Андрій Проценко: шлях до Токіо

348
Фото (с)Катерина Рудюк

Для Андрія Проценка Олімпійські ігри в Токіо будуть третіми в кар’єрі. До цього він обидва рази входив до числа фіналістів, а в Ріо-2016 і взагалі завершив змагання в кроці від п’єдесталу, ставши четвертим.

В Японію Проценко їде в статусі чинного переможця «Діамантової ліги». Він буде єдиним, хто представлятиме Україну зі стрибків у висоту серед чоловіків. За плечами в Андрія медалі чемпіонату світу в приміщенні та чемпіонатів Європи просто неба й у приміщенні. В скарбничці не вистачає нагород лише з двох форумів – Олімпійських ігор і чемпіонатів світу.

Майже весь шлях у легкій атлетиці Проценко пройшов разом зі своїм тренером Геннадієм Зуєвим. Вони почали працювати разом, коли Андрій навчався в сьомому класі, й успішно продовжують це робити й сьогодні.

– Моя сестра займалася гімнастикою, і бабуся водила її в ДЮСШ. Там також була секція легкої атлетики, куди вона й віддала мене, – пригадує Андрій Проценко. – Я тоді навчався в сьомому класі. Моїм першим тренером був Юрій Ємельянов, він працював з дітками і спеціалізувався з бігових дисциплін. А десь через пів року мене помітив Геннадій Зуєв і запропонував стрибати у висоту. Я тоді навіть не уявляв, що це і що мені потрібно буде робити, але вирішив спробувати. Так усе й почалося.

Геннадій Володимирович працював в училищі. Коли він був удома, ми тренувалися разом, а коли їхав на збори, зі мною працював Юрій Михайлович. На перших змаганнях я стрибнув на 1.30 метрів, а вже до кінця сьомого класу подолав 1.45. Після цього мене взяли в училище і я почав постійно займатися з моїм нинішнім тренером.

Геннадій Зуєв досить молодий спеціаліст. Можна сказати, ви з того часу так разом і зростали – ви як спортсмен і Геннадій Володимирович як тренер?

Можна й так сказати. У Геннадія Володимировича серед перших спортсменів був Віталій Самойленко, на чотири роки старший за мене, але він почав їх тренувати незадовго до мене. Через два роки після того я вже вступив до училища, а до тренувань мене почали підключати навіть раніше.

Весь цей шлях ми проходили разом. Спочатку мені багато чого вдавалося, результати зростали, потім, навпаки, щось починало погіршуватися. Але Геннадій Володимирович ніколи не зупинявся, вчився новому, ми знайшли баланс і зараз ніби все добре.

У вас з тренером більш дружні чи все ж робочі стосунки?

Певно, вже більше дружні, але спочатку субординація тренер-спортсмен була дуже чіткою. Хоча повага нікуди не зникла й зараз. Ми дуже добре знаємо один одного, притерлися характерами.

Коли вперше подумали про можливість виступити на Олімпійських іграх?

У 2008 році на початку сезону я стрибнув 2.30. Це був олімпійський норматив, але виконаний не в тому місці й не в той час. За внутрішніми критеріями відбору, як мені сказали, нормативи зараховувалися, починаючи з 1 червня, а я стрибнув 30 травня в Миколаєві.

На чемпіонаті України був четвертим, проте там я боровся не за призові місця, а за норматив: пропускав висоти, стрибнув на 2.25, пропустив 2.28, а перше-друге місця зрештою принесли атлетам саме 2.28… Можливо, якби був серед перших двох, то шанси на виступ у Пекіні зросли б, адже зрештою туди поїхали, зокрема, й ті, в кого норматив був з минулого року.

Найцікавіше, що через тиждень я знову стрибнув 2.30, але вже запізно. Було дуже й дуже прикро, адже на той момент готовність була дійсно хорошою, хотілося поїхати на першу Олімпіаду. Та вже з наступного року брав участь у всіх чемпіонатах світу й Олімпійських іграх.

Чемпіонати світу просто неба у вашому випадку це окрема історія. Як вам тільки вдається, незалежно від форми й результатів упродовж сезону, стабільно не проходити кваліфікацію на них? І це при тому, що на Олімпійських іграх ви двічі поспіль виступали у фіналах!

Олімпіада відбувається рідше, там помилки недозволені (посміхається) Насправді, на чемпіонатах світу теж не хочеться їх припускатися, але таке враження, що на Олімпіадах у фінал часто потрапляють з нижчим результатом, вона психологічне сильніше тисне на всіх. На чемпіонаті світу я не розслабляюся. В жодному разі! Стрибав 2.29 у кваліфікації, але ситуації були різні: був і 13-м, і 16-м, і 20-м…

Могли б зараз пригадати шлях до кожної з Олімпіад, який ви долали? Чим він відрізнявся, а чим був подібним?

Для відбору на Олімпійські ігри в Токіо застосували нову систему: ми могли потрапити на них не лише за нормативом, а й за світовим рейтингом.

Я був більш-менш спокійний, розуміючи, що потрапляю за рейтингом, але вдалося ще й норматив виконати. Він цього разу був вищим, ніж раніше, – 2.33 метри. Це дійсно високо.

Якщо говорити про шлях на кожну з Олімпіад, він був приблизно однаковим, але зараз вік інколи нагадує про себе. Складніше завантажуватися, починає виникати біль, коліна й суглоби частіше дають про себе знати.

Сезон перед Олімпійськими іграми в Ріо в мене взагалі не складався. Я їхав, не знаючи, на що готовий. Стрибав 2.26, були проблеми з ахіллом – відновлював його десь місяць до Ігор. Лише в кваліфікації відчув, що на щось здатний і готовий боротися за високі місця. Розуміння цього зробило два дні, які лишалися до фіналу, майже нестерпними. Чекати було дуже складно емоційно.

Олексій Лукашевич, який був одним з найкращим стрибунів у довжину в історії України, двічі ставав четвертим – на Олімпійських іграх-2000 і чемпіонаті світу-2007. І він якраз говорив про те, що навіть з плином часу все одно прокручував у голові ці змагання, адже попри високий результат ти не в призовій трійці, а в пам’яті людей часто якщо хто й лишається, то це чемпіони і призери. Ви теж були четвертим в Ріо. Часто пригадуєте той фінал?

Спочатку було дуже прикро, особливо в першу добу. Але я розумію, що це спорт і в ньому трапляється різне. Третє місце довше пам’ятають, але ж ти свій результат і емоції не забудеш. Це теж цінне.

Після цього був не надто вдалий 2017 рік, та й наступного не все складалося… Коли ви повернули себе?

У 2017 році ми знову шукали себе. В 2018-му все щось вигадував з розбігом: хотів стрибати з того, з якого подолав 2.40 метрів, але повернулися до шести кроків і стрибаю, вже не задумуючись, з них. Два додаткових тепер йдуть не в плюс, а в мінус. Можливо, вік теж на це впливає. За такого розбігу швидкість вища, але її складніше перевести в стрибок. Плюс ритм трішки відрізняється. На чемпіонаті Європи в Берліні я стрибав кваліфікацію з шести кроків, але лише тому, що тоді в мене просто не вміщалися вісім. А у фіналі відійшов на вісім – і ледь стрибнув 2.25…

Зараз перед кожними змаганнями, включно з «Діамантовою лігою», вас завжди розглядають як одного з претендентів на найвищі місця. Це лестить чи сприймається як констатація факту?

Звісно, це приємно. Хто ж не любить, коли його хвалять і згадують? Приємно, що мене запрошують на більшість етапів «Діамантової ліги». За рахунок цього і рейтинг легше набирати, й бути в спортивній еліті.

Зробити прогнози на виступ у Токіо візьметеся?

Вже все сплановано. А от спрогнозувати, які будуть результати, нереально. Перше завдання, як завжди, потрапляння до фіналу. Але важливо не зациклюватися на цьому.

Весь текст інтерв’ю читайте у червневому випуску журналу «Олімпійська арена».