Останній день чемпіонату світу в південнокорейському Тегу я запам’ятаю на все життя. Не маючи жодного представника України в ранковій програмі змагань, я вирішила бодай півдня присвятити перегляду місцевих корейських цікавинок. В компанії дівчат збірної України ми вирушили на святе для корейців місце, де стоїть кам’яний постамент Будди. Те що від останньої можливої зупинки транспорту, йти потрібно було два кілометри, ми знали добре. Але те, що вся дорога йде вгору під нахилом у градусів 60, зрозуміли лише, пройшовши добру половину шляху. «І потрібен був мені цей Будда?» – неодноразово запитувала я саму себе, збираючись кудись поближче до хмар. «Мало було біганини в мікст-зону й назад, через яку я бачила хіба що десяту частину самого чемпіонату?» Але українські журналісти, так само, як і українські спортсмени, на півшляху не здаються. Я караскалася корейськими скелями, втішаючись думкою про те, що той самий захмарний Будда обов’язково виконує одне загадане бажання. Але за довгий шлях до місцевої святині бажань в голові назбиралося чимало, а визначитися з пріоритетним все не вдавалося. Ледь перевівши подих після трьохгодинного сходження, я нарешті притулила долоні до заповітного каменю. «Можливо, нехай наші дівчата сьогодні виграють медальки, а можливо…» … Варіантів було чимало, але сенсу з них – ніякого! Мене попереджали заздалегідь, – бажання має бути лише одним, і я його вже чітко проговорила у думках, в яких не залишилося, мабуть, місця ні для чого, крім чинного чемпіонату світу. Рівно через п’ять годин моє бажання здійснилося у фіналі жіночої естафети 4х100 метрів, де український квартет у складі ОЛЕСІ ПОВХ, НАТАЛІ ПОГРЕБНЯК, МАРІЇ РЄМЄНЬ ТА ХРИСТИНИ СТУЙ фінішував третім зі своїм найкращим показником нинішнього сезону 42.51сек.
І дарма, що американки перемогли з найкращим результатом сезону в світі 41.56сек, дарма, що ямайчанки фінішували другими з національним рекордом – 41.70… Це все було цілком очікувано й прогнозовано, а ось третє місце збірної України стало насправді сенсаційним! Можливо, через це саме мені й дісталося найбільше привітань від колег-журналістів у змішаній зоні. Тільки я тут точно ні до чого. Але Будді, про всяк випадок, комапсимміда, як кажуть корейці. Хоча зазвичай в дива я не вірю, але не тоді, коли їх трапляється два за один вечір….
У мікст-зоні наші дівчата, завбачивши здалеку знайомі обличчя журналіста разом командним лідером збірної, зчинили шалений галас. Воно й зрозуміло, бронзові емоції потрібно виплескувати зовні у найвільніших їхніх проявах.
«Ми ж пообіцяли, що створимо диво у фіналі, – ледь не один голос затараторили дівчата.
Тільки, реакція на бронзову нагороду у вас була якоюсь загальмованою…
Так ми з Машею ніяк не могли розібратися, якими все ж таки фінішували, – говорить Христина Стуй. – Я взагалі не могла зрозуміти, якою перетнула фініш. Бачила лише американок і ямайчанок попереду. А далі хтозна, як карта лягла… Мені ж нічого не видно було. Я відчайдуш намагалася запірнути за фінішну лінію.
А я вже бачила на екрані, що у нас бронзова нагорода, – уточнює Наталя Погребняк, – кричала Маші, мовляв, ми треті, але аби тут можна щось почути через цей неймовірний галас трибун. До речі, мене Олеся змусила заплести сьогодні фартову косичку. Таки подіяло! Коли востаннє збірна України бігла у фіналі жіночої естафети 4х100 метрів? Мабуть, вже такого ніхто й не пам’ятає, а тут не лише фінал, а одразу третє місце! Чи не диво?!
От аби ми виграли естафету, тоді це було б справжнім дивом, – заперечує Христина Стуй. – А так третє місце – це реально наше!
Та яка різниця? – дивується Олеся Повх. – Ми ще раз довели, що в Європі ми таки найсильніші в короткій естафеті.
Як виходили на фінал естафети? Мабуть, у такому напруженні, що й слова одна одній сказати не могли?
Навпаки, ми і жартували, і бадьорилися так, що навіть потім самі себе заспокоювали. Настрій був піднесений. Ми навіть разом пісню співали: «По аллее мы пройдёмся…». І таки пройшлися ж!
До речі, ми коли виходили з готелю на розминку, традиційно присіли, як кажуть «на доріжку». А Наташа Погребняк, візьми, і скажи: «Ну що, Dream–team, з Богом!» Ми розсміялися, а Наталя ще уточнила, мовляв, знаєте, якось з душі просто пішло, потрібно записати…. (сміються). Але сьогодні для легкоатлетичної збірної України ми якоюсь мірою стали командою мрії.
Христю, тобі особливе «дякую» за останній етап, але й зауваження: не на максимальній швидкості прийняла естафетну паличку. Втім, все ж таки молодчинка, – виправилася і нагнала супениць на фініші.
У фінішних клітинах я виклалася вже повністю, – констатує Христина Стуй. – Повірте, більше запасу швидкості у мене вже не було.
Нинішнього року ви багато часу приділяли відпрацюванню естафети?
Знаєте, менше, аніж минулого року. Справа в тому, що цього літа у нас виросли показники в індивідуальних видах і ми чимало часу проводили у виїздах на різноманітні турніри. Тому ми і нервувалися трохи перед забігом, і результат не такий показали, як минулого року на чемпіонаті Європи. Можливо, якісь десяті секунди ми й розгубили на передачах естафетної палички.
Особисто мені здалося, якщо на минулому чемпіонаті Європи ви передавали естафету одна одній на межі фолу, то цього разу трохи страхувалися.
Ми, і справді, вирішили трохи перестрахуватися, – говорить Марія Рємєнь. – У нас досить досвідчений і збіганий квартет, тому відмітки гандикапів ставили не завчені, я користуючись внутрішніми відчуттями того, хто на що сьогодні здатен. Я, приміром, запитувала у Христини перед стартом, скільки вона ступнів відмірятиме гандикапу для мене, а у відповідь: «Це секрет!» … (сміються).
А знаєте, що найголовніше зараз у нашій команді? – додає Олеся Повх. – Ми всеціло довіряємо одна одній. Такою командою можна готуватися до олімпійського бою в наступному році.»
P.S. На третє місце світового п’єдесталу пошани наші дівчата не просто виходили. Вони з нетерпінням і неймовірною радістю заскакували на цю заповітну сходинку і, до речі, в елітну спринтерську компанію американок та ямайчанок вписувалися цілком природно. Дякуємо вам, Dream–Team, за сьогоднішнє диво! Від усієї України щиро дякуємо! А Будда… Будда тут ні до чого!
