Олег Сергеєв: «У Туреччині виховую не лише атлетів, але й дитячих тренерів»

129
Серед гостей, які прибули на міжнародну матчеву зустріч юнацьких збірних України, Білорусі та Туреччини, особливо вирізнявся один з тренерів турецької команди. Це – Олег Сергеєв, відомий український тренер зі стрибків, який працював, зокрема, з олімпійською призеркою Сіднея-2000 з потрійного стрибку Оленою Говоровою, переможницею Кубку Європи зі стрибків у висоту Іриною Михальченко та іншими. Зараз він – наставник турецьких легкоатлетів:
 
– Наше завдання, а я в Туреччині працюю разом з Олександром Сємахіним вже рік, – передавати свій досвід, навчати, але навіть більше не спортсменів, а тренерів. Тому що в Туреччині катастрофічно не вистачає дитячих наставників. Ось ми їх і виховуємо. А потенціал у тамтешніх атлетів великий, населення країни – 75 мільйонів, вибирати є з кого.
 
– Збірна Туреччини була представлена у Луцьку не повною командою.
 
– Ось якраз через це, тому що юних атлетів там не має кому виховувати. Через це і завдань на матч великих не ставили – просто, показати максимально можливий результат. Працюємо на перспективу. Там розуміють, що за рік нічого не вийде. Щоб виховати з початківця атлета рівня міжнародного класу потрібно мінімум шість-десять років. Проте, і зараз є ким пишатися. Наприклад, минулого року на Європейському юнацькому олімпійському Фестивалі в Тбілісі один з хлопців став призером у стрибках з жердиною. Взагалі, стрибкові види в Туреччині останнім часом помітно підтягнулися. Місцевих атлетів вже починають серйозно сприймати на міжнародному рівні.
 
– Які враження у ваших підопічних залишилися від Луцьку?
 
– До цього дня вони про це місто нічого не знали. Та й взагалі на Західній Україні ніхто раніш не був. Ось я їм і розповідав, що у нас велика країна, Західна, Центральна та Східна її частини – відрізняються одна від одної. Спілкуюся з атлетами виключно англійською – це вимога керівництва тамтешньої федерації, щоб спортсмени підтягували цю міжнародну мову. Ми прилітали до Львова, а звідти вже автобусом їхали до Луцька. Так хлопці та дівчата питали мене, чому дорога така погана. Доводилося викручуватися, пояснювати, що наша країна змінюється на краще, але дороги ми ще не встигли зробити.