«На узбіччях було багато розбитої військової техніки й машин, які згоріли. Старша донька, дивлячись на них, ніяк не могла зрозуміти, куди ж поділися люди», – пригадує шлях з окупованого росіянами Херсона призер чемпіонату світу в приміщенні та чемпіонату Європи, стрибун у висоту Андрій Проценко.
Ще на початку року Проценко будував плани на новий сезон, до якого був досить добре готовий. Він виграв змагання в Лодзі, а в Густопече хоч і зупинився в кроці від першої трійки, показав найкращий результат нинішнього сезону – 2.30 м. Проте менше ніж за місяць Андрій думав не стільки про тренування, скільки про те, як вижити й урятувати свою сім’ю з окупованої російськими військами Херсонської області.
Більше ніж півтора місяці сім’я Андрія Проценка залишалася на Херсонщині. Весь цей час Андрій поряд з пошуком шляхів для виїзду на підконтрольну Україні територію намагався підтримувати спортивну форму, адже вірив, що вони обов’язково знайдуть вихід, а після цього на аренах у різних куточках світу він зробить усе від нього залежне, щоб гучно заявити про Україну на весь світ.
…Наразі Проценко і його сім’я в безпеці. Андрій поступово втягнувся у звичний процес тренувань, а зараз перебуває на зборі в Чула-Вісті, звідки вирушить на чемпіонат світу. Проте розуміє, що в будь-який момент його можуть викликати додому захищати батьківщину від російських загарбників.
***
Херсонська область найближче до Криму. Тож було логічним, що в разі повномасштабного наступу це буде один з перших регіонів, який росіяни спробують захопити. Їм було важливо з’єднати півострів з рештою материка, щоб, зокрема, отримати доступ до води. Проте, як і багато українців, попри розуміння ситуації Проценко і його сім’я ніяк не могли повірити в те, що війна у ХХІ столітті можлива.
Андрій будував плани й готувався до змагань. Наступним у календарі мав стати чемпіонат України в приміщенні. В Суми він вирішив їхати з дружиною й молодшою донькою, яка народилася лише восени, й напередодні повномасштабного вторгнення саме відвіз старшу в село на іншому березі річки.
– 24 лютого, коли почався повномасштабний наступ, ми відразу поїхали за нею, але виїхати назад до Херсона побоялися. Через дві години після того, як ми проїхали міст, на ньому вже були російські танки, – пригадує Андрій Проценко. – Можливість проїхати по лівому берегу ще була, але водночас було й багато ризиків, адже ворог уже почав розосереджуватися й там. Насправді, були люди, які їхали навіть через два дні після початку. …От тільки доїжджали не всі.
Виходить так, що виїхати було страшніше, ніж залишитися?
Певно, що так. На той момент у селі було тихо. Але ця тиша була оманливою… До того ж ми бачили багато відео про міст з тілами загиблих і технікою, як на знайомих нам дорогах на ходу розстрілювали автомобілі з сім’ями. Наші знайомі вирішили вивезти на продаж редьку, так у них забрали й продукцію, й транспортний засіб.
Все це зупиняло нас. До того ж узбіччя та ґрунтові дороги могли бути замінованими. Згодом з’явилася можливість переїхати в Херсон, але ми вже не бачили в цьому сенсу, адже перші два тижні там було дуже неспокійно, а можливості поїхати далі до Миколаєва все одно не було. Тому вирішили залишатися. Та коли через два тижні вже по нашому селу й околицях почали їздити російські військові, захотілося поїхати звідти якомога швидше, адже з’явилися нові ризики.
Що для вас було складніше: жити під звуками обстрілів чи страх бути заблокованими російськими військовими й потім жити під владою цієї країни?
У той момент найбільше лякала невідомість. Ми не розуміли, що робити. Намагалися хоч якось відволіктися й освіжити думки, тому займалися сільським господарством, тренувалися, наскільки це було можливо. Я розумів, що сам не поїду – ніколи б не залишив дружину й дітей; а дружина боялася. Й це зрозуміло: вона хвилювалася за дітей, за те, як їхати через російські блокпости й що нас на них чекає. Розуміли, що можуть забрати машину й тоді ми опинимося з двома маленькими дітьми, невідомо де.
На випадок, якби так сталося й довелося йти пішки, ночувати в полі, збирали якісь відповідні речі?
Відверто кажучи, коли ми їхали з Херсона, то взяли здебільшого дитячі речі, адже доньки ще маленькі, їм багато чого потрібно, особливо Поліні. Вона ще на грудному вигодовуванні, але не знали, як стрес вплине на дружину, тому запаслися різними сумішами.
А їжа для дорослих? З нею проблем не було?
Оскільки це село, то ми мали принаймні повний підвал картоплі. Плюс були свійські тварини. На той момент, коли ми там були, все було ще нормально, але поступово ставало все гірше й гірше. Почали привозити продукцію з Криму, але її якість була гіршою, а коштувала вона дорого. У магазинах продукти майже скінчилися. Залишався тільки дорогий шоколад, спеції, деякі консервовані продукти та частина побутової хімії. А ціни на залишки продукції дуже зросли.
На той момент, коли ми були там, ще були сезонні овочі, наприклад, редька й пекінська капуста. Місцеві мешканці роздавали їх навіть безкоштовно, адже вивозити на продаж у тих масштабах, у яких вони раніше це робили й планували зараз, не було можливості, тому всі намагалися допомогти один одному, як могли. Їх можна було також і купити, але ціни на все були рази в три, а то й більше, вищі.
В дефіциті були м’ясо, ковбаси та сири. На другому тижні почали з’являтися труднощі з хлібом і взагалі з рослинним маслом та борошном. Було так приємно, коли старі млини, маслобійні й хлібопекарні почали відновлювати свою роботу. Й не в окремих селах, а в кожному, де вони функціонували раніше. Були величезні труднощі з доставкою продукції, але завдяки такій зібраності й організованості людей дефіциту на той момент вдалося уникнути. Плюс багато місцевих підприємців роздавали сезонну продукцію та хліб.
Поворотним моментом, коли ви все ж виріши поїхати попри всі ризики, став вхід російських військових у село, де ви жили на той момент?
Село, в якому ми були, трішки збоку, тому спочатку вони туди хіба випадково заїжджали. Через це було відносно спокійно. А через два тижні вже зайшли й до нас. Щоправда, тоді жили в одному з громадських закладів у центрі. Але коли ми поїхали, наскільки мені відомо, відбулася передислокація і на їхнє місце прийшли інші. Тоді ситуація змінилася в гірший бік: російські військові почали лазити по будинках; незрозуміло, за яким принципом, на цілий день кудись забирали людей, потім повертали. Й коли ті поверталися, ніхто нічого не говорив, їм заборонили, залякали й вони боялися сказати бодай щось.
Тож так, коли зайшли російські військові, навіть перші, стало зовсім не по собі. На той момент уже пройшло сорок днів війни. Ми почали переглядати різні групи, чати в Телеграмі, в яких обговорювали шляхи виїзду. Друзі також допомагали шукати можливості виїзду до Миколаєва. Ми вагалися через те, що відбувалося на дорогах, аж доки одного дня чітко не вирішили, що треба їхати.
Спочатку вирішили доїхати де Херсона, хоча це було надзвичайно страшно. Їхали не швидше 60 кілометрів на годину. Дорогою двічі зустрічали БТР у колонах і були змушені з’їжджати з дороги, щоб пропустити їх. На узбіччях, на під’їзді до мосту, було багато розбитої військової техніки й машин, які згоріли. Старша донька, дивлячись на них, ніяк не могла зрозуміти, куди ж поділися люди. Дружина заспокоювала її, говорила, що з ними все добре й вони втекли.
На той час, коли ми їхали, близько з двадцяти блокпостів залишилися лише два. На одному з них у мене перевірили телефон. Я, звісно ж, почистив його від переписок, які могли викликати питання у росіян, багато чого видалив, але Інстаграм залишився. Певно, саме по ньому військовий зрозумів, що я легкоатлет. На щастя, мені це зіграло на руку. Він нас пропустив, ще й висловив сподівання на те, що ми скоро знову зможемо виступати.
У Херсоні довелося затриматися довше, ніж сподівалися?
Так. Шлях, який ми знали до Миколаєва, до того часу вже був закритий, до того ж було неспокійно. Ми шукали альтернативу. На нас вийшов волонтер, який запропонував допомогу. Наскільки знаю, він допоміг одній зі спортсменок. Ми були дуже вдячні, але вирішити їхати самі, тим більше у нас був свій транспорт і знайомі, які теж хотіли виїхати на своєму авто. Коли знайшли новий перевірений маршрут, яким люди їхали за два дні того, швидко зібралися й вирушили в дорогу.
Чула від людей, які виїжджали з Херсона, що дорогою були так звані “сірі зони” між підконтрольними Україні й окупованими Росією територіями, де дехто з них навіть потрапляв під обстріли…
На той момент, коли їхали ми, там, на щастя, було спокійно, але була інша проблема.
У нас на шляху було сім блокпостів. Коли ми проїжджали останній з них, наш супутник поїхав прямо. Він знав дорогу, але за мирних часів, а тоді туди не варто було їхати. Нам на блокпості сказали, що там військові дії й краще повернути. Ми так і зробили – повернули й зупинилися з дітьми на узбіччі, чекаючи на нашого знайомого. Так простояли хвилин 20, і все ж вирішили їхати далі, адже було дуже небезпечно.
Вже коли виїхали на ту частину України, де були наші військові, зупинилися й почали чекати, коли наш приятель вийде на зв’язок. Там уже не було страшно, скрізь були українські військові і їхні блокпости. Наш товариш, на щастя, зміг вибратися. Його дуже довго перевіряли, він перехвилювався, але залишився живим.
А поки чекали на нього, до нас під’їхали люди на електрокарі й попросили протягти їх, оскільки закінчується заряд. Ми, звісно ж, погодилися. Щоправда, потім у нас виникли проблеми з пальним, але нам пощастило – ми приїхали на заправку саме в той момент, коли вона вже мала зачинятися й на панелі приладів був нуль. Заправили там 20 літрів, і цього нас вистачило, щоб доїхати до Хмельницького.
Якби була змогла повернутися назад, щось би змінили?
Так. Коли приїхав би за дитиною, не затримувався б ні хвилини й відразу поїхав у бік заходу. Тоді ще був би шанс проскочити швидко, якраз перед танками. Але говорити можна багато, а сталося вже все так, як сталося.
Інколи доводиться чути думку деяких людей про те, що чим менше супротиву ми б чинили, тим цілішою була б країна. Ви підтримуєте це чи супротив усе ж має бути?
Не підтримую в жодному разі! Натомість я підтримую українських військових. І спроба придушити націю ні до чого хорошого не призведе. Переважна більшість українців не хоче жити в Росії чи якихось вигаданих ними ДНР, ЛНР, ХНР чи ще чомусь, що їм спаде на думку. Так, ті, хто зараз у складному становищі, хочуть уже хоч якогось миру, адже люди гинуть. І чим довше це триватиме, тим більше їх загине, при чому з обох боків. Проте здаватися не можна – це наша земля й наша країна.
Вам шкода російських військових, які гинуть?
Можливо трішки, але ж, насправді, вони розуміють, куди їдуть. Є ті, які відмовляються або відразу здаються в полон. Так, їм загрожує в’язниця, але життя цінніше. А ті, хто йдуть воювати, усвідомлюють, куди вони йдуть.
У той час, коли ви ще були в Херсоні, чи розуміли, що українські військові рухаються в його бік? Чи було враження, що вас залишили сам-на-сам з ворогом?
Я розумів, що наші війська не зможуть зайти відразу. До того ж були проблеми з пальним, з доставкою. Було очевидним, що це затягнеться. Але хотілося вірити, що вони прийдуть. І наші війська поступово просувалися вперед. Попри всі перешкоди пройшли досить далеко.
Наскільки швидко ви звикли до того життя, яке було до початку повномасштабної війни?
У нас було два переходи. Спочатку ми почали жити без вибухів. Так, у нашому селі на той момент їх не було, але вони були неподалік і ми їх регулярно чули. Звуки прильотів, вистрілів – все це було звичним для нас. Проте ми не чули сирен, аж поки не приїхали на підконтрольну українським війська територію.
Спочатку ми поселилися в готелі в Хмельницькому. Коли вили сирени, всі виходили в коридор. Було кілька ночей, коли ми були настільки виснажені, що навіть не чули їх, але в решті випадків ховалися. Інколи у ванній. Я тоді не знав, що робити це небезпечно, адже вибуховою хвилею може збити кахель і поранити або вбити ним.
Коли почалася ескалація війни, були думки вступити до лав ТРО?
В перші дні були різні думки. Я зібрав у рюкзак речі першої необхідності на випадок, якщо мене призвуть. Якби я був потрібен, точно не ховався б. Тікати навіть бажання не виникало, я був налаштований. Це наша країна й наша земля! Але обставини склалися так, що навіть не всіх тих, хто був записаний у ТРО раніше, встигли зібрати, наскільки швидко все відбулося. Їх зібрали, дали форму, але не встигли видати зброю. Й це було досить небезпечно. Вони просили цивільний одяг у людей, щоб переодягнутися, адже, не маючи можливості захищатися, дуже ризикували життям, якби їх помітили російські військові.
Тут немає винних, як мені здається. Все відбувалося так стрімко, що зброю навіть не встигли привезти.
У Херсоні багато молодих людей спробували воювати. Але оскільки не було зброї, вони вийшли на танки, всю російську техніку й колони військових з коктейлями Молотова – настільки сильно вони хотіли зупинити ворога. Дуже боляче це згадувати, адже тоді багато хто з них постраждав і загинув. Так, вони дещо пошкодили, але техніка їх, звісно, перемогла. Наскільки мені відомо, більшості з них не було й 25 років.
А ви колись тримали в руках зброю?
Зі зброє потрібно вміти поводитися, це поки не про мене. Хіба в шкільні роки нас вчили збирати й розбирати рушницю. Але ж насправді, не всі з автоматами. Серед військових є різні функції.
Зараз здебільшого беруть людей, у яких є досвід. Але розумію, що в будь-який момент можуть викликати й мене, і я до цього готовий. Тим більше дружина й мої донечки вже в безпеці, тому мені буде легше.
Навіть під час окупації Херсона й області ви не втрачали надії не лише вибратися звідти, а й мати змогу виступати, так?
Так, я намагався тренуватися на подвір’ї. З шин зробили щось схоже на штангу; лопатою вирівняв земляну доріжку – ноги просковзували, але для основних вправ було достатньо. Намагався робити ОФП, спеціальні та силові вправи, багатоскоски, не забував про невеличкі кроси. Навіть трішки бігав спринт і ходив бар’єри – зробили їх з дуг, які ставлять під клейонку, коли саджають картоплю.
Сильно відстали від графіка тренувань?
Спочатку мені здавалося, що я дуже далеко. Два тижні не міг вибратися з крепатур, адже організм відвик від таких навантажень, я робив лише мінімальні тренування. Плюс переїжджаючи з міста в місто, з готелю в готель, взагалі особливо не мав можливості тренуватися.
Згодом почав стрибати й поступово втягуватися, взяв участь у кількох змаганнях. На зиму я був добре готовий, але як буде зараз, покаже час. Втратив я дійсно багато, підготовка була зовсім не такою, як мала б бути, але надія є.
Питання більше риторичне, та все ж: сумуєте за домом?
Страшенно хочеться повернутися, це ж наш дім. І там все залишилося. Ми будували плани, а разом з ними й будинок. Вже навіть клали теплу підлогу, хотіли незабаром туди переїхати – для дітей це було б справжнім щастям. Але натомість змушені переїжджати з місця на місця, інколи спати в одному ліжку… Але, як і говорив, моя дружина й доньки нарешті в безпеці й бодай це тішить.
