Марина Бех: «До боротьби підштовхували попередні поразки і підтримка рідних людей!»

18
Флеш-інтерв’ю зі срібною призеркою чемпіонату Європи-2018 зі стрибків у довжину Мариною Бех.
 
– Марино, вже після першої спроби ви вийшли на перше місце. Які були відчуття в цей момент?
 
– Перша спроба вийшла вдалою, але я чудово розуміла, що це лише початок. Я бачила, що сьогодні у секторі буде цікава боротьба, адже стрибки всім дівчатам давалися не легко. Також я розуміла, що на протязі усіх шести спроби ми будемо розстрибуватися, і тому мої 6 м 60 см давали дуже малі шанси на успіх. Потрібно було налаштовуватися на боротьбу.
 
– І суперниці вас таки почали обходити, і врешті решт витіснили з трійки.
 
– Звичайно, був мандраж, не хотілося поступатися, віддавати свою медаль. Я чудово розуміла, що готова на неї, що здатна її завоювати. І тому збиралася усіма силами, боролася до останнього і намагалися повернути свої позиції.
 
– Що підштовхувало до такої несамовитої боротьби?
 
– Всі попередні поразки, невдачі, коли постійно щось не складалося, як психологічно, так і фізично.
Інколи навіть думала: «Коли воно все закінчиться». Але цього року ми зовсім по іншому підійшли до фізичної роботи, в також я максимально працювала над своєю психологією. В мене є чудова підтримка – мій коханий Михайло Романчук, мій тренер Вадим Крушинський, мої батьки – люди, які у важкі для мене хвилини мене підтримували, підбадьорювали, говорили не здаватися, тренуватися, боротися до останнього. Коли я потрапила до фіналу, а Михайло ще й сказав, що він приїде до мене, а в нього ж три медалі чемпіонату Європи з плавання, я не могла розчарувати себе, тренера і свою найріднішу людину. Він сказав: «Давай, все буде добре, не змушуй мене хвилюватися». І мені хотілося, щоб він також був щасливим.
 
– З якої причини не вийшла у сектор переможниця кваліфікації, призерка Олімпійських ігор та чемпіонатів світу, чинна на той момент чемпіонка Європи сербка Івана Шпанович?
 
– На розминці я дізналася, що вона виставила в соцмережах пост, в якому повідомила про незначну травму, отриману в кваліфікації. Порадившись зі своєю медичною командою, Іванна вирішила не ризикувати і знялася зі змагань.
 
– Те, що не було її, що несподівано не увійшла до фінальної вісімки титулована британка Лоррейн Юджен, давало вам додаткові шанси.
 
– Скажу так – сісти на розминочному полі і думати: «О, це мій шанс!» – це було б дуже… Як би так м’якіше сказати? Необачливо! Тому що усі дівчата в секторі – сильні. У кожної є характер, і очікувати можна в останній спробі від будь-кого будь-що. Як казав Сергій Бубка: «Поки є спроба, ти не програв». Тому я просто налаштовувалася на боротьбу за будь-яких обставин – чи всі сильні суперниці виступатимуть, чи ні, – просто боротися.
 
– Ви отримали більше задоволення від медалі, чи від того, як боролися?
 
– Певно, два в одному. Мене надихнуло те, що я зуміла в п’ятій спробі трішки посунути Джазмін Соєрз. І коли британка вийшла на доріжку, я чудово розуміла, що вона зараз нав’яже боротьбу. Адже протягом всієї кар’єри, коли ми зустрічалися в секторі, вона завжди реалізовувала себе в заключних спробах. І коли вона в шостій спробі мене обійшла, причому, по суті, з таким самим результатом 6.67 (за рахунок другої найліпшої спроби), я зрозуміла – що зараз мені потрібно викладатися на повну, і намагатися зробити все на максимум. Я дуже рада, що в мене все вийшло, в останній спробі я стрибнула на 6.73!