Катерина Табашник: “Розуміли, що можемо залишитися в підвалі назавжди й нас ніхто не знайде”

1048

Дві операції на надкісницях, розрив зв’язок, не пов’язані зі спортом проблеми зі здоров’ям і операція, дискваліфікація… Останні роки в житті української стрибунки у висоту Катерини Табашник були насиченими на безліч подій, які могли зламати будь-кого, проте вона зуміла знайти в собі сили й продовжила рухатися далі.

З новим тренером Геннадієм Зуєвим, у новій групі, здавалося, все має початися з чистого аркуша паперу, але чорна смуга продовжилася. От тільки торкнулася вона не лише Катерини, а всієї України, коли Росія розпочала повномасштабну війну…

– Коли все почалося, я була в Харкові, – пригадує початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну Катерина Табашник. – 24 лютого о четвертій ранку задзвонив телефон. Спочатку не повірила в почуте, але коли виглянули у вікно й побачили, як навколо все горить і летить над нашим будинком, було дуже складно. Ті три стадії, про які говорять, потрібно було пройти і нам. Спочатку було заперечення того, що відбувається навколо. Не вірилося, але я зателефонувала сестрі – вона працює в пожежній службі, – й вона сказала швидко збирати речі та їхати якомога далі з міста. Проте всі мої родичі – мама, брат з сім’єю – були в Харкові й без них я не могла поїхати. А щоб дістатися до них, потрібно було проїхати через усе місто, що було неможливо, адже всі намагалися виїхати. Тому ми відразу пішли ховатися у підвал й тиждень були там.

За цей тиждень нам вдалося вийти лише раз. Ми набрали води, але й вона закінчилася. Ми почали користуватися технічною водою, знайшли в Інтернеті, як виготовляти саморобні фільтри за допомогою бинта й активованого вугілля. Намагалися в кілька етапів очищати воду, кип’ятили її, щоб хоч по склянці кожен міг випити. Ніхто не очікував, що ми залишимося без усього. Їжі теж не було де взяти. З дому ми забрали все, що можна було, але це закінчувалося.

Впродовж усього цього часу ми регулярно чули вибухи. А в один з днів у моїх любих котиків, яких ми, звісно ж, забрали з собою, почалася паніка. Це була 7:45 ранку. Я не могла зрозуміти, що викликало в них таку реакцію й чому вони почали ховатися у закутки. Намагалася їх заспокоїти, а через досить короткий проміжок часу біля обласної держадміністрації упав снаряд… Це було буквально метрах в 150 від нас. Сказати, що було страшно, це нічого не сказати. Жахливіше того стану, в якому ми були, на планеті, мабуть, немає нічого. Ми розуміли, що можемо залишитися в цих стінах назавжди й ніхто нас не знайде.

Проте водночас розуміла, що потрібно тримати себе в руках. У той момент ми нічого не могли змінити, лиш покладалися на українських військових. Тоді ж почали дивитися, які є можливості вибратися, але їх не було. Обстріли не припинялися, постійно скидали ракети з літаків. Руйнування були настільки масштабними, що ми не могли вийти з підвалів. Я запитала в знайомих військових, чи можна виїхати з міста, на що отримала відповідь: “50 на 50. Вдасться – виберешся, ні – …”.

Зі мною на зв’язок вийшла Марина Килипко й запросила приїхати до неї додому. Це хоч і недалеко від Харкова, але не в самому епіцентрі. Вона тоді сказала, що в них усе є, нічого не потрібно, тільки б я приїхала живою.

Дочекавшись бодай якогось затишшя, ми взяли котів і їхали звідти так швидко, як могли. Горіли будинки, машини, але це все майно – буде здоров’я, наживемо все. Але коли там люди, а ти нічим не можеш допомогти… Ось це було страшно.

На жаль, мама була в іншому кінці міста й ми не змогли її забрати відразу. А коли приїхали до Марини і її батьків, мені не вірилося, що нам це вдалося. Все, чого хотілося, це обійняти її і впасти. У них було відносно тихо, але звуки доносилися, й від кожного з них ми здригалися, адже не знали, прилетить зараз щось у наш будинок чи ні.

Маму вдалося забрати трішки згодом, але обставини склалися так, що мій брат з сім’єю залишився у Харкові і його син отримав уламкові поранення. На щастя, все пройшло наскрізь і не залишилося в тілі дитини. Але травми були серйозні, й мама поїхала назад, щоб допомагати.

Мій племінник довго лежав у реанімації, частково йому розірвало печінку, видалили нирку. Ми не могли перевезти його в інше місце, адже лікарі й апарати, які підтримують життя дитини, були саме в Харкові. Добре, що організм молодий (йому лише вісм років) і він поступово відновлюється. Не так швидко, як хотілося б, але головне, що все обійшлося.

Моя сім’я залишається в Харкові, адже на даний момент складно десь поїхати з дитятком. Розумію, що їм потрібно це зробити, але зараз усе впирається в лікарів, обладнання, ліки й аналізи. Ми принаймні знаємо, до кого там звертатися для підтримки життєдіяльності. Тому всі вдома… Мені безмежно хочеться повернутися й допомогти бодай чимось, але розумію, що від того, що буду там поряд, легше нікому не стане.

Зараз ми маємо можливість готуватися до змагань і виступати. Ми дуже вдячні туркам і іспанцям, які дали нам можливість тренуватися. Й думки зараз лише про одне – як допомогти своїй сім’ї. Виходячи на кожні змагання, я думаю лише про це.

Ваша група воз’єднувалася поступово, так?

Так, я була в Харкові. Андрій Проценко залишався заблокованим у Херсонській області. Оксана Окунєва перший час була в Миколаєві. Згодом їй вдалося виїхати в Полтавську область. Поступово почалися розмови про те, що, можливо, з’явиться можливість десь виїхати й налагодити тренувальний процес. Це все було так незрозуміло. Ми їхали й не знали, куди нас відправлять. Тому спочатку рухалися, як нам і сказали, в напрямку Луцька.

Мені вдалося першій виїхати в Туреччину. Потім Оксана поступово наближалася до Луцька, їм з тренером вдалося поїхати в Португалію. Андрій залишався в Херсоні, але, на щастя, ризикнув буквально всім і з двома маленькими дітьми все ж зміг звідти вирватися.

Наскільки вдалося набрати форму? Чи ці події додають злості й допомагають показувати результат?

Злості все це додає багато, але на ній ти не стрибнеш. До цього потрібно підходити з холодною головою, а це не завжди вдається. Ти щодня дивишся новини й, коли є можливість, зв’язуєшся з близькими. Тобі прикро, боляче й ця злість переповнює. Ти починаєш гніватися сама на себе. Я намагаюся це перенести на техніку, стрибок, але це не завжди вдається й мене починає ламати як морально, так і фізично. Доводиться все відпускати, але це вдається дуже складно.

Але інколи все ж вдається. На одному з турнірів у Іспанії у вас була дуже хороша спроба на 1.95 метри.

Мабуть, це поки що єдині змагання, коли я не задумувалася, відпустила все, що було в голові, й просто виконувала свою роботу. Це призвело до досить хороших стрибків і я змогла їх трішки відчути, бо раніше просто видавлювала їх на злості.

Чого забракло на змаганнях у Женеві, щоб подолати 1.93 метри?

Було два турніри поспіль і я спіймала психологічну яму. Дуже хочеться виконати норматив на чемпіонати світу, Європи, стрибнути вище, показати всім, що ми не здаємося, боремося й показуємо результати, незважаючи ні на що. Зараз все вирішується на психологічному рівні.

Але я дуже задоволена тим результатом, адже після останніх змагань мене не залишали думки про те, що невже ось так закінчиться сезон?.. Звісно, нам ще є над чим працювати, техніка сира, новий тренер.

Наскільки вам взагалі вдалося попрацюват разом з Геннадієм Зуєвим, враховуючи й те, скільки травм у вас було, й те, що стільки часу були окремо через війну?

Ми попрацювали місяць – і в мене порвалися зв’язки гомілкостопа. Місяці три-чотири в нас випали. Потім почали входити в режим, як виникли нові проблеми зі здоров’ям. Довелося робити операцію. Й знову: поки повернулася, поки стабілізували стан, на повну силу тренуватися не могла. Все проходило дуже плавно. Мені вже навіть стало шкода тренера й соромно перед ним, адже до нього прийшла нова людина – і з нею відразу стільки проблем. Але розумію, що це життя. Якщо долею написано, щоб так сталося, значить, так і буде. Просто потрібно трішки терпіння й роботи.

Чому саме Геннадій Зуєв?

У багатьох і спортсменів, і тренерів настає той період, коли потрібно щось змінювати. Я не була винятком. Так склалося, що я потрапила до Геннадія Зуєва. Насправді, це було навіть дещо дивно, адже робота, яку він дає на тренуваннях своїм спортсменам, дуже відрізняється від моєї. Проте ми зустрілися, поговорили. Він чесно сказав, що не знає, як мене тренувати. Як тренувати Андрія Проценка, Андрія Коваленка, знає, але не мене. Проте я запропонувала такий варіант: я буду чистим аркушем паперу. Я повністю стираю жорсткий диск, будь-які записи, стрибки, техніку. Я відкрита до роботи на мільйон відсотків і буду повністю віддаватися їй. Він, зі свого боку, попросив не розраховувати на результат відразу, адже було невідомо, як усе піде, чи підійде мені ця робота й техніка, плюс часу в нас, відверто кажучи, немає. Так ми почали разом працювати.

Додавали нові вправи й через них працювали над новою технікою. І все це до сьогодні поступово напрацьовується. Я ще не спіймала її на сто відсотків: трішки затискаюся – й гублюся, а зроблю спокійніше, під характер тренера, – й тоді вдається.

Вам комфортно зараз?

Так, дуже. Мені подобається те, що я можу тренуватися без болю. Це багато чого варте. І так навіть попри те, що старі травми дають про себе знати.

Після другої операції на надкісницях ще не так багато пройшло часу, щоб кістка повністю зрослася, тому найменший неправильний рух – і відразу ламається все, провалюється крок і пекельний біль. Якщо ж роблю все так, як потрібно, тоді отримую такий кайф! Плюс тренер завжди піклується про мене, про мої ноги, прислухається до всього. У мене ніби індикатор на нозі: роблю правильно – не болить, тільки трішки не так – він відразу спрацьовує, відразу біль, все змінюється, відразу голова працює по-іншому.

У вас, мабуть, в групі зараз дуже спокійна атмосфера? Адже й Геннадій Зуєв, і Андрій Проценко мають досить спокійний характер.

Завдяки цьому, і я стала спокійною. У мене немає цього вибуху…

…А як же войовнича принцеса, як ми вас називали?

Це є, коли потрібно, а не під час роботи, коли потрібно зосередитися й спокійно працювати в тренувальному режимі. Звісно, настрій може бути різним, ми ж люди. Інколи можу дратуватися, але в той же час розумію: а навіщо? Все ж добре, ми працюємо, є тренер, він бачить помилки, допомагає їх виправити. Й завдяки такому спокою Андрія, тренера в нас і атмосфера відповідна. Й мені хочеться бути такою ж. Мене це балансує, і це дуже радує.

Я вас трішки виведу з балансу, оскільки кілька днів тому ваша колега Марія Ласіцкене написала лист-звернення в Міжнародний олімпійський комітет. На вашу думку, російські спортсмени дійсно ні в чому не винні?

Коли читаю подібні заяви і її зокрема, відразу згадую свого племінника. Так, можливо, вони не брали зброю у руки, але вони причетні до цього! Не Марія прийшла в мене стріляти, а інші люди, але з неї та інших це не знімає відповідальності.

Вона ще й цей лист, як мені здалося, написала з претензією. Але в чому винен мій племінник? В чому винні українці?! В тому, що нас убивають? Я не припиняю ставити питання: в чому винна восьмирічна дитина?! Це так боляче! А якби він помер? Коли з ним це сталося, в мені була така злість, що хотілося взяти зброю в руки й просто йти на росіян, які вторглися на наші землі.

У нас не було нічого такого страшного, щоб йти на нас з війною. Ми нікому не загрожували. Більше того, за останні роки Україна настільки почала розквітати! В містах був порядок, інфраструктура розвивалася, рівень життя зростав, культура виходила на новий рівень… У нас почався максимальний розвиток у країні. Про це так складно й боляче зараз говорити…

А що ви скажете тим, хто говорить, що Харків – “русскій город”?

Це смішно! Він ніколи не був російським! Говорити таке – це абсурд. Звідки люди взагалі це взяли? Лише з того, що в нас багато хто говорить російською? Так це й не зовсім російська. Ми називаємо це “харківською”. Ну хто ще так “шокає”, як ми? Ніхто. І в Харкові, мені здається, з усіх українських міст розвиток пішов угору найбільше. Це був колосальний прогрес. І моє місто ніколи не було російським. Ніколи.