Вячеслав Тиртишник: п’ять історій про головного тренера у його 50-річчя

322

Вячеслава Тиртишника всі знають як головного тренера збірної України з легкої атлетики. Хтось пам’ятає його спортсменом, хтось – головним тренером зі стрибків… Але який шлях він подолав, щоб опинитися там, де є зараз, знають не всі.

Ні, зараз ви не побачите біографічної довідки, не прочитаєте мемуарів. Не буде навіть коментарів Тиртишника. Натомість буде кілька історій, кілька віх з його життя, які визначили його шлях і які його характеризують. Історій, більшість з яких розказані його найближчими людьми – мамою, дружиною і тренером. Історій, які могли залишитися за кадром, але які змушують посміхнутися, які хочеться пригадати і якими хочеться поділитися.

Балет

Не всі знають, але життя Вячеслава Тиртишника тісно переплетене з танцями. Почалося все з дитинства, але триває і донині.

Мама Вячеслава Тиртишника завжди хотіла, щоб її син гарно рухався, і записала його на бальні танці. І хоч про це він чув від неї неодноразово, та не надто сильно приділяв увагу словам. Лиш коли настав час йти на перше заняття, хлопець зрозумів всю серйозність таких намірів. «Мамо, я не хочу танцювати. Не хочу, щоб мене дражнили «балериною», – говорив він тоді, навіть не підозрюючи, що у майбутньому пов’яже свою долю з балериною і створить з нею сім’ю.

Проте мама не відступила і все ж домоглася свого – син почав займатися. Ба більше – «підбив» ходити з ним ще й свого однокласника і досить успішно опановував мистецтво бальних танців.

Стрибки у церкві

Коли Тиртишник був у другому класі, мама запропонувала йому записатися ще й у спортивну секцію. Він був високим, але дуже худим і погано їв. Спорт потрібен був для того, щоб хлопець став міцнішим, і який вид це буде, не мало принципового значення.

Тиртишник пішов у шкільні секції, але на той момент всі вони вже були заповнені. Мама запропонувала поговорити з тренерами і «задіяти зв’язки», але Вячеслав категорично відмовився: «Ні, я сам доб’юся того, щоб мене таки записали».

Йому довелося ходити не раз і не двічі, щоб переконати тренера таки взяти його. Але мети було досягнуто. Вже через місяць відбулися перші змагання, де Тиртишник відразу посів високе місце, привернув до себе увагу і це вже стало початком його спортивної кар’єри.

У висоту Тиртишник почав стрибати теж не просто так – тренер саме цієї легкоатлетичної дисципліни був чи не єдиним у місті. Тож вибору особливо не було.

Цікаво й інше, стрибати доводилося не у манежі і навіть не у спортивному залі школи, а у… церкві. Це сьогодні церква у Лохвиці – місті, де у ті роки жив Вячеслав, – є пам’яткою історії й архітектури, а у радянські часи вона неодноразово закривалася владою і використовувалася у найрізноманітніших цілях. Зокрема, як приміщення для тренувань стрибунів у висоту.

До речі, саме у цій церкві через багато років Вячеслав Тиртишник вінчався зі своєю дружиною Ольгою.

Тренер

Певно, чи не кожен, хто спілкується з Вячеславом Тиртишником, знає, наскільки той цінує і поважає свого тренера – Володимира Журавльова. Але не всі знають, що Володимир Костянтинович взяв Тиртишника у свою групу, коли той був травмований.

У юні роки, вже навчаючись у Києві, Тиртишник стрибав не лише у висоту, а й у довжину, бігав 200 метрів. І до того ж був дуже сильним бар’єристом, навіть вигравав чемпіонат СРСР серед юнаків. «Вячеслав був дуже обдарованим спортсменом, м’яким, швидким», – говорить Журавльов.

На одному з турнірів саме на бар’єрній дистанції він і травмувався – розірвав м’язи задньої поверхні стегна.

Журавльов не відмовився від травмованого Тиртишника. Чотири роки вони займалися виключно фізичною культурою, про професійний спорт не було навіть мови. Проте обоє вірили і прагнули. І потрапили на Олімпійські ігри. «Поза межами фіналу Вячеслава залишив не хто інший, як рекордсмен світу Хав’єр Сотомайор. З одного боку, програти такому спортсмену не соромно. З іншого, Тиртишник тоді був дуже добре готовий, і якби все ж вийшов до фіналу, то міг би навіть бути у шістці», – пригадує Володимир Костянтинович.

Тісний зв’язок між учнем і тренером існував завжди. Коли Журавльову виповнювалося 50 років, Тиртишник, який на той час мешкав у США, незважаючи на тисячі кілометрів і океан між континентами, прилетів, щоб привітати свого наставника. А свого часу навіть приводив знайомити з ним на той момент свою дівчину Олю, перша зустріч з якою, як і все життя Вячеслава Григоровича, була досить цікавою: він побачив її з вікна трамвая і вийшов, щоб познайомитися. Коли ж з нею зустрівся Володимир Костянтинович, то відразу сказав, що це та дівчина, з якою точно варто пов’язати своє життя.

Американська Українська мрія

Кілька років Тиртишник разом з сім’єю жив у США. Здавалося б, чим не мрія. У нього є робота. Кар’єра дружини, успішної балерини, теж іде вгору. Діти мають усі шанси на освіту найвищого рівня. Чого ще бажати? А бажати можна одного – повернутися на батьківщину.

«У Штатах і у Вячеслава, і у його дружини все було безхмарно, але попри це він дуже хотів повернутися в Україну. Неодноразово телефонував і говорив мені про своє бажання. Дізнавшись про це, Валерій Борзов і Валерій Александров повернули його на батьківщину і, зрештою, не помилилися», – розповідає Володимир Журавльов.

Тиртишник. Вячеслав Тиртишник, або Mission: Possible

2013 рік, за кілька днів до командного чемпіонату Європи. День вильоту у Гейтсхед невблаганно наближається, а паспорти української команди і досі у посольстві Великої Британії у Польщі, де чекають на вклеювання віз. Стає все очевиднішим, що чемпіонат може пройти без участі українців. І навіть коли візи готові, небо не стає безхмарнішим – стандартним способом документи доставити в Україну вже не встигнуть. Але шанс іще залишається. Для цього необхідно полетіти за ними. Але вилітати потрібно негайно.

Все, що відбувалося далі, нагадувало сценарій якогось екшну. У той момент всі в офісі десь жартома, а десь серйозно називали Тиртишника не інакше як Джеймсом Бондом, для якого немає завдань, які б він не зміг виконати.

Тиртишник з робочого місця відразу їде в аеропорт, сідає на перший же літак, використовує наземний транспорт, але таки зустрічається з представницею посольства Великої Британії у Польщі, яка погодилася допомогти і передати документи. Він встигає повернутися в останню мить, і збірна таки відлітає на командний чемпіонат Європи.

 

За ці роки історій було значно більше. Зібравши всі, можна було б написати не один том біографії. Але саме такими були ті п’ять історій з життя Вячеслава Тиртишника, якими ми вирішили поділитися з вами 16 січня, у день його 50-річчя.