Юрій Сєдих: «Спортивні спогади й досі спливають у снах»

6
Близько двох тижнів тому в «Залі слави ІААФ» стало троє українців. Діючий рекордсмен світу з метання молота, дворазовий олімпійський чемпіон Юрій Сєдих відтепер входить до нього разом з Сергієм Бубкою та Володимиром Голубничим.

 
Про значення світового рекорду, феномен тренера Анатолія Бондарчука, спортивні сни та найкращого легкоатлета 2013 року Сєдих розповів читачам сайту ФЛАУ.
 
Минулого року до «Зали слави ІААФ» ввели Володимира Голубничого. Коли передавали нагороду, він сказав: «Я вже стільки років не виступаю, а мене й досі продовжують нагороджувати». У вас схожі думки виникали?
 
Олімпійських чемпіонів є величезна кількість. Дехто з них живий, дехто пішов у інший світ. Комусь, можливо, вдалося залишити більш яскравий слід в історії легкої атлетики. Я радий тому, що мені знову повернули спогади. Інколи, переглядаючи відео, здається, що все те сталося не зі мною, а з кимось іншим. Життя після спорту змінилося, а в пам’яті ті миттєвості спливають інколи як прекрасний, а інколи і як сон жаху.
 
Підготовка до змагань постійно присутня в моїх снах. Але якщо раніше вони були ближчими до реальності, то зараз… Мені сниться, що я запізнююсь на змагання, затримався і не встиг зробити спробу. І це не зовсім приємні сновидіння, оскільки вони нагадують про те, що ти вже не можеш зробити. І це при тому, що спорт залишається невід’ємною частиною вашої душі до кінця років.
 
Намагалися проаналізувати, що б могли значити такі сни?
 
Потяг уже пішов, і його не наздогнати. І те, що сниться запізнення, це вже той час, який теж не наздоженеш. У мене виникають саме такі асоціації. Це точно не віщі сни, адже спорт закінчився, хоч час від часу і нагадує про себе.
 
Коли ви виходили в сектор, то притягували до себе погляди й увагу тисяч глядачів на трибунах. Зараз ви викладаєте в університеті. Вдається так само заволодіти увагою студентів?
 
Великі спортсмени – непрості особистості. Вони наділені великою харизмою і магнетизмом, вміють притягувати до себе увагу. Тому вони й стали найкращими в світі. Думаю, ці якості переносяться і на звичайне життя. Відчуваю, що користуюсь хорошою славою серед студентів. Я не намагаюся створити фаворитизм, обрати улюбленців і знайти поганих. У мене рівне до всіх ставлення, справедливо суджу по їхній роботі, і це дозволяє їм ставитися до мене з повагою. Мені здається, що на цьому рівні я ще привертаю до себе увагу.
 
У будь-якому випадку світові рекорди це така величина, яка зрозуміла всім людям. Коли говорять «рекордсмен світу», коли далі ніж ти ніхто не метав, швидше ніхто не бігав, це відразу привертає увагу. Ти бачиш, яка кількість людей живе в світі, а це найкраща людина серед усієї цієї кількості.
 
Є багато людей, найкращих у світі: найкращий у світі кухар, найкращий у світі чоловік… Які завгодно категорії. Але спортивні категорії, пов’язані з результатом – це щось особливе. І легка атлетика тут має перевагу. На відміну від ігрових видів, гімнастики у нас все заміряється. Коли є стандартні метр чи секунди, які зберігаються в Швейцарії під спеціальним контролем, температурою й тиском, щоб не змінилися, то це є дуже переконливим критерієм і доказом того, що ця людина дійсно найкраща в світі.
 
Настільки чітких критеріїв у визначенні найкращого тренера не існує, але одним з таких вважають вашого наставника Анатолія Бондарчука. Знаю, що його учні. які сьогодні вже мають своїх вихованців, радо передали б їх у руки Анатолія Павловича, якби була така можливість. Чи можна те саме сказати про вас?
 
Абсолютно точно. Якби була така можливість, якби ми жили ближче, я б це зробив. Я відбувся як спортсмен, але те саме сказати про себе, як про тренера, не можу, адже не працював ним стільки, скільки Анатолій Бондарчук. У нього величезний досвід. При своєму віці, 73 роки, він з великим ентузіазмом і з таким же запалом, як і раніше, продовжує працювати з молодими. Ця людина – тренер від Бога, і звісно, ми б віддали такому вихователю своїх учнів. Але на жаль, він уже багато живе поза межами України і Європи.
 
Кажуть, що талантами не народжуються, а стають. Я не згоден щодо спортивних талантів – ними саме народжуються. А тренерським талантом може заволодіти більше людей. Важливо, щоб людина ставилася до своєї роботи з ентузіазмом, інтересом, пошуком. Тоді вона повинна знайти щось своє і досягти успіхів у тренерській роботі.
 
У Монако видатних атлетів минулого вводили до «Зали слави ІААФ», але також обирали найкращих сьогодні. Якби вибір довірили зробити вам, кому б вручили трофей: Усейну Болту, Мо Фара чи співвітчизникові Богдану Бондаренку?
 
Питання в тому, як судити. Усейн Болт і Шеллі-Енн Фрейзер-Прайс – це люди, які виграли по три медалі на одному чемпіонаті. І в математичному плані це виграш. Але ми повинні зрозуміти, що людям у певній мірі пощастило, що у них суміжні дисципліни. Ну немає цього в стрибках у висоту! Є тільки один такий вид. Як хочеш стрибай – хоч флопом, хоч перекидним – але це все лише один вид.
 
Часто виходить так, що титули найкращих дістаються тим, у кого більше медалей за кількістю. Так не лише в легкій атлетиці, й в інших видах, наприклад, у плаванні. Але в даній ситуації… Усейн Болт виграв цей титул вп’яте. Думаю, для нього не було б ударом і нічого б не сталося, якби найкращим атлетом року назвали Богдана Бондаренка. В тій застійній ситуації, яка донедавна існувала в стрибках у висоту, Богдан – це справжня надія на те, що світовий рекорд Хав’єра Сотомайора, який так довго тримався, нарешті може бути побитий. Богдан тренується, він вже кілька разів ставив цю висоту, і я бачив, що у нього були дуже непогані й близькі до успіху спроби. Саме тому в даній ситуації, особисто моя думка, що титул найкращого легкоатлета року в більші мірі стимулював би і Богдана, й інших молодих атлетів. Адже в епоху Болта, за цією стіною, може скластися враження, що перемоги інших дещо менш значущі. Хоча Болт, поза сумнівом, великий спортсмен.
 
Яку пораду дали б атлетам, які за стіною Болта або власної скромності, навіть попри перемоги, губляться й з часом, на жаль, забуваються вболівальниками?
 
Не потрібно соромитися або боятися про щось розповідати. Ви ж не робите нічого кримінального. Є багато спортсменів, які цікаві звичайним людям, вболівальникам, любителям легкої атлетики. Їм є про що розповісти, і це варто робити. Головне, щоб інтермедіа, які існують між нами і цими людьми, донесли інформацію правильно і без внесення коректив на свій лад. Будемо відверті, журналісти інколи грішать цим. Можуть продовжити твою думку або інтерпретувати її так, що тобі самому буде складно її впізнати. Ситуації бувають різні, але мовчати не варто. Ми говоримо про спорт, і краще, щоб був він, а не щось інше.