Тиждень ми розпочали з коментаря Анни Рижикової про її досвід як спікерки й учасниці на міжнародній конференції зі спринтерського бігу в Бергамо. Завершимо робочий тиждень також текстами, присвяченими темі освіти. Впродовж дня на сайті ФЛАУ публікуватимуться коментарі учасників конференції «Development of Tomorrow’s Champions» в Люксембургу (10-11 жовтня), й розпочнемо ми з розмови з головним тренером зі спринту Данилом Даниленком.
– Це не перша подібна конференція для мене. Й зараз уже можу сказати, що великою помилкою українських тренерів є те, що у них формується думка, ніби тут чітко скажуть, що треба робити. Але ж ні, – говорить Данило Даниленко. – Такі конференції – це розширення кругозору та розуміння загальних тенденцій щодо того, куди рухаються європейські атлети.
Культура спілкування та обміну досвідом – надзвичайно важлива для розвитку й удосконалення. Інколи, почувши, умовно, три речення, можна зрозуміти багато речей, про які читав сотні сторінок.
Найголовнішою складовою тут є нетворкінг, коли маєш можливість чітко запитати навіть щось найпримітивніше. В Україні ми маємо також надзвичайно сильних тренерів старшого покоління. І, на мою думку, молодь нехтує спілкуванням з ними.
Чи було щось особливе чи нове, про що ви дізналися в Люксембурзі?
Щоб чогось аж надто нового, то не сказав би, але вкотре підсвітилася проблема дитячих результатів. Один з лекторів навів дуже цікаву статистику щодо успішності в дитинстві й дорослому спорті. Результати були не на користь дитячого спорту.
Юнацький і юніорський спорт – лише проміжна ланка, в якій атлетів мають навчити та виховати, а також закласти правильні фізичні якості, але в жодному разі не робити фокус на результаті. На жаль, ми з року в рік спостерігаємо тенденцію, коли медалісти в цих вікових категоріях губляться у дорослому спорті та зупиняються в розвитку, в той час як європейці виступають набагато «скромніше», проте значно додають після 21.
Одним з питань у програмі було партнерство між атлетом і тренером. Ви нещодавно самі були спортсменом, тренували при цьому декого з колег, а зараз обіймаєте також посаду головного тренера зі спринту. Наскільки це партнерство було й лишається важливим для вас в обох ролях?
Як головний тренер, завжди намагаюся почути кожного й піти назустріч: вислухати, увійти в положення, врахувати індивідуальні особливості. Як особистий тренер, я більш суворий і спілкуюся зі своїми атлетами значно жорсткіше, тому що відчуваю, що саме цього вони потребують. Але вони знають, що я глибоко поважаю кожного і зроблю заради їхнього блага все, що в моїх силах.
Тема відносин між атлетом і тренером була дуже чудово висвітлена. Було багато сказано про те, що тренер має враховувати життя спортсмена не лише на доріжці, а глибше дивитися на всі фактори, які на нього можуть впливати (сім’я, відносини, друзі, робота тощо).
До речі, піднялася тема того, що багато європейців мають паралельно іншу роботу й що це не є проблемою. У нас же звикли до «теплої ванни» і багато хто продовжує жити з думками, що всі (країна, тренер та інші) їм щось винні. Як ключовий пункт звучало те, що спортсмен відповідає за все, а не тренер. Тренер – це супроводжуюча одиниця і не повинен вирішувати все.
Ви вже згадували про перехід з юнацького і юніорського спорту в дорослий. Які ще важливі поради щодо пошуку й збереження талантів звучали на конференції?
Ключовим було те, що не можна тренувати дітей повноцінними циклами, як дорослих. Це чудово простежується у нас. Ми дуже рано хочемо з дітей зробити професійних атлетів. Європейці ж працюють над якостями та різносторонньо розвивають дитину.
Було надано багато метрик, за якими можна оцінювати потенціал тієї чи іншої дитини, чим ми обов’язково поділимося з колегами.
Але подивитись і послухати недостатньо. Головне, взяти відповідальність за те, щоб щось змінити, спробувати нове. Але, звісно, ми заручники надто складної ситуації через війну, про що європейці навіть не можуть здогадуватися. Наші діти проживають те, чого не снилося навіть дорослим.
Люксембург – маленька країна. Проте там проводяться міжнародні змагання і конференція була організована на спортивній арені. Часу було не так багато, щоб зрозуміти, як розвивається спорт у них. Але, можливо, все ж вдалося помітити щось цікаве й корисне для нас?
Так, захід був у легкоатлетичному манежі високої якості. На жаль, нам такого бракує, у київському і львівському короткі віражі – не такі, як на більшості світових арен.
Я був у Люксембурзі уперше; країна дуже вразила. Познайомитися з усією інфраструктурою ми не встигли, тому щодо цього сказати більше не можу. Але це саме те чого нам бракує, як уже згадував вище. Об’єкт інфраструктури – це ядро, на яке приходять люди. Якщо його немає, людям немає, де зібратися. Без басейну ти не підеш у плавання, так само і у нас: без якісних манежів та стадіонів людям не буде, де шукати спорт.
На початку розмови ви сказали, що на таких конференціях не дадуть чітких інструкцій, як і що потрібно робити. Але, можливо, все ж вдалося отримати якісь «рецепти», які ви використаєте у своїй діяльності?
Рецепт один: спілкування, обмін досвідом, навчання, навчання й знову навчання. Ми також маємо сильну школу тренерів, частина з яких уже не працює, але, на мою думку, вони мають що розказати молоді, й треба цим користуватись. Особливо тим, у кого немає змоги їхати за кордон.
Нагадаємо, що конференція відбувалася під егідою Європейської легкої атлетики і входила до серії Coaching Summit Series 2026. Українські фахівці брали в ній участь у рамках реалізації проєкту «Освітній простір ФЛАУ».
