить на тренуванні. Олексій же легко і швидко може знайти слова, що заспокоюють і надають ще більше сил для подальшої роботи. Мені б хоч соту частинку його зваженості й спокою! Що-що, а нервова система у Льоші просто сталева!
Чим найбільше за цей час зміг здивувати Олексій? Так щоб навіть така вибаглива жінка, як ти, могла відреагувати хіба що тривіальним «вау»!
Кожен день з Олексієм – це «вау»! Здавалося б, ми вже стільки разом, що йому вже нічим мене здивувати. Але з кожним новим днем, він мене дивує все більше і більше, і з кожним днем я закохуюсь у цю людину все сильніше і сильніше. Навіть у Ґетеборзі, перед останнім видом програми саме Олексій зміг знайти лаконічні, але напрочуд влучні й потрібні слова, аби налаштувати мене на бійцівський лад. Коли я вся тремтіла від переживань і страху знову залишитися без медалі, він не став мене заспокоювати, а просто сказав: «Аню, поки що втрачати тобі нічого, а отже й приводу для переживань нема. Не думай про те, що ти зараз можеш втратити медаль, думай лише про те, що ти вперше маєш шанс її завоювати» … і все одразу стало на свої місця. Для мене Олексій – ліпше будь-якого психолога.
Вряди-годи ви разом з Олексієм виступаєте на всіх головних стартах. Чи можна сказати, що за один чемпіонат кожен з вас проходить два багатоборства?
Так воно і є. Хоча одне навантаження фізичне, а інше – моральне, інколи навіть складно сказати, яке з них важче. Одна справа, коли я вже відзмагалася і спостерігаю за виступом Олексія, інша – коли мій старт попереду. Звісно, стримуєш себе, не йдеш на стадіон, щоб зберегти емоції, але все одно то в інтернеті результат подивишся, то десь натрапиш на телевізійну картинку. Та для мене все ж таки спокійніше перебувати в курсі перебігу чоловічого багатоборства, аніж бути увесь день у невіданні.
СВІТЛО ЗСЕРЕДИНИ
Аню, займаючись нелегким легкоатлетичним багатоборством, ти сильно вирізняєшся жіночістю, манерністю поведінки, м’якістю ходи і ніжністю погляду серед своїх суперниць. Як тобі завжди вдається залишатися жінкою від п’ят до кінчиків волосся?
Мабуть, цим я повинна завдячити лише мамі й татові, й, думаю, жоден спорт не в змозі вже викоренити цю жіночість. Її й так вже небагато залишилося в сучасній легкій атлетиці, тому трохи привабливості й ніжності нашому спорту не завадить. Інколи мені самій хочеться бути більш мужньою, та природа бере своє. Ми, приміром, з Наталкою Добринською завжди по-доброму глузуємо з мого вигляду з ядром в руках. Але того вже не змінити (сміється)…
Маєш еталон жіночої краси?
Ні. Конкретного еталону для мене не існує. Та й взагалі зовнішність – це не головне. Справжня жінка повинна мати родзинку і багатий внутрішній світ. Тоді вона світитиметься зсередини, притягуючи погляди оточуючих.
Чи була ти коли-небудь вражена чиїмись здобутками чи вчинками в спорті?
Останнє, що вразило мене до глибини душі – це виступ Наталі Добринської на минулорічному зимовому чемпіонаті світу. Всі ми знаємо, з яким тягарем на душі виходила Наталя на стамбульську арену. А характер, який вона проявила на вісімсотметрівці, щоб виграти турнір й встановити рекорд світу, – це і є приклад для наслідування.
Ми з Наталею завжди підтримували одна одну на змаганнях, а я чимало чого вчилася у неї. Вона вміє налаштовуватися на боротьбу і взяти себе в руки, здавалося б, у безвихідній ситуації. А в позаспортивному житті ми розуміємося ще краще, тому що дуже схожі ментально. Наталя – чуйна і відкрита, готова в будь-який момент підставити своє плече, аби допомогти другові. Вона як раз та людина, котра світиться зсередини!
Ти ніколи не почувалася обділеною увагою, залишаючись багато років у затінку спершу Людмили Блонської, а потім Наталі Добринської?
В жодному разі! Хочеш більше уваги – показуй кращі результати. Я ніколи не зважала на думки тренерів, котрі вважали мене безперспективною. Мене це і не пригнічувало, і не стимулювало. Мій стимул – це лише моє власне бажання. Мені справді хотілося відчути, як то стояти на одній із призових сходинок європейської чи світової першості. Поки що можу охарактеризувати це лише одним словом – щастя!
Звісно, мені б хотілося і надалі поповнювати власну скарбничку здобутків. Але я розумію, що це дається лише одиницям, і якщо в мене щось не складеться – життя на цьому не закінчиться. Боюсь наврочити, але, мабуть, я найщасливіша людина на Землі. Я маю все, про що лише могла б мріяти. Мої близькі й рідні люди – всі живі й здорові. Поруч зі мною кохана людина. Я з задоволенням займаюсь улюбленою справою. Чого ще хотіти? … ну, хіба що двійнят… нехай це і буде моєю наступною мрією.
Людмила ЯКУШЕВА, для «Олімпійської Арени»
