Легкоатлети з перших днів війни брали активну участь в боях на різних фронтах Великої Вітчизняної. Їхні ратні подвиги свідчать про непорушну силу духу, душевну стійкість, витривалість та інші якості, виховані спортом. Характерно, що повернувшись із цієї «людської м’ясорубки», ті, хто вижив, у своїй більшості, подолавши наслідки поранень, прагнули повернутися до спорту, прикладаючи неймовірні зусилля для того, щоб перевершити власні ж довоєнні показники.
25 червня 1941 року семиразовий чемпіон та п’ятиразовий рекордсмен СРСР зі штовхання ядра, бігу на 110 м з бар’єрами та десятиборства, Заслужений майстер спорту СРСР Олександр Спиридонович Канакі, відбуваючи на фронт, виступив по українському радіо із закликом до спортсменів СРСР наслідувати його приклад і зі зброєю у руках відстоювати свободу і незалежність Батьківщини. І його заклик почули.
Олександр Спиридонович згідно постанови уряду про пільги для чемпіонів та Заслужених майстрів спорту СРСР міг залишатися в тилу (для довідки: до 1945 року в Україні лише троє легкоатлетів мали це високе спортивне звання – Олександр Безруков (1934 р.), Зоя Синицька (1938 р.) і Олександр Канакі (1939 р.). Але патріотизм, бійцівський характер, самовідданість і любов до батьківщини не дозволили цьому лідеру по життю відсиджуватися у тилу.
Хоробрість і природна кмітливість допомагали Канакі у вирішенні щоденних бойових завдань. За короткий час він пройшов шлях від командира відділення до командира кулеметного батальйону. Був нагороджений двічі орденом «Червоної зірки», орденом «Вітчизняної війни» І ступеню та медалями «За перемогу над Німеччиною», «За бойові заслуги».
В одному з боїв, підіймаючи батальйон в атаку, Олександр зазнав поранення розривною кулею в правицю… Поранення було важким, долоня правиці була понівечена. У госпіталях він провів багато місяців. Після чого цей бойовий офіцер був направлений на роботу у військове училище. Проте з активним спортом він прощатися не збирався.
Понівечена рука не дозволяла йому виступати ні в штовханні ядра, ні у десятиборстві. Та цей вольовий атлет з бійцівським характером не тільки спромігся перетерпіти біль, пов’язану із відновленням рухових функцій руки, але й зумів оволодіти складною технікою метання молоту, де головну роль в утриманні снаряду відіграє ліва рука. Результатом цих титанічних зусиль було тріумфальне повернення на всесоюзну спортивну арену. Після війни Канакі тричі ставав чемпіоном СРСР (1948-1950 рр.), шість разів поліпшував всесоюзний рекорд й одинадцять – рекорд України з метання молота.
У 1950 році Олександр Спиридонович стає переможцем матчевої зустрічі СРСР — Угорщина (57.35), маючи за суперника рекордсмена світу Імре Немета. Після чого у складі збірної СРСР їде до Брюсселя на чемпіонат Європи. Проте тут йому фатально не пощастило. Держачки усіх снарядів, представлені для метальників молоту, були маленькими. Ухопитися за такий держак він міг тільки трьома пальцями скаліченої правиці. Звідси і результат — 53.04 та п’яте підсумкове місце (результат чемпіона склав 55.71).
В останнє Канакі виступив на чемпіонаті СРСР у 1951 році в Мінську, завоювавши срібний жетон (медалі тоді ще не вручали). Його спадкоємцями в збірній команді країни стали харків’янин Іван Редькін та киянин Георгій Дибенко – учасники XV Олімпійських ігор у Гельсінкі (відповідно, п’яте та восьме місця).
Дружина Олександра – Люба Канакі – у 1945 та 1946 роках перемагала на чемпіонатах України в стрибках у висоту.
Олександр Спиридонович закінчив військову службу на посаді начальника кафедри вищого артилерійського інженерного училища. Після виходу на пенсію він, як знаний фахівець, був запрошений на роботу до Укрради ДСТ «Спартак» на посаду начальника навчально-спортивного відділу. І не без його участі організація тривалий час була найкращою в когорті передових профспілкових ДСТ.
Саме під спартаківським прапором тривалі роки блискуче грала легендарна жіноча гандбольна команда Ігоря Турчина. У різні часи успішно виступали на міжнародних змаганнях легкоатлети-спартаківці Володимир Голубничий, Сергій Сенюков, Євген Тананіка, Людмила Радченко, Тетяна Зубова, Арнольд Мацулевич, Марія Кульчунова та інші. В 1972 році О.С.Канакі були присвоєні звання «Заслужений тренер України» та «Заслужений працівник культури України».
