Богдан Бондаренко: «Танцюватиму у секторі, коли поб’ю світовий рекорд»

91
У Нью-Йорку на шостому етапі «Діамантової ліги» у секторі для стрибків у висоту Богдан Бондаренко ще на один сантиметр підняв планку особистого рекорду — 2,42 м! З 1987 року, коли швед Патрік Шеберг першим на континенті взяв цю висоту і записав на своє ім’я рекорд Європи, у Старому Світі так високо не стрибав ще ніхто. З такими темпами, які нав’язують один одному Бондаренко і його найзапекліший суперник — Мутаз Есса Баршим (на цьому турнірі катарець з таким же результатом став другим), світовий рекорд Хав’єра Сотомайора (2,45 м) ризикує не встояти до кінця сезону. Про те, з чим можна порівняти політ на рекордну висоту, що харків’янин вважає найбільшим подарунком долі, і коли глядачі зможуть побачити українські танці у стрибковому секторі, Богдан Бондаренко розповів читачам «Високого замку».

 
– Богдане, які були відчуття на висоті рекорду Європи?
 
– Що до тебе це вже хтось робив. Звичайно, приємно встановити особистий рекорд, адже це є найкращим свідченням того, що ми рухаємося у вірному напрямку. Коли на одних змаганнях береш 2,40 м, а на інших піднімаєш планку ще на 2 см — це натхнення і маса інших позитивних емоцій. Хочеться вірити, що для мене це не межа.
 
Насолоджуватися польотом у момент переходу через планку практично ніколи не вдається. Весь час думаєш: «Тільки б не зачепити! Хоч би подалі пролетіти від планки!» У цей момент час розтягується до безкінечності: розбіг, відштовхування, переліт, приземлення… Ці відчуття неможливо порівняти ні з чим пережитим у неспортивному житті. Можливо, такий адреналін вибухнув би, якщо б виграв велику суму у лотерею чи відкрив би у собі якісь надзвичайні здібності.
 
– Чи відрізняються ось ці повітряні відчуття на 2,40 м і, наприклад, на висоті на 5 см нижче?
 
– Так. Річ у тім, що 2,35 м — це вже доволі буденно. Та чим вище піднімаєш планку, тим більше зростає внутрішнє напруження: ти розумієш, що потрібно зробити ще трішечки більше. І при цьому — не переборщити з силою, не зробити усе надто швидко чи навпаки — не запізнитися. Щоб виконати правильно всю технічну роботу на 2,40 м, потрібно перед тим перемогти себе, розвіяти зайве напруження.
 
Висота, якої ти ще ніколи не брав, не може не пульсувати в мозку, викликаючи хвилювання. Але це хвилювання позитивне. Розумієш, що саме тут і тепер  можеш зробити те, що ніяк не вдавалося раніше. Що до того у тебе було багато безуспішних спроб, але тобі подарували ще одну реальну можливість поліпшити своє досягнення. Кожен такий шанс — наче останній. Ми, атлети, ніколи не знаємо, чи буде у нас в запасі ще одна спроба.
 
– Чимало фахівців переконують, що світовий рекорд для вас — це лише питання часу. Якщо би можна було обрати, як побити рекорд Сотомайора — відразу стрибнути на 2,46 м чи піднімати планку по сантиметру, як би ви вчинили?
 
– Потрібно стрибати відразу, випробувати рекордну висоту у кожен ліпший момент, використовуючи найменшу можливість. Невідомо, в якому стані я буду завтра, як зійдуться зірки і складуться обставини. Це ж спорт, в якому так багато непередбачуваних речей. Тому я б не став відкладати рекорд у шухляду. Кожен раз я йду на максимум, не стримуючи себе.
 
– Тоді чого не вистачило вам у спробах на рекордній висоті?
 
– Минулого року мені було важко передусім психологічно: багато змагань, ще більше емоцій, перемог і радощів. Нелегко було і фізично, адже рекордні висоти я починав стрибати ближче до середини сезону. Цього літа також поки що не вдається перестрибати Хав’єра Сотомайора. Мабуть, ще не готовий до таких стрибків.
 
– У минулому сезоні менше ніж за рік ви підняли планку власних досягнень на 10 см. У чому секрет такого успіху?
 
– Чомусь усі акцентують увагу лише на минулому сезоні. Але ж статистика свідчить і про те, що за сім років я покращив свій результат на 14 см. Не переконливо? Не виключено, що в попередніх сезонах я не реалізував себе, а ось минулого року вибухнув.
 
– З вашим найбільш принциповим суперником Мутазом Ессою Баршимом спілкуєтеся поза сектором?
 
– На прес-конференції він допомагав підібрати потрібне слово англійською. Коли перетинаємося за межами стадіону, обов’язково зупинимося, щоб перекинутися парою слів. Що мені хотілося б запозичити у Баршима з технічних нюансів? Нічого. Не хочу бути подібним на інших.
 
– Після минулого чемпіонату світу, шукаючи можливостей усамітнитися для нових звершень, ви були нечастим гостем в Україні…
 
– І це дало результат. Тренування в Африці та європейських країнах допомогло набрати хорошу фізичну форму. Я працював над силою та швидкісними якостями, намагався залатати деякі огріхи в техніці. До того виконувати необхідну технічну роботу ніяк не вдавалося — заважали травми. Сам план підготовки ми не змінювали. А навіщо? Якщо попередні тренування дали результат, то не потрібно вигадувати нічого нового. От ми і йшли протоптаною стежиною. На жаль, усі травми так і не вдалося залікувати. Щоразу десь щось «вилізає». Тож тренуватися на повну силу і надалі важко, доводиться щоразу підлаштовуватися під примхи організму.
 
У цей період своєрідного усамітнення я усвідомив, що стрибати 2,40 м — не так вже й складно. Мій мозок навчився сприймати цю висоту як щось повсякденне. Тепер, коли бачу ці магічні цифри у секторі, стрибати психологічно легше. А ще рік тому для мене це було щось надзвичайне.
 
– Під час тривалих зборів у Африці однією з найбільших ваших розваг був зоопарк. Яку з тварин відчуваєте близькою по духу?
 
– Гадаю, про це краще можуть розповісти мої рідні чи друзі. Єдине, поряд з крокодилом я точно не відчуваю душевної рівноваги (сміється).
 
– Ім’я Богдан розшифровується як Богом даний — такий ось подарунок батькам. А що ви вважаєте своїм найбільшим подарунком долі?
 
– Це мої батьки, які не лише народили і виховали мене, а й дали правильний орієнтир у житті. Чи легко тренуватися у батька? У нас з татом однакові погляди на тренувальний процес. Буває, що ми дещо по-різному дивимося на життя, але все частіше я прислухаюся до тата і нерідко змінюю свою думку.
 
– Чи є у вас власний ритуал, який допомагає налаштуватися на старт?
 
– Є рецепт, відомий в усьому світі: дотримуватися здорового способу життя. Мені не потрібно замотуватися в рушник, медитувати чи молитися. Лишень за день перед стартом обходити стороною всі дискотеки — і все буде добре. А ось післястартове напруження найкраще знімати в компанії друзів. Виїзди на природу, більярд чи цікаві фільми легко долають будь-який стрес. Ще цікавіший варіант — рибалка (найбільший мій «трофей» — короп вагою 5,5 кг). Однак не часто можу собі це дозволити, адже є великий ризик застудитися. А після найбільш емоційних змагань хочеться просто лежати і дивитися в стіну. Сил не вистачає навіть на друзів.
 
– Ви три роки займалися народними танцями. Що повинно статися, щоб ви затанцювали у секторі, як ваша колега по стрибковому сектору Бланка Влашич?
 
– Не танцюю я тому, що надто вже скромний і сором’язливий. У компанії близьких друзів у пориві радості я можу завестися з півоберта. А ось на стадіоні… гадаю, гідним приводом для танців у секторі може бути світовий рекорд.
 
– Ваша мама працює в аптеці. Її знання якось допомагають вам у підборі фармакології?
 
– Мама не володіє глибокими знаннями зі спортивної фармакології. Вона може допомогти у лікуванні застуди чи грипу. Нам же у збірній конче потрібні фахівці зі спортивної медицини. Часто доводиться покладатися на себе, а також на здорове харчування. Медичні препарати використовуємо лише у випадку травм, для усунення запалення.
 
– Як знаходять компроміс необхідність дотримуватися дієти і ваша знаменита любов до солодкого?
 
– У дитинстві не було необхідності в дієті. Тепер же за кілька днів до змагань трішки обмежую себе в солодкому, менше вечеряю. Але якщо чогось дуже сильно хочеться, зазвичай не відмовляю собі. Ось в Африці найбільше смакували смажені реберця. Та все ж найулюбленіші ласощі — це солодке. Зі США привіз три великі пачки “m&m’s”— у нас таких не продають. Можу ласувати цим будь-коли і в необмежених кількостях.
Олена САДОВНИК, «Високий замок»