Творча і спортивна. Саме такою є львів’янка Ірина Марчак. Любов до малювання є такою ж частиною її життя, як і спорт. І хоч суміщати навчання і тренування надзвичайно складно, ця тендітна дівчина робить усе для того, щоб досягти успіху в обох справах. А якій з них віддати перевагу у майбутньому, загадувати не береться.
«Я з дитинства більше дружила з хлопцями. Дівчата зазвичай гралися ляльками, а я любила більш рухливі ігри: хованки, біг наввипередки. Було помітно, що я швидко бігаю. Якось одна з моїх подруг дитинства записалася на легку атлетику, але нічого мені про це не сказала. Коли я дізналася, попросила її взяти мене з собою. Так і почався мій шлях у спорті», – пригадує Ірина. Марчак починала тренуватися у Світлани Бедненко. Досить швидко 13-річна дівчинка виконала другий розряд, але після цього ріст її результатів дещо припинився. «Вони то падали, то були десь на одному рівні. Я почала трішки пропускати тренування. У тій же школі працювала Ольга Порошина, яка саме спеціалізувалася зі спринтерського бігу. Вона побачила в мені перспективу і запропонувала моєму першому тренеру помінятися ученицями. Світлана Реджинальдівна спеціалізувалася зі стрибків у висоту і замість мене до неї в групу перейшла висока і худенька дівчинка», – продовжує розповідь Ірина.
Почавши тренуватися в Ольги Порошиної у вересні, вже на перших змаганнях узимку Марчак показала результат рівня Кандидата в майстри спорту. «Тоді час зафіксували по руці, але мені було чи то 14, чи то 15 років і для мене він був високим. Мені хотілося тренуватися все більше й більше. І при цьому я ніколи не задумувалася над тим, що можу кудись потрапити», – говорить Ірина.
Крім спринту Ірині Марчак також дуже подобаються стрибки у довжину. Якось, тренуючись ще у Світлани Бедненко, їй довелося на змаганнях бігти 60, 200 метрів, естафету і… стрибати у довжину. «Я ніколи раніше не стрибала! Але Світлана Реджинальдівна сказала, звідки я маю почати розбіг, звідки відштовхнутися – і я так зробила. Тоді виграла обласні змагання з результатом 4,87 метрів, – пригадує Ірина. – Стрибати мені дуже сподобалося. Я навіть пропонувала потім Ользі Володимирівні спробувати цю дисципліну, але поки що вирішили зосередитися на спринті. Хоча коли щось не вдається, я час від часу підколюю її: «Ну що, може, пострибаємо краще?» Проте не весь біг для Ірини Марчак це задоволення. «Я не можу бігати довгі дистанції. Навіть у тренувальному режимі вони мені даються дуже важко. І ті ж 400 метрів минулого року для мене були просто пеклом!» – зізнається Ірина.
Але саме 400-метрівка у складі естафетної команди стала поки що найбільшим успіхом у кар’єрі 18-річної спортсменки. Хоча особистим видом на офіційних міжнародних турнірах були 200 метрів. «У 2016-му я планувала на них відбиратися на юнацький чемпіонат Європи. На чемпіонаті України, щоб розбігатися, вирішили пробігти 100. Тоді я виграла, але ми всю дистанцію бігли поряд з однією дівчинкою. Вона була на внутрішній доріжці і на фініші побігла прямо, а не по колу. У результаті, я налетіла на неї, впала, потягнула зв’язку і не змогла виступити на 200-метрівці.
На щастя для мене, був недобір і нам пішли назустріч: замість 100 метрів на чемпіонаті Європи я бігла все ж 200. Але тоді виступила невдало. Естафета трішки підбадьорила, та той виступ хотілося забути якомога швидше. Навіть повтори дивитися не хотіла. Було таке розчарування… Адже зроблено величезний обсяг роботи, а результату ніякого. Та нереалізація себе в сезоні запам’яталася», – розповідає Ірина.
Не все склалося так, як бажалося, з бігу на 200 метрів і на минулорічному юніорському чемпіонаті Європи. На відборі Марчак травмувала м’язи задньої поверхні стегна. «Ми не могли проводити тренування для короткого спринту, довелося зробити акцент на довгі тренування, які більше підходять для 400-метрівки. Тому в Гроссето в особистому виді у мене не дуже вийшло… Хоча, мабуть, все склалося саме так, як мало бути», – розмірковує Ірина.
Вже те, що Ірина пробігла 400 метрів, вона вважає для себе справжньою перемогою. «Ще рік тому я й подумати не могла б, що взагалі буду бігти цю дистанцію. Для мене це дійсно дуже складно, – зізнається вона. – Мій перший старт на 400 метрів був на чемпіонаті України. У мене був такий мандраж! Я взагалі не знала, чого очікувати. Лиш переконувала себе, що маю добігти, адже ми тренувалися і готувалися до цього. Зрештою, якось змогла перебороти в собі всі сумніви, але поки дочекалася старту, від переживань схудла на два кілограми. Та тоді я ще й не думала про те, що на чемпіонаті Європи бігтиму двічі в естафеті… Це для мене взагалі було чимось нереальним, ще й два дні поспіль».
Але те, що здавалося нереальним, виявилося цілком під силу Ірині. А у фіналі юніорського чемпіонату Європи Марчак стала справжньою героїнею української естафетної команди 4х400 метрів. «Спочатку я бігла 400 метрів по розкладці: знала, який час має бути у мене на позначці 300 метрів, а далі – як карта ляже. То ж був мій перший старт, я ще зовсім не відчувала дистанції. А от на чемпіонаті Європи вже бігла не по розкладці, ніхто не кричав мені час. У забігу у мене був перший етап. Тоді не було особливого адреналіну, ще не почалися передачі палички. Було таке враження, що ти просто біжиш свій вид. Тоді сама відчувала, де потрібно прискоритися, де притримати себе, – пригадує Ірина. – У фіналі у мене був третій етап. У нас бігли вже досвідчені дівчата, які і в естафеті не раз виступали, і для яких 400 метрів є рідним видом. Джойс Коба відразу порадила при прийомі палички нікого не пропускати і вклинитися так, щоб бути або першою, або хоча б максимально близькою до лідерів. «І прискорюйся, – каже. – Нічого з тобою не станеться».
Я вибігаю з першого віражу і відчуваю, що у мене ще повно сил! Більша частина дистанції попереду, але знаю, що якщо не прискорюся, то потім не буде сил на фініші, я ж спринтер. І тут я бачу, що полька починає вибігати на другу доріжку на обгін. Думаю: «Якщо я не обжену когось зараз, то обженуть мене і я стану четвертою. А ще ж позаду хтось може вибігти… Що буде, те й буде!» І просто вибігаю. А перед забігом зі мною поговорила тренер Насті Бризгіної Олена Рурак. Вона сказала, що якщо доведеться когось обганяти і прискорюватися, то потім не скидати швидкість, бо буде важко добігати.
Я прискорилася, вибігаю з віражу, бачу, що перша, німкеня і британка вже позаду, ніхто мене не обігнав – і у мене ще більше сил додалося. Плюс на стадіоні була майже вся наша команда, вони так нас підтримували! Це все дуже допомогло. Але важливим було і те, що на тренуваннях ми провели дуже велику роботу. Знаєте, коли бігла у фіналі, то здавалося, що я і третій етап, і 400 метрів вже бігла мільйон разів. Певно, те, що це естафета, теж зіграло свою роль. А ще ми з Джойс жили в одній кімнаті і коли йшли на стадіон, вона запитала, чи знаю я, на що ми розраховуємо. «Так, ми йдемо за першим місцем», – відповіла я. Тобто ми налаштовувалися виключно на перемогу, про срібні чи бронзові медалі і мови не було».
Тоді Іванна Аврамчук, Джойс Коба, Ірина Марчак і Анастасія Бризгіна не лише перемогли у фіналі, а й встановили національний юніорський рекорд України з естафетного бігу 4х400 метрів – 3.32,82 хв.
Зараз батьки Ірини Марчак, безумовно, пишаються своєю донькою. Але на початку її занять спортом були побоювання щодо того, чи встигатиме вона з навчанням. Проте, як справжня чемпіонка, дівчинка змогла знайти в собі сили і сумістити одне з іншим.
«Для батьків мої заняття спортом спочатку були повною трагедією. Ще в дитинстві мені завжди дуже подобалася художня гімнастика, я була гнучкою і просила маму записати мене у секцію, але вона відмовилася – боялася, що я не встигатиму з навчанням. Чесно кажучи, пішовши на легку атлетику, навіть не відразу їй про це сказала… Але мама помітила, що я в один і той самий час постійно буваю відсутня вдома і, зрештою, мені довелося розповісти, чому так. Бували у нас і скандали, особливо коли телефонував викладач зі школи і говорив про те, що я щось не зробила. І коли настав час визначатися з місцем подальшого навчання, теж було не зовсім просто», – пригадує Ірина. «У мене вся сім’я малює, – продовжує Марчак. – Мама закінчувала Львівську академію мистецтв, вона дизайнер-модельєр одягу, вчилася на моделювання шкіри. Тато робить вітражі. Єдина людина, яка у нас не малює, це бабуся по маминій лінії. Вона лікар. Дідусь архітектор, татові батьки теж малюють. І я не виняток.
Років п’ять ходила в художню школу. Ми займалися один раз на тиждень, щосуботи, але урок тривав п’ять годин. Ми і малювали, і, коли менші були, робили різні маски у формі обличчя з пап’є-маше. Потім розмальовували і прикрашали їх. Ми тоді були маленькі, нам було цікаво. Пам’ятаю, як збирали листя, засушували його, а потім прикрашали ним маски. Або використовували для цього бісер. Нам показували різні техніки малювання – і на тканині, і на папері. Використовували різні фарби.
Як і мама, я хотіла навчатися в Академії мистецтв, а перед цим піти в коледж при ній. Але там навчання було до шостої години вечора: до обіду більше теоретичні предмети, потім година перерви і практика. Але мені дуже хотілося залишатися в легкій атлетиці. Навіть не дивилася на свої перспективи, мені просто хотілося тренуватися! І ми знайшли альтернативу – Львівський поліграфічний коледж Української академії друкарства. Саме там я зараз навчаюся на спеціальності дизайн друкованої продукції. Це і реклама, й інші подібні речі. Зараз уже все добре, батьки мені нічого не говорять про мої заняття спортом. А мама навіть інколи пропонує трішки допомогти з навчанням, адже бачить, наскільки мені складно. Паралельно доводиться і тренуватися, і змагатися, і навчатися. Я місяць на зборах, потім приїжджаю, потрібно все встигнути надолужити, а паралельно новий матеріал, контрольні, сесія наприкінці року. Часто майже не вдається поспати, лягаю о п’ятій ранку, щоб усе встигнути. У грудні захворіла, десь три тижні не могла нормально одужати через такий графік. В результаті, на змаганнях у Львові не вийшла до фіналу. Засмутилася, звісно».
Де Ірина Марчак бачить себе через кілька років – у спорті, дизайні чи й там, і там – говорити поки що не береться: «Якщо чесно, навіть не хочу задумувати. Бо що не задумуєш, воно так не буде. Мені подобається і те, й інше. Перевага спорту у тому, що я бачу результати – є змагання, медалі. Мене це приваблює. У малюванні такого немає. Воно мені подобається, я вчуся, мені ставлять оцінки, але це інше».
Фото з особистого архіву Ірини Марчак
