Єлизавета Бабій. Щасливе відчуття переможного польоту

23
Попри юний вік Єлизавета Бабій на власному досвіді відчула і радість від історичної перемоги, і біль та гіркоту поразки. Після не зовсім удалого виступу на минулорічному юнацькому чемпіонаті світу дівчина сповна реабілітувалася на юнацьких Олімпійських іграх у Нанкіні, поклавши перше «золото» до скарбнички легкоатлетів. Медаль найвищої проби й особистий рекорд зі стрибків у довжину (6,26 м) їй принесла передостання спроба.

 
– Лізо, а часто буває, що саме заключні спроби приносять вам успіх? – запитую у щасливої переможниці.
 
– Так, саме в них у мене й встановлено багато особистих рекордів. І Олімпіада не стала винятком. Велику роль відіграє усвідомлення того, що вигравати потрібно зараз або ніколи. Я ніби витискаю з себе останні сили – і в той же час з’являється така свобода!.. І вже не так важливо, зробиш ти заступ чи чітко потрапиш на планку. Потрібно ризикнути і викластися по максимуму.
 
– Поза стадіоном часто ризикуєте?
 
– Це не та якість, яка мені притаманна. Я люблю все продумати й прорахувати, щоб не наробити зайвих помилок. У цьому мені допомагають батьки. Вони завжди поряд, підтримують мене, дають поради. Це ті люди, які ніколи мене не залишать. Мені подобається те, що ми разом.
 
– На Олімпійські ігри налаштовувалися по-особливому?
 
– Насправді, для мене завжди важливо показувати високий результат, незалежно від того, це національні чи міжнародні змагання. Звісно, статися може будь що, але я хочу бути найкращою. І якщо людина їде на такі серйозні змагання, як чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, у першу чергу, вона має встановити особистий рекорд. Це те, до чого я прагну – демонструвати свій максимум на даний момент. Не люблю розчаровувати ні себе, ні інших, а особливо батьків.
 
– Але болю поразки бодай один раз у кар’єрі уникнути складно. І на минулорічному юнацькому чемпіонаті світу ви це відчули.
 
– Я готова до такого й не боюся цього. Розумію, що без падінь не буває злетів. Я займаюся своєю справою, тренуюся й докладаю максимум зусиль для перемоги. Ставлю перед собою мету – і йду до неї. Якщо я програла, значить, десь могла недопрацювати. Це лише моя вина і нічия більше.
 
– Такий чемпіонський характер дістався вам від батьків?
 
У мене вся сім’я спортсменів. Батьки були дуже талановитими, сестра майстер спорту з волейболу. Зараз вона переїхала до Німеччини, вона починаючий тренер з легкої атлетики і я впевнена, що у неї все попереду. Можливо, у майбутньому і мене тренуватиме. Зараз зі мною працюють батьки. Але я могла й не стати спортсменкою.
У дитинстві мама мріяла стати актрисою, а потім хотіла щоб бодай я була пов’язана з мистецтвом. Мене намагалися віддати і на танці, і на музику, але я полюбила спорт. Вирішальне слово було за татом. Він, як то кажуть, грюкнув кулаком об стіл і сказав, що я буду спортсменкою. Цей вибір був правильним. Я знайшла те, що мені потрібно, що підходить до мого характеру. Такий азарт мені до душі.
 
– Те, що батьки – тренери, викликає певні труднощі?
 
– Це трішки складно, оскільки у тебе тренери не лише на стадіоні, а й вдома. Але мені подобається, адже батьки завжди бажають мені лише найкращого. Вони ведуть мене до перемог поступово. Розуміють: якщо зараз витиснути з мене всі соки, то на цьому можна буде ставити крапку. Тому вони мене бережуть. І саме вони знають, як мене налаштувати. У мене складний характер, я досить уперта, але у цьому ми схожі з мамою, тому нам і вдається знаходити компроміси. На змаганнях мене потрібно розізлити, і тоді все починається.
 
– Батьки вас виховують як чемпіонку, яка готова перемагати за будь-яку ціну, чи як чемпіонку і людину, яка хоч і прагне результату, але при цьому поважає суперників?
 
– Батьки мені завжди казали, що я повинна вигравати, але при цьому не йти по головах. Потрібно залишатися людиною. Мене вчили поважати суперниць. Їх не можна недооцінювати, не можна завчасно собі вішати «золото» на шию. Якщо людина піймала «зірку», то це вже крах і нічого хорошого з цього не вийде.
 
Не можу сказати, що я завжди впевнена у собі. У мене теж виникають сумніви, але намагаюся про це не думати, інакше це може вплинути на результат. Проте у мене завжди є відчуття того, що хочу бути лише першою. І це стосується не лише спорту, а й навчання, і взагалі всього життя. З таким характером, звичайно, складно і програвати дуже неприємно. Проте спорт мене навчив і цьому. І якщо я сьогодні навіть програла, то завтра прийду і виграю у цих суперниць.
 
– У вашій дисципліні з суперниками, можна сказати, заочна. Ви більше змагаєтеся з собою й сектором. Наскільки це складно?
 
– Під час змагань навіть не дивлюся, хто як стрибає. Змагаюся перш за все з собою. Я повинна показати свій результат, усе, на що здатна. А якщо дивитимуся на інших, їхні результати, своє місце, то зрештою нічого не вийде.
 
– Який у вас улюблений момент стрибка в довжину?
 
– Подобається відчувати міць, коли швидкість піднімається, я встаю з ноги – і це така легкість польоту і приземлення! Кожна частина мого розбігу приносить свої відчуття і задоволення. Головне, щоб була хороша форма.
Інтерв’ю вийшло в номері 6-7, 2014 «Олімпійської арени» за вересень