Легкоатлети на захисті України

2516
Фото: Микола Нижник/з Instagram @nyzhnyk.mykola

24 березня о 4-й годині ранку в Україні розпочалася повномасштабна війна, де головним агресором, як і попередні вісім років, виступила росія (свідомо з маленької літери – прим.авт.). У перші ж хвилини ворог знищив частину української військової інфраструктури: склади, аеродроми й телевежі. А також проник на Чорнобильську АЕС, захопив деякі райони Херсона та острів Зміїний. Саме з цього моменту життя кожного українця докорінно змінилося й тепер ніколи не буде таким, як раніше.

Цього ранку люди ухвалювали різні рішення. Хтось вимушено залишив рідне місто, хтось почав створювати волонтерські організації, інші пішли в територіальну оборону. Стороннім спостерігачем не залишився ніхто. Зокрема, й українські легкоатлети.

Чоловіки й хлопці, чиї фізичні можливості кратно вищі за можливості звичайної людини, взяли зброю в руки, щоб захищати Україну. Й сьогодні ми б хотіли поділитися історіями й думками наших легкоатлетів, розповісти про те, як і з яких міркувань вони змінили шиповки та коротку форму на автомати Калашникова та військові берці.

Юрій Кіщенко

(багаторазовий чемпіон України з бігу на 800 і 1500 м, МСУ. Наразі — військовий)

Зараз я неймовірно натхненний та гордий тим, як наш народ став справжньою нацією. Як держава в одну мить змінилась, перебудувалася та об’єдналася. Але прикро, що все це сталося такою дорогою ціною для нас — втраченими життями героїв, дітей та зруйнованими містами. При цьому з кожною смертю наших воїнів чи мирних жителів українська сила та лють лише зростають.

Ви самостійно пішли на службу, не дочекавшись військового заклику. Зараз вже 23-й день війни, напруження зростає. Чи не шкодуєте, що обрали такий шлях?

Ні, й інакше бути не може. Ми в себе вдома, я почуваю себе добре й буду боронити Україну до переможного кінця. Вважаю, що спортсмени мають бути прикладом для багатьох, адже ми фізично та морально підготовлені до стресових ситуацій. І який би не був це день за рахунком — те, що таке відбувається не лізе ні в які рамки моралі та людяності. Особисто в мене, відчуття повного нерозуміння — за що воюють російські військові? Це питання не зникає з першого дня війни. Дуже сподіваюся, що після нашої перемоги кожний російський окупант зрозуміє, що вони накоїли та що поводили себе не краще нацистів. Але, гадаю, що повернуться орки в цинкових трунах та у державу, якої, по суті, вже не буде. Це буде зруйнована країна – як морально, так і фінансово. 

У спортивній тусовці вас називають “Ходяча Вікіпедія”, тому… Як гадаєте, коли війна закінчиться й що стане поштовхом до цього кінця?

Гостро стоїть питання часу. Часу, щоб санкції і труднощі торкнулися фінансів, “холодильника” та “телевізора” кожного, хто підтримував та мовчав під час путінського режиму. Наш народ розуміє ціну свободи слова та вибору. Для українців і всіх жителів України, незалежно від національності, це не просто слова. Ми проходимо складний шлях становлення нашої держави. Ціна цього дуже висока й буде лише зростати. Але для нас це війна тисячоліття, всю нашу історію Україну намагалися знищити, залякати, переселити, заморити голодом. Нам забороняли нашу мову, захоплювали наші території і відбирали землі. І наразі Україна має історичну подію, у якій ми зобов’язані перемогти. І я знаю, що карта вже розкладена так, що ми без варіантів переможці цього поєдинку. 

Сподіваюся, що все закінчиться найближчим часом. Головне зараз, щоб українці не падали духом, робили свою роботу й тоді все піде швидше. Гадаю, що прогнози — справа невдячна, адже живу за принципом “очікуй найкращого, готуйся до найгіршого”. Але ніколи не припиняйте вірити у найкраще, навіть якщо війна, навіть якщо боляче та мерзотно. Дійте”.

Микола Нижник

(учасник олімпійських ігор (марафон), МСМК. Наразі — військовий)

Я був у Кенії, коли все почалося й міг залишитися там або поїхати в будь яку іншу країну, а моя дружина приїхала б до мене. Але ми обрали залишатися в Україні до кінця війни. До України я повертався цілеспрямовано, перервавши свою підготовку в Кенії, на яку вже витратив пристойну суму власних коштів. Довелося поки поставити спорт на друге місце, бо в пріоритеті наразі маю обов’язок як громадянин України стати на захист своєї землі.

Як розпочався ваш перший день війни?

З дзвінка дружини приблизно о 05:20 ранку. Вона говорила, що чує потужні вибухи неподалік нашого будинку в Броварах. Я спочатку не міг повірити, що це повномасштабна відкрита війна росії проти народу України, й думав, що ці вибухи – локальна диверсія. Але вже впродовж 30 хвилин з’явилася офіційна інформація про те, що почалася відкрита війна.

Будучи на великій відстані я без паніки думав, в яке місце в Україні краще переїхати дружині. Пам’ятаю, що перші два дні дуже мало спав і сильно боліла голова, буквально не міг ходити. Коли ти далеко, від тебе нічого не залежить і ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію — це не просто.

Як вважаєте кожен чоловік має захищати державу чи треба діяти у своїх інтересах?

Наразі, коли я тут і маю зброю в руках, думаю, що кожен повинен діяти по своїй ситуації, в першу чергу, забезпечити безпеку своїх рідних. І в такий час обов’язково ставати до захисту України.

Олександр Мокляк

(КМС, багаторазовий призер чемпіонатів України, масажист збірної України. Наразі — військовий)

Декілька днів до початку війни ми у воєнному підрозділі, в якому я служу вже близько року, відпрацьовували “навчально-бойову тривогу”. Сенс у тому, щоб протягом 1.5 години після сигналу тривоги ми повинні прибути в частину з тривожними рюкзаками й по формі. Але 24 лютого все було інакше. О 05:03  я прокинувся від вибухів і спочатку не хотів вірити, що це ракетні удари, але прийшло повідомлення — “Бойова тривога”. Зібрався, прибув вчасно та з усіма отримав зброю. Саме там зрозумів серйозність ситуації, але страху не було, у думках тільки читалася ранкова смс — “ТРИВОГА”. Одразу вирішив для себе захищати країну незалежно від обставин, оскільки вважаю себе патріотом і відчуваю, що мій обов’язок — боронити державу. 

Всі дні війни ви жили в дуже скромних умовах та майже не спали. Наскільки це важко фізично? З чим би порівняли ці відчуття?

З самого початку я дав собі установку — відключити інстинкт самозбереження. Хвилювання перейшло в фазу — головне, щоб з рідними все було добре, а я залізний Джон, Рембо, тому витримаю. Далі почалися наряди та патруль. Психологічно стало веселіше, оскільки відчув, що приношу користь. При цьому був жорсткий дефіцит сну й робота в режимі “автопілот”. Але для мене це не нове, хіба що боєкомплект, броня й автомат ще зверху. Дуже допоміг юнацький досвід торгівлі на базарах і на нічних підробітках, коли вночі на роботі, а вдень тренуєшся.

Умови й справді скромні, але до цього також був готовий, бо часто мандрував і спав там, де можна заплющувати очі. Можу сказати, що організм дивна штука — він адаптується до всього. І навіть коли є можливість відпочити — він не засинає. Це можна порівняти з відчуттям, коли ти швидко побігав увечері, а вночі намагаєшся заснути, але твоє серце відмовляється і б’ється так швидко, як це можливо.

Що крім перемоги мотивує вас щодня терпіти сильний дискомфорт та не здаватися ні фізично, ні морально?

Коли я уявляю, в яких умовах працюють хлопці на передовій, то відразу бадьорю себе, бо в мене курорт порівняно з ними. Часто думаю, що хочу робити більше й бути в авангарді подій, але основне завдання мого підрозділу — охороняти. Також дуже підносять дух перемоги наших. Повторюся: відчуваю сором, що я в тилу, а не на передовій. Але така специфіка підрозділу. 

Іван Лосєв

(учасник Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи (спортивна ходьба, МСМК, багаторазовий чемпіон України. Наразі — військовий)

Коли я зрозумів, що почалася війна, був шокований. Одразу став думати, як убезпечити мою родину, близьких та рідне місто. Звичайно, підготовка до усіх змагань пішла на другий план. У перші дні мав сильну внутрішню напругу та відчував, що будуть серйозні сутички з ворогом. Тому брати зброю в руки було більш вимушеною мірою захисту, адже я не на контракті в армії, а просто виступаю за спортивний клуб ЗСУ. Але вважаю, що наразі найголовніші змагання — це захист України від ворога. Тому я в берцях.  

Василь Сабуняк

(КМС з бігу на 3000м з перешкодами, учасник чемпіонатів Європи з кросу, юніорського та молодіжного чемпіонату Європи. Наразі — військовий)

Влітку, одразу після чемпіонату Європи, я почав збирати документи для того, щоб вступити у військовий підрозділ. Це дало б мені можливість отримувати винагороду у вигляді заробітної плати за мої старання і сприяло би комфортним тренуванням та відсутності хвилювання за фінансове положення. 2 лютого я заступив на військове навчання, яке так і не встиг завершити, бо вже 24 лютого розпочалася війна й нас усіх визвали до підрозділів.

Чи були готові до такого повороту подій та нового статусу — військовий?

До того, що візьму зброю до рук, чесно кажучи, не був готовий. Навіть враховуючи ситуацію на сході, не думав, що війна прийде на всю Україну так швидко й неочікувано. Але я проходжу службу не в ЗСУ, в іншому військовому підрозділі, й ми перебуваємо в достатньо спокійному місці. І я дякую Богу, що не бачив тої справжньої війни, яка відбувається в гарячих місцях нашої країни. Тому мені вдається бути більш-менш спокійним. Також допомагає наш колектив. З хлопцями підтримуємо позитив та намагаємося не думати про погане.

***

Ці легкоатлети — далеко не всі, хто наразі одягнений у форму та готовий у будь-яку мить захищати Україну. Багато наших спортсменів перебувають у різних містах країни, де немає зв’язку та можливості поспілкуватися. Один з таких сміливих героїв — Дмитро Ковальчук, Майстер спорту з бігу на 800 м, тренер та чинний спортсмен. Він на передовій і вже декілька днів як бореться з ворогом у ближньому бою.

Але, хто б де не був з цих хлопців, спортсмени вони чи ні, тренера чи співробітники ФЛАУ, на передовій чи в тилу, вони — Герої, вони — Переможці, вони — Захисники. І ми дякуємо кожному з них за відданість, патріотизм та нездоланність духу. 

Текст: Ірина Довгуша

Попередня статтяШістка Бех-Романчук та світові рекорди Дуплантіса й Голловея на завершення чемпіонату світу в приміщенні
Наступна статтяВідбувся семінар Європейської легкої атлетики для менеджерів з комунікацій