Ірина Климець: «Жодного дня не опускала рук і щодня тренувалася через нестерпний біль»

679
Фото зі сторінки Ірини Климець у соціальних мережах

Обличчя Ірини Климець після кваліфікації з метання молота серед жінок на Олімпійських іграх говорило саме за себе. На ньому були й біль, і розпач… Винагородою за той шлях, який волинянка подолала до Токіо-2020, мав стати бодай вихід до фіналу, але результат 68.29 м перекреслив усі надії.

Наприкінці лютого Климець прооперували. Лікарі говорили, що до повноцінних тренувань вона зможе повернутися лише через півроку, але вже сьогодні Ірина виступала на Олімпійських іграх. Більше того, небезпідставно розраховувала як мінімум на вихід до фіналу. Проте показати в кваліфікації результат, який неодноразово демонструвала на тренуваннях, їй, на превеликий жаль, не вдалося.

Коли розмовляли з Іриною, пройшло вже кілька годин після завершення змагань, та їй все ще було складно стримати сльози. Особливо пригадуючи, скільки зусиль вона доклала цього року для того, щоб втілити в життя свою мрію.

Тож про кваліфікацію з метання молота на Олімпійських іграх і підготовку до них читайте в інтерв’ю Ірини Климець спеціально для читачів сайту ФЛАУ.

– Була відверто засмучена, – не приховує Ірина Климець. – Я не те що сподівалася і розраховувала на вищий результат, я готова до нього. Навіть на тренуваннях метала значно далі, показувала ті метри, які б дозволили пройти кваліфікацію. Та й у Токіо перша розминочна спроба була вдалою: я спокійно її виконала, все було чудово.

Таке враження, що на мене вплинула перша спроба. Я доволі непогано крутила молот. Виникли тільки технічні проблеми з фіналом, і зрештою молот зачепив сітку. Я бачила, що він приземлився десь на позначці 66 метрів. Розуміла, що це дуже низький результат, але водночас це Олімпійські ігри й виходити вперед, щоб зарахували заступ, я не маю права. Необхідно було зафіксувати результат у першій спробі.

У другій я ризикувала, накручувала, але знову технічна помилка – недоробила фінальне зусилля й молот полетів у сітку. А в третій спробі вже, звичайно, й нерви заграли, і втома трішки дала про себе знати.

Іро, засмутилися більше через те, що не подолали кваліфікацію, чи все ж через те, що стільки зусиль, яких ви доклали, і шлях, який подолали, щоб встигнути відновитися до Олімпійських ігор, так і не переросли в бажаний результат у Токіо?

Я пройшла дуже складний період. Після того, як травмувалася, лікар наприкінці лютого, за три дні до чемпіонату України, сказав, що мені невідкладно потрібна операція, якщо хочу продовжувати кар’єру й залишатися в спорті. А після операції повідомив, що все складніше, ніж очікувалося, й на додачу в мене ще й розрив ротаторної манжети, й тепер повністю відновити тренування зможу лише через шість місяців. На що я відповіла, що у мене через шість місяців Олімпійські ігри. Мені робили операцію 24 лютого, а сьогодні 1 серпня…

Я жодного дня не опускала рук, щодня тренувалася через нестерпний біль. Але ще складніше під час відновлення було з психологічної точки зору. Коли твої суперниці тренуються у повну силу, а ти робиш елементарні вправи… Так було аж допоки не почала метати, на тренуваннях побачила, що вже можу це робити і показувати результати за 70 метрів, маю сили й спроможність боротися з іншими атлетками. І коли ти виходиш на змагання й тобі не вдається реалізувати те, що ти вже неодноразово робив на тренуваннях, ти згадуєш, через що ти пройшла…

Сльози після змагань були через те, що дуже прикро, що стільки праці й зусиль було покладено, щоб дійсно довести собі й усім, що навіть після травми я змогла відновитися. Але не показала цього… Це засмучення було не через 68 метрів, а через те, що мала метати 71, тренувальний результат. Воно було через те, що не реалізувала цього.

Можливо, зіграло роль і те, що в мене було ще не надто багато стартів, ще залишається страх повністю розслабитися, трішки затискаюся. Теоретично, це теж могло зіграти роль. Будемо з тренером з’ясовувати.

Враховуючи слова лікаря, таке стрімке відновлення було навіть дещо небезпечним? У той же час ви говорите про те, що відновилися…

Я завжди працюю, спираючись на свої відчуття. Якщо плече дозволяє, якщо воно не турбувало в конкретних рухах, я їх виконувала. Якщо ні, то я їх обмежувала. Ми постійно радилися з лікарями й реабілітологами. Ми все робили правильно.

Так, я травмувалася в олімпійський рік, але розумію, що це спорт і з усіма таке може трапитися. А попереду крім Токіо будуть ще як мінімум одні Олімпійські ігри й багато інших змагань, і щоб на них виступити, я повинна поберегтися й правильно відновитися. Лише так зможу показувати результати, на які готова, й вигравати медалі.