З блокнота архіваріуса: романтики стрибків

119

Одним з найбільш технічно складних і видовищних видів легкоатлетичної програми є стрибки з жердиною, у якому біг і стрибок поєднуються з виконанням цілої низки елементів у висі на рухливій опорі. Він входив до програми усіх Олімпійських ігор. Цікаво, що на перших чотирьох Олімпіадах сучасності стрибки з жердиною були в програмі змагань з легкої атлетики й гімнастичного багатоборства. Так, до програми гімнастичного багатоборства на Іграх у Парижі (1900 р.) входили змагання на колоді, перекладині, кільцях, в опорному стрибку, вільні вправи, стрибок у довжину, комбінований стрибок у висоту – довжину, стрибок із жердиною, лазіння по канату, підняття каменя вагою 50 кг.

Зародження цього виду легкоатлетичної програми в Україні можна віднести, мабуть, до тих далеких часів, коли на озброєнні у козаків серед іншого були піки довжиною 2.5-3 м. Разом з основним призначенням у бою вони були підручними засобами для подолання ям, загороджувальних ровів, різноманітних невисоких споруд.

Стрибки зі списом, патерицею, голоблею були популярні у багатьох народів світу. Наприкінці ХVIII ст. у Німеччині вийшла книжка «Гімнастика для юнаків», у якій педагог Йоган Гутс-Мутс рекомендував стрибки із патерицею через природні й штучні перешкоди для розвитку фізичних якостей. Коли вірити Вікіпедії, перший рекорд – 2.50 м –у цій дисципліні було зафіксовано 1790-го. Є свідчення, що 1886 р. в Англії вперше провели змагання зі стрибків з жердиною, і переможець подолав висоту 3.05 м.

Усі стрибки здійснювалися на жердинах, які виготовляли з твердих пород деревини. Різновидом техніки подолання висоти на дерев’яних жердинах було лазіння. 1888 р. японському спортсмену вдалося стрибнути на 3.55 м: він підійшов, увіткнув жердину, заліз по ній і зістрибнув з іншого боку планки. Це більше нагадувало цирковий номер.

Наприкінці ХІХ ст. для стрибків почали використовувати бамбукові жердини, однак на І Олімпійських іграх американець Уїльям Хойт переміг, змагаючись на дерев’яній.

Після цього до 1945 р. тривала ера бамбукових снарядів, які були досить легкими, гнучкими й міцними. Їх можна було підібрати спортсмену за співвідношенням зросту й ваги. І головне – вони могли бути індивідуальними, а раніше всі стрибки виконували на одній дерев’яній жердині. 1942 р. Корнеліус Уормердем (США) на такій жердині встановив світовий рекорд 4.77 м, який протримався 15 років. 1957-го його на 1 см перевершив Роберт Гутовскі (США) на металічній жердині, а завершив оновлення світових рекордів на металічних жердинах Дональд Брег 1960 р., подолавши висоту 4.80 м. Наприкінці 1950-х почали використовувати різні модифікації пластикових жердин, і американські атлети представили їх на Олімпійських іграх у Римі (1960 р.).

20 травня 1961 р. Джордж Девіс (США) встановив перший світовий рекорд на пластиковій жердині, яку назвали фібергласовою, – 4.83 см. Він відкрив історію супервисоких стрибків. За 60-річний період використання фібергласових снарядів представники США, Греції, НДР, Швеції, Польщі, Фінляндії, Франції, СРСР, України близько 70 разів оновлювали світові рекорди. Найвище досягнення виросло з 4.83 м до 6.18 м.

Рекордсменом у встановленні світових рекордів є видатний український спортсмен Сергій Бубка – олімпійський чемпіон, 10-разовий чемпіон світу (літо – зима), який завоював на чемпіонатах і Кубках Європи й світу всі найвищі спортивні титули. З 1984 р. по 1993 р. на міжнародних змаганнях він піднімав планку на позначку нових світових рекордів 35 разів (17 – просто неба і 18 – у приміщенні). Він першим подолав висоту 6 м і відкрив нову сторінку космічних стрибків. Тільки через 4 роки іншому спортсмену вдалося подолати 6-метрову висоту. На сьогодні ця позначка підкорилася ще тільки 21 атлету. Але рекордсменом за кількістю стрибків на понад 6 м є саме Бубка.

Але повернімося до розвитку стрибків з жердиною в Україні.

1913 року в Києві проводили Першу всеросійську олімпіаду. У програмі змагань з легкої атлетики були стрибки з жердиною. Однак вони залишилися поза увагою глядачів і преси. За матеріалами друкованих видань 1-ї і 2-ї Всеросійських олімпіад, що дійшли до нашого часу, найкращим стрибуном з жердиною був киянин Микола Соколов. Збереглася навіть фотографія його стрибка.

На Першій всеукраїнській оліміпаді 1921 р., в якій взяли участь команди Києва, Харкова і невеликі групи спортсменів з інших міст, було відкрито літопис рекордів УРСР з легкої атлетики. Харків’янин Микола Карлош став першим рекордсменом зі стрибків з жердиною, подолавши планку на висоті 2.54 м. На Другій всеукраїнській оліміпаді 1922 р. харків’янин Костянтин Зайцев стрибнув на 3.02 м, а за рік покращив своє досягення до 3.16 м.

Усі ці перші результати мали ніби епізодичний характер і були пов’язані з неординарними особистостями. Починаючи з 1934 року, історія розвитку стрибків з жердиною чотири десятиліття була пов’язана з ім’ям Гавриїла Раєвського і послідовниками його школи. Він був представником різнобічної силової підготовки, активно займався багатьма видами легкої атлетики, гімнастикою, силовими вправами. Був атлетично красивим, сильним і струнким. З 1934 по 1947 р. він п’ять разів виборював звання чемпіона України зі стрибків з жердиною, а 1937-го – з десятиборства. Свій перший рекорд (3.83 м) встановив 1934-го, а дев’ятий – 1940-го (4.23 м). Змагаючись з найкращими жердинниками країни – москвичами Миколою Озоліним і Володимиром Дячковим, – він двічі з однаковим результатом виграв звання чемпіона СРСР і першим подолав планку на висоті 4 м. На міжнародних змаганнях у Фінляндії Раєвський стрибнув на 4.02 м, а після повернення до Києва – на 4.01,5 м. Загалом він підняв планку рекорду країни з 3.94,5 до 4.18 м.

1936 і 1938 р. був срібним призером країни з десятиборства, 1937-го встановив рекорд країни – 6519 очок (11.6, 6.65, 11.25, 170, 53.1, 16.4, 33.83, 4.10, 40.54, 4.32.6).

Унікальною рисою стрибків Раєвського було несення жердини під час розбігу однією рукою біля плеча, як гвинтівку «на караул». Наприкінці розбігу він кидав жердину у ящик для відштовхування. Це підтверджує його силу, спритність, високу координацію рухів і сміливість. Ніхто у світі так не робив.

Завдяки зусиллям спортсменів-жердинників і безлічі встановлених рекордів у передвоєнні роки змагання стали цікавими для глядачів і приваблювали молодь до занять цією дисципліною. Як згадував Петро Денисенко: «1940 року я був випадковим свідком дуелі Озоліна й Раєвського на московському стадіоні «Динамо», де проводився важливий футбольний матч лідерів країни. Водночас у одному з секторів арени двоє найкращих жердинників країни своїми стрибками привертали увагу тисяч глядачів високими польотами над планкою. І вони не шкодували своїх долоней, аплодуючи кожній успішній спробі».

Війна змінила життя Раєвського. Він добровольцем пішов на фронт, воював у підрозділі снайперів, був командиром взводу. На його рахунку було близько 200 вбитих фашистів. Мріяв, аби ця цифра дорівнювала його особистому рекорду зі стрибків (423 см). Але на нього полювали й найкращі снайпери противника. Куля ворожого стрілка поцілила в око й пройшла крізь потилицю. Тяжке поранення, втрата свідомості… Його мало не зарахували до полеглих. За щасливою випадковістю Галина Геннекер, медична сестра, котра працювала в шпиталі, чемпіонка і чотириразова рекордсменка країни зі стрибків у висоту (у повоєнні роки срібна призерка чемпіонату Європи, заслужений майстер спорту), впізнала закривавленого й перебинтованого Раєвського. Розпочався тривалий процес лікування й відновлення. Після виходу зі шпиталю він з фанатизмом почав відновлюватися. Це приклад поєднання мужності, патріотизму й сили волі у спорті. Втративши одне око, він після війни зміг відновити спортивну форму й двічі виграти звання чемпіона України: 1946 р. (3.70 м) і 1947 р. (3.80 м).

Гавриїл Леонідович Раєвський після активних виступів у спорті почав працювати тренером і викладачем у Харківському педінституті. Свої знання й досвід він багато років передавав учням і студентам. Був одним з перших тренерів багаторазового чемпіона й рекордсмена СРСР зі стрибків з жердиною Геннадія Блізнецова.

Сергій Бубка назвав Г. Раєвського своїм спортивним дідусем. Віталій Петров – видатний тренер, який підготував Бубку й багатьох інших видатних стрибунів, – тренувався й осягав під його орудою життєву й спортивну мудрість.

1952-го вітчизняні спортсмени дебютували на Олімпійських іграх у Гельсінкі. У складі збірної з легкої атлетики виступали Петро Денисенко і Володимир Бражник. Тільки за спробами на висоті 4.40 м у боротьбі за третє місце Денисенко пропустив уперед шведа Лундберга. Бражник посів 6-те місце.

Петро Іванович Денисенко був учасником війни, сапером, виконував одну з найнебезпечніших робіт на фронті. Щоночі, повзаючи, знімав і ставив мінні загородження. Був тяжко поранений. У шпиталі від командира дізнався, що у його підрозділі на той час у живих не залишилося нікого. Мужньо подолавши всі труднощі лікування й реабілітації, почав поступово змагатися і за півтора роки став лідером. Денисенко – багаторазовий чемпіон і призер чемпіонатів країни (1945–1955 рр.) зі стрибків з жердиною, десятиборства, естафетного бігу 4х400 м. П’ять разів встановлював рекорди країни і тричі європейські зі стрибків. 1951 р. на бамбуковій жердині побив рекорд України Раєвського, подолавши висоту 4.25 м, а 1954 р. на залізній жердині встановив найвище досягнення республіки, СРСР і Європи – 4.46 м.

За великі досягення у спорті й багаторічну працю в системі залізничного транспорту Денисенку присвоїли звання «Почесний залізничник СРСР», заслужений тренер УРСР і СРСР, заслужений працівник культури України, його було нагороджено багатьма бойовими і цивільними орденами й медалями. Ми пам’ятаємо його як чудового педагога й блискучого організатора легкоатлетичного спорту, людину принципову, чесну й вимогливу і при цьому делікатну й уважну.

Володимир Бражник – випускник і викладач КДІФК (тренер – А.Я. Коваленко), бронзовий призер (1950) і чемпіон (1951, 1953) країни зі стрибків з жердиною. За сімейними обставинами переїхав до Москви.

1955-го Денисенко, востаннє виступаючи на чемпіонаті країни, завоював срібну медаль. На його місце до збірної прийшли вихованці української школи Віталій Чорнобай (Львів) і Володимир Булатов (Київ). Вони успішно виступали на чемпіонаті країни. Чорнобай виграв 1955, 1956 і 1958 р., 1957-го посів друге місце. Булатов виграв 1957 р., 1958-1960 рр. посів друге місце, 1955-го – третє.

Чорнобай першим з жердинників країни подолав планку на висоті 4.50 м і встановив рекорд країни (1957 р.). Він двічі сенсаційно виграв змагання у суперництві з найкращими тодішніми жердинниками американцями Бобом Смітом (Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Бухаресті, 1953 р.) і Роном Моррісом (матчева зустріч СРСР – США, Москва, 1958 р.). А розпочинав він з багатоборства, на першості України 1951 р. посів третє місце. Базуючись на багатоборній підготовці, тренер Всеволод Михайлович Типаков за наявності бамбукових жердин, а в подальшому – металевих, підготував лідера країни. Чорнобай і Булатов були учасниками Олімпійських ігор у Мельбурні: перший посів 13-тє місце, другий не виконав кваліфікаційний норматив.

У подальшому Віталій Чорнобай працював на кафедрі легкої атлетики ЛДІФК, захистив дисертацію, з 1976 по 1988 р. завідував кафедрою. Володимир Булатов переїхав до Мінська.

Цикл підготовки до Олімпіади у Римі (1960 р.) був мінливим. На чемпіонатах країни 1957 і 1958 р. Чорнобай і Булатов лідирують, міняючись місцями на п’єдесталі. За період з 1957 по 1960 р. вони разом з Янісом Красовскісом сім разів покращували рекорд країни: з 4.50 до 4.65 м.

1959-го з’явилося нове покоління амбітних стрибунів: Ігор Петренко (Київ), Ігор Гарін (Одеса), Яніс Красовскіс (Росія), котрі прагнули стати кращими. Того року на чемпіонаті країни переміг Петренко, наступного – Красовскіс. За рішенням тренерської ради вони й узяли участь у Олімпіаді-1960. Петренко посів шосте місце, Красовскіс – 13-те.

Ігор Петренко – вихованець відомого київського тренера Сергія Володимировича Левенштейна, заслуженого тренера УРСР, кандидата педагогічних наук, доцента кафедри легкої атлетики КДІФК, безмежно закоханого у стрибки з жердиною. Він знав тисячі вправ для підготовки легкоатлетів. До Левенштейна Ігоря й ще п’ятьох підлітків, котрі вешталися у дворі її будинку, привела Людмила Радченко, яка на той час була вже у юнацькій збірній країни. І треба такому трапитися, за лесять років вони разом виступали на Олімпійських іграх і одночасно були нагороджені Почесною грамотою Президіуму Верховної ради УРСР, закінчили Київський державний університет і отримали спеціальність журналіста.

Після Римської Олімпіади Петренко успішно виступав на чемпіонатах країни (1961-1962 рр. – перше місце, 1963 р. – друге місце), на міжнародних змаганнях на призи братів Знаменських, матчах гігантів СРСР – США. 1964 р. у Москві він встановив рекорд країни на фібергласовій жердині – 4.74 м. За спогадами Юрія Цасюка, члена збірної країни, чемпіона 1963 р., згодом заслуженого тренера України, Ігор був добрим, чуйним товаришем, який з усіх своїх закордонних поїздок привозив для колег-стрибунів жердини, спортивне взуття, якого так бракувало легкоатлетам, і безліч вражень про підготовку іноземних спортсменів, організацію і проведення змагань. Після активних виступів у спорті Петренко певний час працював спортивним кореспондетом у Києві, а потім переїхав до Ханти-Мансійська.

Після нього українська школа стрибків з жердиною три олімпійські цикли лідирувала завдяки успіхам харків’янина Геннадія Блізнецова. Він виховувався у спортивній родині, жив на стадіоні «Динамо» і з дитинства звик бачити фізично розвинених атлетів, які на ті часи творили дива на бігових доріжках і в секторах арени. Ось як писав Геннадій про свої підліткові тренування: «Це було у період 1955-1956 років. Я підріс з «юного динамівця», мені потрібно було давати силову підготовку. Зі мною займався Гавриїл Леонідович Раєвський. Він був викладачем школи, де чільне місце посідало фізичне виховання – він своїх хлопців качав… Мені стало зрозуміло, що це не той шлях, яким треба йти. Я пішов шляхом швидкісно-силової підготовки». І допоміг юнакові розвивати його здібності тренер В’ячеслав Степанов – один з учнів Раєвського. Геннадій полюбляв виступати в десятиборстві й без спеціальної підготовки він набирав суми більше 7500 очок.

На чемпіонаті СРСР 1963 р. в Москві відбулася зміна лідерів. Геннадій Блізнецов здобув свою першу перемогу з рекордом 4.70 м. Після цього у період з 1964 по 1972 р. він ще шість разів виборював звання чемпіона країни й тричі ставав срібним призером. З 1963 по 1968 р. він 15 разів піднімав планку рекорду країни, 10 з них – на найпрестижніших змаганнях за кордоном, рекорд України оновлював 17 разів. Серед його зіркових виступів – перемоги на матчевих зустрічах СРСР – США (1965, 1970 р.), СРСР – НДР, СРСР – ФРН, СРСР – Великобританія, СРСР – Польща, на міжнародних турнірах на призи братів Знаменських. На чемпіонаті країни в Алма-Аті (1965 р.), де було постелено першу в СРСР синтетичну доріжку, він першим серед співвітчизників подолав 5-метрову висоту.

Блізнецов двічі виступав на Олімпійських іграх: 1964-го посів п’яте місце з рекордом країни (4.95 м), 1968-го знову з рекордом (5.30 м) став шостим. Перевага його суперників полягала в тому, що вони мали можливість раніше опанувати фібергласові жердини різної жорсткості. 1972 р. Блізнецов усьоме виграв чемпіонат СРСР і ніби забезпечив собі місце в олімпійській команді, але керівництво ухвалило рішення про те, щоб радянські легкоатлети не виступали у цьому виді програми. Однією з версій було те, що Геннадію вже 31 рік, і йому складно змагатися за призові місця. Ця теорія була помилковою і нашкодила розвиткові всього виду спорту. Блізнецов на передолімпійських тренуваннях стрибав вище, ніж переможець Олімпіади Вольфганг Нордвік, а враховуючи його досвід, вміння зосереджуватися на відповідальних турнірах, силу волі й показані на попередніх Іграх особисті рекорди, він точно був би у секторі лідером.

У складі збірної Блізнецов перебував з 1963 по 1972 р., закінчив Політехнічний інститут і Харківський педагогічний інститут. Після завершення спортивної кар’єри працював викладачем на кафедрі фізкультури і спорту Військово-інженерної радіотехнічної академії ім. Л. О. Говорова.

Цікаво повернутися до 1971 року. На чемпіонаті країни несподівану для всіх перемогу над метром стрибків Блізнецовим здобув вихованець харківської школи Євген Тананіка (тренер – Олександр Богдан). За рік він двічі поспіль встановив рекорди України (5.30 і 5.35 м) і феєрично виграв матчеві зустрічі СРСР – США і США – СРСР 1972 і 1973 р. Та через травму новому лідеру довелося пропустити кілька сезонів. Тільки 1978-го він повторно виграв внутрішній чемпіонат з результатом 5.50 м.

Лідером збірної країни після Г. Блізнецова став Юрій Прохоренко. Його батько проходив військову службу у Василькові Київської обл. Коли хлопець навчався у четвертому класі, до занять легкою атлетикою його заохотив Семен Абрамович Донський, нині заслужений тренер України, почесний громадянин м. Василькова. Юра тренувався завзято й досяг успіхів зі стрибків. Батька перевели до Києва, і тоді Семен Абрамович передав юнака тренеру Марку Рудницькому, який свого часу займався стрибками з жердиною у С. Левенштейна. Хороша фізична підготовка, отримана Прохоренком у Донського, і спеціальна жердинна в поєднанні з талантом і працелюбністю невдовзі втілилися у висотах, які спортсмен долав у стрибковому секторі. Юрій навчався на радіотехнічному факультеті Київського держуніверситету, а після його завершення отримав призначення до Василькова для роботи у військовій частині радіолокаційного полку. Потім у його житті сталася ціла низка змін: зарахування до збірної України, одруження, від’їзд М. Рудницького за кордон, переїзд до Донецька до тренера Євгена Волобуєва, який на той час підготував чемпіона Європи серед юніорів Сергія Кривозуба. Під його орудою 1975-1976 р. Прохоренко встановив п’ять рекордів України, три з них – 5.49 м, 5.50 м і 5.53 м – є всесоюзними. 1976-го він виграв зимовий чемпіонат СРСР, а потім і Європи. Влітку на міжнародних змаганнях на призи газети «Правда» він переміг з новим рекордом країни (5.49 м), а на останньому етапі відбору на Олімпійські ігри у Монреалі – матчевій зустрічі СРСР – Франція – з результатом 5.45 м. На Оліміпаді-1976 Прохоренко успішно подолав кваліфікацію, а в основному турнірі з результатом 5.25 м посів десяте місце.

Олімпійський цикл 1977-1980 рр. для Прохоренка минув відносно спокійно. Рівень результатів був 5.40-5.60 м. 1978-го він виграв міжнародні змагання на призи братів Знаменських, наступного року – зимовий чемпіонат країни (5.50 м). На літніх чемпіонатах 1979-1980 років був бронзовим призером. На Олімпіаді-1980 не виконав кваліфікаційний норматив. Свій найкращий результат показав на чемпіонаті СРСР, який проводився уже після Ігор-1980, – 5.60 м.

1980-ті й 1990-ті роки позначені яскравими перемогами донецької школи стрибунів з жердиною. Велику роль у розвитку олімпійського спорту в Донецьку й області відіграв Олександр Олексійович Білязе. Завдяки його самовідданій роботі було створено сприятливі умови для роботи тренерів у регіоні. З його ім’ям пов’язані долі чемпіонів і призерів Олімпійських ігор, переможців міжнародних змагань Надії Ткаченко, Василя Архипенка, Ніни Зюськової, Валерія Підлужного, братів Сергія Бубки і Василя Бубки, Віктора Спасова, Олександра Ткаченка… Своєю багаторічною працею, душевною теплотою, невтомною енергією, талантом і мудрістю, розумінням і перспективою мислення, почуттям відповідальності в організації тренувального процесу й проведенні внутрішніх і міжнародних змагань він заслужив великий авторитет у країні. Професіональний тренер, хороший організатор, взірець ефективного менеджера, спроможного виконати всі поставлені завдання у сфері розвитку фізичної культури, він був відзначений урядовими нагородами, званням заслуженого тренера УРСР і СРСР. Зусиллями Білязе у Донецьку було створено дві бази для підготовки стрибунів з жердиною, де два покоління тренерів (Василь Соловей, Юрій Волков, Євген Волобуєв, Віталій Петров, Юрій Кобляков) мали всі умови для підготовки великої групи жердинників.

Донецькі стрибуни були серед найкращих на змаганнях різного рівня в усіх вікових групах. Звання чемпіона країни серед юнаків і юніорів виборювали Олександр Ткаченко, Сергій Бубка, Сергій Кривозуб (він переміг також на чемпіонаті Європи серед юніорів). Рівень результатів Олександра Черняєва, Віктора Спасова, Сергія Бубки і Василя Бубки зростав з року в рік. Рекорди України з 1981 по 1983 р. три спортсмени оновлювали п’ять разів: Спасов – 5.60 м, Черняєв – 5.60 м, Спасов – 5.65 м, Черняєв – 5.70 м і 5.71 м, С. Бубка – 5.72 м. У наступні роки Сергій Бубка ще 18 разів встановлював рекорд України (5.75 – 6.14 м).

Стрибки з жердиною були дуже популярні в країні. Про це свідчить статистика результатів стрибунів по роках. 1978–1982 рр. спортсменів, які долали висоту 5 м і більше, було 18-22 щороку. Усі прагнули бути лідерами, і не без успіху. Тільки в Донецьку Спасов, Черняєв, Олександр Арендар, Аркадій Шквира, брати Бубки виконали норматив МСМК. Це був відмінний показник підготовки атлетів високого класу. Вони на рівних змагалися з  найкращими жердинниками країни.

Олександр Черняєв виборов звання чемпіона країни (1980 р.), переміг у матчевій зустрічі СРСР – НДР, виграв півфінал Кубка країни, двічі у складі збірної брав участь у чемпіонатах Європи (1981 р. – десяте місце, 1982 р. – п’яте місце).

Віктор Спасов був призером і чемпіоном країни (1981 р.), чемпіоном Європи (1982 р.), переможцем Кубка країни, чемпіоном Всесвітньої універсіади.

Василь Бубка – переможець Кубка країни (1983 р.), призер чемпіонату Європи й змагань «Зірки жердини».

Зірковий шлях Сергія Бубки розпочався 3 липня 1983 р. на змаганнях у Талліні, де він переміг з новим рекордом України – 5.72 м. Це дало можливість на тренерській раді погодити питання про включення його до складу збірної на чемпіонат світу як перспективного молодого атлета.

В інтерв’ю кореспонденту газети «Радянський спорт» 15 серпня 1983 р. Сергій Бубка сказав: «…на чемпіонаті хотів покращити особисте досягення – 5.72 м. Психологічне напруження боротьби серед претендентів було неймовірно високим, я ж намагався стрибати вільно, розкуто, ні про що не думаючи». А суперниками Бубки були чемпіони Олімпійських ігор поляки Тадеуш Слюсарський і Владислав Козакевич, володар найкращого результату сезону (5.80 м) француз Тьєррі Віньєрон, його співвітчизник Патрік Абада, рекордсмен світу на той момент Володимир Поляков, Костянтин Волков. Загалом змагалися 27 спортсменів, і турнір розтягнувся на кілька годин. Він тривав довше, ніж змагання зі спортивної ходьби на 50 км. У цій сильній компанії Бубка з першої спроби подолав висоту 5.70 м і став наймолодшим жердинником-чемпіоном світу. На п’єдесталі пошани стояли поруч вчорашній юніор і срібний призер Олімпіади-1980 Волков. Зірковий час настав, і тоді, за словами Сергія Бубки, промайнула думка, чому б не замахнутися на світовий рекорд. Підйом сил був надзвичайний. Хай не одразу вийшло: впевнений, скоро ця висота підкорилася.

УСЕ ЗБУЛОСЯ

Перший рекорд Бубка встановив улітку 1984-го в Братиславі – 5.85 м, а останній – взимку 1993-го у Донецьку на турнірі «Зірки жердини» – 6.15 м.

На Олімпіаді-2000 у Сіднеї президент МОК Хуан Антоніо Самаранч назвав Сергія Бубку «найвидатнішим спортсменом сучасності». Його двічі називали найкращим атлетом року серед усіх видів спорту, одним з перших внесли до Зали світової слави, відкритої з нагоди 100-річчя Всесвітньої легкої атлетики.

За видатні спортивні досягнення, особисті заслуги в підвищенні міжнародного авторитету України 4 лютого 2001 р. Сергію Бубці, першому з вітчизняних спортсменів, присвоєно звання Героя України.

Юрій ТУМАСОВ, заслужений працівник фізичної культури і спорту України

Текст вийшов у журналі «Олімпійська арена» й опублікований з дозволу його головної редакторки Галини Нечаєвої.