Юрій Тумасов про Петра Івановича Денисенка

304
Ми продовжуємо публікацію серії матеріалів, присвячених історії української легкої атлетики. На черзі – розповідь Заслуженого тренера СРСР та України Юрія Тумасова про видатного атлета, тренера, педагога та організатора Петра Денисенка.
 
Замість візитки. Учасник війни. Заслужений майстер спорту (1950 р.), Заслужений тренер УРСР (1963 р.) і СРСР. Заслужений працівник культури України. Головний тренер збірної команди УРСР, начальник відділу (Управління) легкої атлетики Комітету (Держкомспорту) з фізичної культури і спорту УРСР.
 
Командний чемпіонат СРСР серед ДСТ і відомств проходив у Києві 13-16 вересня 1954 року на стадіоні ім. Хрущова. Теплі сонячні дні сприяли хорошим здобуткам спортсменів. Цьому ж допомагали і вщент заповнені уболівальниками легкої атлетики 4-5 секторів західних трибун. Глядачі бурхливо вітали Євгена Буланчика, котрий (після нещодавньої перемоги на чемпіонаті Європи в Берні) в шосте поспіль завоював звання чемпіона країни з бігу на 110 м з бар’єрами.
 
У секторі для стрибків із жердиною змагалися сильніші стрибуни країни. Серед них і учасники чемпіонату Європи — москвич Віктор Князєв, львів’янин Віталій Чернобай, швидко прогресуючий киянин Володимир Булатов…
 
Я щойно закінчив середню школу і просто прикипів поглядом до атлетичної постави спортсмена з рельєфними м’язами. У рівній боротьбі він тільки за умови встановлення рекорду Європи (4.46) міг перемогти своїх молодших суперників, котрі в наступні роки почергово вигравали звання чемпіона країни.
 
Тоді я й гадки не мав, що через 23 роки мені пощастить працювати під керівництвом цієї розумної, принципової, чесної та вимогливої, при цьому – виключно делікатної людини. Чудового педагога та блискучого організатора легкоатлетичного спорту. Все це я кажу на адресу Петра Івановича Денисенка: у молоді роки — хлопця життєрадісного та веселого, у розквіті сил – знаного через численні високі спортивні досягнення. Що це не перебільшення, судіть самі.
 
Денисенко – багаторазовий переможець і призер чемпіонатів СРСР (1945 — 1955 рр.) зі стрибків з жердиною, десятиборства, естафетному бігу 4х400 м; триразовий рекордсмен Європи зі стрибків із жердиною (4.42 — 1952 р., 4.44 — 1953 р., 4.46 — 1954 р.). На дебютних для збірної СРСР XV Олімпійських іграх у Хельсінкі Петро Іванович у секторі для стрибків із жердиною закінчив змагання з четвертим результатом (4.40), програвши третьому призеру шведу Лундбергу тільки за спробами. Цікаво, що за два роки Лундберг на такій же висоті поступився званням чемпіона Європи фіну Ландстрему також по спробах.
 
На всяк випадок нагадаю, що в ті часи атлети користувалися бамбуковими, а згодом — металевими жердинами, і бігали по гарових доріжках. Тому їх результати неможливо порівнювати з тими, які досягалися за допомоги спочатку фібергласових жердин, а тепер і за допомоги їх синтетичних «родичів».
 
Натомість спробувати поліпшити досягнення Петра Івановича Денисенка у десятиборстві може кожний бажаючий. От його результати в окремих видах цього багатоборства, що дозволяли йому стати чемпіоном, двічі срібним і двічі бронзовим призером чемпіонатів СРСР. 100 м – 11,0; довжина — 6.83; ядро — 12.76; висота — 1.80; 400 м – 49,9; 110 м з/б — 15,4; диск — 35.13; жердина — 4.00; спис — 53.01; 1500 м — 4.39,6.
 
Школярем Петро Денисенко захоплювався бігом, стрибками та всілякими змаганнями, любив завжди здобувати перемоги над однолітками. Закінчивши школу вступив до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, де не на жарт захопився легкою атлетикою. Потім була війна.
 
Пішов на фронт. Воював на Південному та II Українському фронтах. Був сапером. Під час наступів під ворожим вогнем прокладав проходи в мінних полях. Забезпечуючи оборону наших військ ставив міни на підступах до наших окопів. Якось в одній із фронтових газет з’явилася така замітка: «Хоробрий сапер — сержант Денисенко Петро є прикладом мужності та відваги, він завжди попереду. Виконувати бойові завдання йому допомагає фізична загартованість».
 
У боях під румунським містом Ясси (1944 р.) Петро наразився на кульове поранення плечового суглоба з пошкодженням кістки. Був направлений для лікування до Дніпропетровського госпіталю, що розміщувався поруч із стадіоном «Локомотив». В одному з інтерв’ю, що його Петро Іванович давав 1995 року, він так пригадував той час. «Виходив на стадіон з рукою на перев’язці і потроху бігав, намагаючись відновити спортивну форму. Там мене побачив лейтенант Самусов і запитав, чи не хочу я підготуватися до армійських змагань? Я показав на руку, котру носив, як ляльку, на перев’язні. Він кивнув голову і пішов до керівництва госпіталю. Там домовився про мою виписку, пообіцявши, що простежить за подальшим лікуванням».
 
Мабуть, цього чоловіка Денисенку послав сам Бог, дбаючи про подальшу долю легкої атлетики, і вирішивши, що бодай один із саперів його підрозділу має повернутися додому живим. Бо з першого складу його роти на той час крім Петра в живих ніхто не залишився.
 
… Петро Іванович на фронт більше не потрапив. Він відновився в інституті, навчався й розпочав наполегливі тренування. 1945 року, виступаючи на чемпіонаті СРСР, що проходив у Києві (9-10 вересня), він несподівано для всіх став другим призером із десятиборства.
 
По закінченні інституту переїхав на роботу до Києва, працювати в управлінні Південно-Західної залізниці. Під час змагань виступав під прапором ДСТ «Локомотив». З часом заочно закінчив КДІФК.
 
За видатні досягнення та багаторічну плідну роботу в системі залізничного транспорту Денисенку було присвоєно звання «Почесний залізничник СРСР». Працювати у Держкомспорті він став після закінчення власних активних виступів.
 
Він завжди підтримував атлетичну форму, вдавався до оздоровчого бігу, вправ на тренажерах.
 
Був нагороджений бойовими орденами «Вітчизняної війни» I ступеня, «Бойового Червоного Прапору», медаллю «За відвагу». А за визначну роботу, спрямовану на розвиток легкої атлетики, – двома орденами «Трудового Червоного Прапору» і медаллю «За трудову доблесть».
 
Похований Петро Іванович поруч із своїми батьками у місті П’ятихатки Дніпропетровської області. Памятник споруджено і доглядається силами працівників Федерації легкої атлетики Дніпропетровської області.
 
Матеріал підготовлено за сприяння фіналістки Олімпійських ігор, Заслуженого працівника культури УРСР Людмили Радченко