Юрій Карпюк: «… Ось так в моє життя прийшла легка атлетика»

281
З Юрієм Івановичем Карпюком можна розмовляти нескінченно. Знання, досвід, яких він набув продовж свого більш ніж 60-літнього служіння легкій атлетиці, неоціненні.
 
17 лютого Юрію Карпюку виповнилося 85 років. Якраз у цей день у столичному легкоатлетичному манежі КМШВСМ проходив Кубок України у приміщенні, і під час його урочистого відкриття відбулося вшановування Юрія Івановича. Поздоровити його з ювілеєм бажаючих вистачало, а тому часу для спілкування з іменинником  у прес-служби ФЛАУ було не багато. Про заслуги Юрія Карпюка, його життєвий шлях в легкоатлетичному світі відомо багато. А тому ми вирішили розпитати про те, з чого все починалося. Спонукав до цього нас цікавій факт з його біографії – Юрій Іванович народився в Польщі, в селі Ханув Люблінського воєводства. На території, яка ні до другої Світової війни, ні після неї, не належала СРСР. Як вийшло, що сім`я Юрія Івановича опинилася в Україні?
 
– Я народився у тій місцевості Польщі, яка населялася етнічними українцями, – розпочав свою розповідь Юрій Карпюк. – 1939-го року, коли частина Польщі була окупована німцями, а частина була приєднана до Радянського Союзу, моє село залишилося під фашистською Німеччиною. Поляки в той час проводили досить жорстку політику серед українського населення, яке у них проживало – хотіли, щоб все на їхній території було польським, щоб усі розмовляли польською мовою. Я, наприклад, закінчив 2 класи саме польської школи.
 
І ось 1939-го року після того, як частини Червоної Армії двинулися на Західну Україну, вони десь сто кілометрів пройшли на за Буг, за сучасний кордон України. І коли поверталися в кожному селищі, в якому проживали етнічні українці, вони розповідали, що нам треба тікати звідси, бо нас будуть тут знищувати як націю. Моє село було маленьким, усього 14 дворів. Знаходилося воно в 25 км від Бугу. І якось вночі ми усі гуртом, завантаживши на вози що могли, все господарство, переїхали на сторону СРСР. Мені той день дуже врізався в пам`ять. Ми приїхали у місто Владава, що на кордоні. Там був понтонний міст через Буг. Ми прогулювалися по базару, тут батько хапає мене за руку – і на міст. Після того, як він пристав до лівого берегу, батько мені сказав: «Ну ось синку, і ми в Радянській Росії». Десь через тиждень на возах, своєрідним караваном ми дісталися Ковеля. Там була якась організація, яка збирала переселенців. Нас поселили в товарні вагони, в кожен по 12 сімей, незалежно від кількості людей. І досить довго, в основному по ночах (вдень стояли на якихось станціях), ми їхали кудись на Схід.
 
Рано-вранці в один з днів батько мене розбудив і показав в вікно велику річку. Ми переїжджали Дніпро. Я вже потім, коли був дорослим, зумів ідентифікувати – ми приїхали в Дарницю. Наступної ночі знову кудись поїхали і через три дні опинилися в Кіровограді. Там нас вивантажили, надали якесь житло, і так, в Кіровограді, почалося моє українське життя.
 
На тому стадіоні, який зараз є в Кіровограді, на «Зірці», я в 1946-му році вперше пробіг на змаганнях. Вчитель фізкультури сказав мені пробігти 1000 метрів. Пробіг, виграв, досі пам’ятаю той результат – 3 хвилини чотири секунди. Мені тоді було 15 років. Того ж дня після обіду він мене запитав, а чи можу я ще й 100 метрів пробігти? Пробіг, потім за годину ще раз. І переміг на цій Спартакіаді школярів 1946 року. Ось так в моє життя прийшла легка атлетика, почалися тренування. В 1948 році в Києві проходила Спартакіада школярів, де я також виграв стометрівку. А наступного року в Дніпропетровську, також на шкільній Спартакіаді, виграв три дистанції – 100 м, 200 м та 400 м, і був третім у стрибках у довжину.
 
У 1949 році вступив до київського Інституту фізкультури. Після його закінчення, хоча і мав направлення в Кіровоград, залишився в Києві. Завідувач кафедри Зосима Петрович Синицький мене залишив у себе. І ось, з 1953 року по 2000-й я працював на Кафедрі легкої атлетики. Був активним спортсменом у складі збірної України – бігуном на 100, 200, 400 м.
 
 
Брав найактивнішу участь у створенні у Києві першої школи-інтернату спортивного профілю, був 5 років заступником директора по спортивній роботі. 13 років пропрацював на посаді проректора Інфізу по спортивній роботі. За часів Радянського Союзу був Головою ФЛАУ, членом Президії Федерації легкої атлетики СРСР, брав безпосередню участь в підготовці Московської Олімпіади – відповідав за організацію роботи суддівських служб, зараз це називається «менеджер змагань». Потім вийшов на орбіту міжнародного суддівства. Пройшов декілька суддівських семінарів ІААФ.
 
У якості офіційної технічної особи відпрацював на Олімпіаді в Барселоні та 7-ми Кубках Європи.  На багатьох чемпіонатах СРСР був і головним суддею, і заступником головного судді, і просто арбітром. За моєї участі проходили в Україні усі міжнародні матчеві зустрічі збірної СРСР з США, ФРН та юніорський чемпіонат Європи. В даний час беру активну участь як консультант з підготовки суддівських кадрів та проведенню національних змагань.
 
Ну ось, тепер ви все знаєте – і як в моє життя прийшла легка атлетика, і що з цього всього вийшло.