2014 рік був для Руслана Дмитренка найуспішнішим у кар’єрі. Про такий мріє кожний спортсмен. Руслан переписав переможну історію Кубків світу, вперше вписавши у неї як своє ім’я, так і Україну; встановив національний рекорд зі спортивної ходьби на 20 км; був визнаний найкращим скороходом світу за підсумками року.
Потім був певний спад, а минулого року, на Олімпійських іграх у Ріо, на «двадцятці» Дмитренко показав найкращий результат серед українців.
Бодай уявити офіційний міжнародний турнір без Руслана Дмитренка у складі української команди здавалось чимось неможливим. Та після березневого чемпіонату України в Івано-Франківську все, здавалось, перевернулося з ніг на голову. Він фінішував лише сьомим і не потрапив до збірної для участі у Кубку Європи. А відтак, ускладнив собі завдання з потраплянням на чемпіонат світу, який 4-13 серпня прийматиме Лондон.
Проте атлет руки опускати не збирається. По-перше, тому результату в Івано-Франківську є логічне пояснення. По-друге, шанс потрапити до команди ще є. Саме завтра, 17 червня, на чемпіонаті України у Сумах визначать володарів двох заключних путівок у Лондон – зі спортивної ходьби на 20 км серед чоловіків і жінок. Їхніми власниками стануть, звичайно ж, переможці.
– Спорт є спорт, – пригадує події перед чемпіонатом України в Івано-Франківську Руслан Дмитренко. – 1 березня ми повернулися зі збору в Анталії. Наступного дня я ще встиг один раз потренуватися, а ввечері вже зліг з температурою 39. І так було п’ять днів поспіль. Що не робили, нічого не допомагало. А потім температура зникла: як різко прийшла, так і пішла.
Після цього ноги були, звісно, ватні. На тренуваннях продовжував ходити: то все було нормально, то ніби піджимало. Були думки щодо того, щоб взагалі не виступати на чемпіонаті України, але вирішили спробувати. Сподівалися добратися на Кубок Європи, ставши хоча б третім або четвертим. Але не вдалося.
Тобто та поразка не була несподіваною, а отже, і рук опускати немає жодної причини?
Ні, ми провели дуже якісний збір в Анталії, відчував це по тренуваннях. Підійшли так, як мені подобається: не поспішаючи, швидкість не наганяли, все так плавно – і на чемпіонат України виходили якраз на досить високий рівень. Перед вильотом зібралися майже всією командою, яка була на зборі, включаючи Івана Банзерука, і пройшли темпові десять кілометрів. Вийшло як на змаганнях. Щоправда, у кожного була своя робота, кожен йшов так, як саме йому було потрібно. Я подолав цю дистанцію з особистим рекордом як для тренувань. Тобто форма була хорошою. Але, певно, підхопив вірус.
А чи опускаються руки? Ні. Спочатку було прикро, адже, починаючи з 2009 року, я не пропустив жодного офіційного старту. А потім подумав, що, може, це й добре. Інколи потрібно просто розслабитися. Деякі атлети пропускають зиму. На Кубку Європи у нашій команді було кому змагатися і відстоювати честь України. А у мене вийшов невеличкий перезапуск. Підготувалися, з’їздили на збір у гори, у Ворохту. Все має бути добре.
Тепер потрібно відбиратися у Сумах…
Так, потрібно перемагати. Норматив у мене є з минулого року. Але згідно з умовами відбору, двоє атлетів відбираються за підсумками Кубка Європи зі спортивної ходьби й один – на чемпіонаті України у Сумах.
Минулого року говорили про те, що після операції вам трішки не вистачало кінцівки. Після Олімпійських ігор продовжували працювати над цим аспектом?
Можливо, потрібно було не стільки кінцівку допрацювати, скільки здоров’я набратися. Після операції потрібно було пити антибіотики, і вони мене відчутно підсадили. Нога теж трішки давала про себе знати: коли навантажував її, вона постійно «нила». Потрібно було весь час розминати, бо було таке відчуття, що ніби стягує, не дає нормально ходити. Зараз цього майже не помічаю.
Зізнаюсь, що після 2015 року я не міг навіть чотири рази підтягнутися. Чи це після антибіотиків, чи з якої іншої причини, але невідомо, куди поділися всі сили. Можливо, це 2014 рік був дуже насиченим в емоційному плані й організм сказав відпочити і перезавантажитися.
Ви неодноразово говорили про те, наскільки для вас важлива підтримка дружини і сина. Вони дійсно надають вам додаткових сил?
Особисто для мене, підтримка дуже потрібна. Я у ходьбу то приходив, то йшов з неї. Свідомо почав займатися у 2003 році – і якраз з цього моменту ми і почали зустрічатися з Лілею, моєю дружиною. Тобто скільки я ходжу, стільки ми разом. Пам’ятаю якось, Ліля поїхала на роботу, я йду на змаганнях, піднімаю голову – коли вона стоїть на другому поверсі і дивиться. Це все, звісно, відчувається. І коли ти знаєш, що тебе підтримують і сім’я, і батьки, і родичі, і тренер, це допомагає.
Те, що ваш тренер, Денис Тобіас, зараз став страшим тренером зі спортивної ходьби, на вашій підготовці якось відображається? Можливо, щось змінилося, почав приділяти менше уваги?
Нехай тільки спробує приділяти нам менше уваги! (сміється) Тренувальний процес він, звичайно, контролює. Але його обов’язки розширилися, це зрозуміло. Після тренувань він відразу їде то у федерацію, то ще куди вирішувати ті чи інші питання, включаючи організацію зборів для команди. Але не сказав би, що це якось вплинуло на нашу групу. Поки що скарг не надходило (посміхається).