Ірина Геращенко: «У мене все життя вдома, і я дуже хочу бути в Україні»

480

12 вересня в Беллінцоні відбудеться один з заключних міжнародних турнірів нинішнього сезону – Gala dei Castelli. Один з рекордів цих змагань – зі стрибків у висоту – належить українці Ірині Геращенко. У 2019 році вона злетіла тут на 1.94 м.

Для Геращенко цей сезон завершений. Її заключним стартом року став фінал «Діамантової ліги», який також відбувався в Швейцарії – в Цюриху. В ньому вона стала другою, поступившись лише своїй співвітчизниці Ярославі Магучіх.

«По завершенню сезону вже можу сказати: «Я – молодець», – говорить Ірина Геращенко, яка не так часто дозволяє собі себе хвалити. Але після 2022-го це може зробити не лише вона, а й будь-хто, хто стежив за її виступами. Й мова не лише про висоту 2.00 метри, яка нарешті їй підкорилася, й навіть не про високі місця на чемпіонатах світу, Європи, у фіналі «Діамантової ліги» чи інших змаганнях. Мова більше про емоційну складову.

«Дуже пишаюся тим, що дійшла до кінця сезону. Він був складним, й у першу чергу морально, – пояснює Ірина. – Ми звикли до того, що після змагань щоразу повертаємося додому. А цього року я їхала куди завгодно, тільки не в Україну. Але нарешті я вдома».

Вирушаючи в Україну, Ірина навіть не уявляла, якою буде її реакція, коли вона зустрінеться зі своїм улюбленим песиком Лакі, з яким чоловік мав зустрічати її в Луцьку, що відчує, коли нарешті зайде в рідну квартиру й побачить батьків… Тому говорити про майбутні збори, щось планувати Геращенко взагалі не бралася.

«Поки що я лиш можу сказати, що рада, що цей сезон завершився на такій ноті, адже коли виходила в сектор в Цюриху, у фіналі «Діамантової ліги», не знала, чого від себе чекати. Просто намагалася отримувати задоволення від заключного турніру року, як мені це радили батьки й чоловік», – говорить Ірина.

«Поза сумнівом, цей сезон був на сто відсотків успішним, – продовжує Геращенко. – Мені вдалося встановити особистий рекорд за досить складних обставин. Я не була вдома впродовж шести місяців, і складніше, ніж мені, певно, було лише Ані Рижиковій. Біля мене хоч інколи був чоловік, а біля неї не було взагалі нікого…

Інколи я вимикалася зі спортивного режиму, адже починала дуже сильно сумувати за батьками. Кілька разів хотіла все кинути, розвернутися й поїхати в Україну. Проте розуміла, що сама обрала цей шлях, сама прописала графік змагань, в яких братиму участь. І якби я кинула все до чи навіть після чемпіонату Європи, який ще й не склався так, як того хотілося б, я б не була щаслива, повернувшись додому.

Багато хто вважає мене вже не молодою спортсменкою, але я не звертаю на це жодної уваги. Нам з Іриною Григорівною вдалося підготуватися й до особистого рекорду, й до більш-менш рівного сезону. Він був не без хвиль, але ж ми всі люди й стомлюємося як фізично, так і морально. І я стомилася більше головою, аніж фізично.

Сезон був дуже довгим, виснажливим; було багато перельотів, змагань. Але його кінцівка все ж була успішною. Я стала другою у фіналі «Діамантової ліги», який нагадував міні-чемпіонат світу, адже в Цюриху виступали шестеро найсильніших спортсменок, половина з яких українки.

Я дуже рада, що Ірина Григорівна переконала мене змінити розбіг. Ми зробили це на зборі в Португалії, вже після зимового сезону. Мені буле дуже некомфортно, й вона побачила, що необхідні зміни. Спочатку я їм не дуже довіряла, але відкинула все попереднє й ми зробили все з чистого аркуша паперу. Мені стало зручніше, я стала більш контрольованою й почала краще відчувати, що роблю в секторі.

Я взагалі дуже вдячна Ірині Григорівні! Не зважаючи на настільки складну ситуацію в країні, вона часто була поруч. А якщо не могла бути зі мною фізично, завжди була на телефоні. Навіть перед фіналом «Діамантової ліги», коли написала мені: «Я подивлюся, як ти мене любиш в секторі». Так от, я її дуже люблю! Й у фіналі я стрибала, в першу чергу, для батьків і для моєї тренерки. Батьки весь цей час теж залишалися зі мною на зв’язку, підтримували мене, незалежно від виступів.

А ще я дуже вдячна всім, кому не байдуже, що відбувається в Україні, хто пропускає все через себе. Впродовж сезону було дуже багато підтримки від дівчат у секторі, навіть попри те, що ми суперниці. Багато спортсменок мені говорили про те, що вони бачать лише те, що ми висвітлюємо в своїх соціальних мережах, бо якщо на початку війни в них були новини про Україну, то зараз все затихло. Й ті, хто менше за всим слідкує, навіть вважає, що в нас уже все скінчилося.

Багато підтримки було й від журналістів з різних країн. Так, вони чіпали нашу больову точку, але хто, як не ми, повинні розповідати про те, що насправді відбувається в нашій країні. Дякуючи Богу й нашим захисникам, у нас є можливість виїхати і розказати не лише в межах нашої країни, а й усьому світу про те, що в нас відбувається. Так, нам складно. Я не знаю, що зі мною буде, коли я вдома почую сирену, коли зрозумію, що тривога й ми в небезпеці. Але у мене все життя вдома і я дуже хочу бути в Україні».